“І слово ішло по безмов’ю · Де вчилися зела рости...”. · 8 Поетичний автограф · с. 8сторінка оригіналу ↗
Богдан ТОМЕНЧУК: Це моя війна
Слово Просвіти, №44 за 2020 рