З роси й води! · “За сумою зробленого в філології та за ерудицією він давно вже доктор наук і професор”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
«Я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать…»
Слово Просвіти, №44 за 2020 рік
Василь ВАСИЛАШКО, заслужений журналіст України Дмитрові Пилипчуку 5 листопада 2020 року виповниться 75. Отож я не міг проминути нагоди зустрітися з моїм давнім другом та земляком і погомоніти про життя-буття одного з найкваліфікованіших українських редакторів із 40- річним досвідом, члена Національної спілки письменників України, відмінника освіти України (2002), заслуженого працівника культури України (2016), енциклопедиста, поета, публіциста, перекладача, лексикографа, бібліографа, культуролога, в минулому – провідного наукового редактора видавництва “Українська енциклопедія” імені М. П. Бажана, редактора видавництва “Генеза”, помічника-консультанта народних депутатів України М. Я. Волинця і Д. В. Павличка. Дмитро Пилипчук редагує художню, історичну, юридичну, економічну, філософську, політологічну та інші види літератури. Був редактором таких видань, як “Твори” Д. Павличка (т. 1–10 т.), “Вибрані твори” у 2 т. (а загалом причетний до випуску більш як трьох десятків книг Д. Павличка), “Юридична енциклопедія” в 6 т., “Великий енциклопедичний юридичний словник”, “Політологічний енциклопедичний словник”, “Політична історія України ХХ ст.” в 6 т., “Українське козацтво: Мала енциклопедія” та ін. Видав п’ять поетичних збірок, кілька книжок перекладів, документальне ревю “То хто ж сьогодні при владі?” та бібліометричне ревю “Про дозу дьогтю в бочці меду”. Основна тема публіцистики Д. Пилипчука – мовна політика СРСР і незалежної України. Свого часу Віталій Русанівський, ознайомившись із сотнями сторінок майбутнього Пилипчукового “Словника синонімів української мови для редакторів та перекладачів”, був готовий взяти Дмитра на роботу в Інститут мовознавства АН УРСР, та “кандидат в еменеси” передумав, не побажавши віддати право Інститутові втручатися в його лексикографічну працю. Каже, що через два-три роки цей словник його (робота над яким триває вже кілька десятиліть) обійматиме 33 тисячі синонімічних рядів, хоч, як відомо, досі “академічні” українські та російські словники синонімів зупинялися на позначці 9 тисяч синонімічних рядів. “До 2011-го я думав, що мій приділ – радше літературознавство, а не мовознавство, – каже Дмитро. – Поява ж першого тому “Словника української мови” у двадцятьох томах змінила мою філологічну орієнтацію”. В 2012 і 2013 роках Д. Пилипчук “вибухнув” мегарецензією на перший (а потім – і другий) том СУМ-20: книжка “Болять мені загублені слова…” (в першому виданні – 608 стор., а в другому – 856) виявилася єдиною монографією, в якій не лише проаналізовано вади й проблеми нового академічного тлумачного словника національної мови, а й вперше запропоновано вісім тисяч раніше не використовуваних українською тлумачною лексикографією мовних ілюстрацій до 5,5 тисячі слів (читачеві запропоновано ще покажчик цих слів та покажчик імен). Центральною думкою книги є та, що радянська лексикографія зумисне прокрустувала словники української мови, і що оптимальний склад загальної лексики української мови для повного електронного тлумачного словника української мови повинен сягати мільйона слів, тобто всемеро більше, ніж це собі дозволила в СУМ-11 підмосковська лексикографія. Пилипчукова книга для сучасних українських лексикографів – це 30
Дмитро Пилипчук ПІСЛЯ ДОЩУ Після дощу, який змива Усе нечисте й недолуге, – Неначе народився вдруге, Радіють серце й голова. Після дощу земля нова, Не чую розпачу і туги, А край Дніпра – веселок дуги, В мені надія ожива. Після дощу ще більш люблю Мою зелену Україну, А в чужині – за нею щем, Я знову світ Її ловлю, Я знов кохаю Батьківщину Й схиляюся* перед дощем.
* Piano, pausa. – Д. П. 26.04.2020 Фейсбук серйозних лекцій на тему, як не треба і як треба укладати українські словники і що можна й треба цитувати в тлумачних словниках; окрім того, це ще й порадник щодо сотень імен творців українського слова, про яких не можна забувати в тлумачному словникарстві. Другою, а може, й першою, “інформаційною бомбою” Дмитра для мовознавців, та й для бібліографів і культурологів, став його СЛОВНИК СЛОВНИКІВ, а точніше – бібліографічний покажчик “Словники української мови: 1596–2020” (К.: ВЦ “Просвіта”, 2020; 1072 с.). На мою думку, аналогів за обсягом і за контентом обидві книжки в Європі не мають. Я дякую “Слову Просвіти” за опублікування Пилипчукової передмови до цієї книги, з якої читач довідається і про три лексикографічні вибухи українського словникарства, і про те, що наша нація має в своєму культурному надбанні понад 9 тисяч паперових публікацій словників української мови (а ще ж – і якусь дещицю електронних!), і що в розвитку нашої лексикографії є солідне прискорення, і що кожен рік додає до бібліографічного реєстру словників української мови щонайменше триста нових словникових праць, що українці тільки в Україні створили понад 3,2 тисячі перекладних словників з 55
х мов світу (в УРСР вони мали словники лише із 14-х мов!). Важливо також, що українська мова у словниках, попри байдужу позицію держави, невпинно росте й розростається, і що головне наше завдання – зробити цей процес ще потужнішим і незворотним. Д. Пилипчук зібрав у своїй книзі, зокрема, й інформацію про 556 видань словників української мови у тридцятьох країнах світу, що вселяє надію в те, що незабаром з’являться й сотні нових двомовних і багатомовних словників та розмовників української мови в тих країнах, де їх досі зовсім не було або де вони обслуговували значно вужчу авдиторію чи були надто скромними за своїм обсягом та якістю.
У двох названих і двох ще не названих книгах – “Про дозу дьогю в бочці меду” (2017) і “Про Дмитра Павличка” (2018) – В. Пилипчук продемонстрував, як багато може зробити оптимістично орієнтований інтелектуал та енциклопедист, наснажений величчю української культури, літератури і мови та героїчним рухом шістдесятників. Все життя підготувало його до подвижницької долі, до невдячної щоденної ролі Сізіфа заблокованої національної культури, який прагне бачити й представляти цю культуру як цілісність і вимагає того самого від інших українців. У бажанні здолати оту заблокованість Пилипчук не зупиняється навіть тоді, коли всі свої томи, навіть найважчі, йому доводиться друкувати своїм коштом, та ще йна позичені гроші! Дмитро пригадує, що філологічну стежку намацував уже в юному віці: в дев’ятому класі середньої школи, відколи я його пам’ятаю, коли він не мав українсько-французького словника, а лише французько-український “Словник-мінімум з французької мови” на дві тисячі слів (К.: Рад. школа, 1958; 52 с.), вирішив переукласти собі його як українсько-французький, переписавши словничок в алфавітному порядку за українською абеткою. Мій друг дивується з того, що коли Інститут мовознавства запускав десятитомовий Словник української мови, преса в УРСР якось дуже дружно замовчувала цей проєкт, тоді як сам Дмитро невеличку статтю свою про новий Словник зумів надрукувати у багатьох районних газетах Хмельниччини, Житомирщини, Херсонщини, Львівщини. Все життя дослідник мовної політики щодо української мови пливе проти асиміляторської течії, прагнучи помічати й охоплювати те, чого не бачать і не охоплюють інші. Дмитро Пилипович жартома пояснює це тим, що він за знаком Зодіака Скорпіон, – а Скорпіонам Бог дає дар проникнення у сутність речей. Читаю характеристику Скорпіонів: “Надзвичайно потужна інтуїція”. Так, це – про мого друга. Плюс професійна вимогливість до себе. Сьогодні Д. Пилипчук ретельно нотує інформацію про окремі пропуски, помічені ним-таки чи окремими читачами в його монументальному бібліографічному словнику словників української мови. Шкодує, зокрема, про таку білу пляму: відомо, що працю над Словником Бориса Грінченка розпочали ще Є. Тимченко і Б. Науменко, які впорядкували лексичний матеріал журналу “Основа” 1861–1862 рр. та пізніші лексичні нагромадження й 1897 р. опублікували перші аркуші (літери А–В) як додаток до журналу “Киевская старина”. “Треба врахувати в наступному виданні!” – каже Дмитро. Він нагадує, що 2027 року виповниться 400 років Лексиконові славенороському Памви Беринди: “До того часу треба було б підготувати друге видання моєї бібліографії словників української мови, але вже з предметним та алфавітним покажчиками”. За сумою зробленого в філології та за ерудицією він давно вже доктор наук і професор, тож дивуюсь: чому йому досі офіційно не надано цих звань? Чому жоден університет не назвав його хоч би доктором honoris causa чи почесним професором (адже на це й коштів жодних не треба!)? В редагованих ним енциклопедіях залишилось чимало написаних ним енциклопедичних статей… Щоправда, Д. Пилипчук тим не переймається: надто вже багато в нашій науці фальшивої позолоти! Як справжній адепт і носій світла, мій друг весь у пошуках та у творенні майбутніх книг у невсипущій праці.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
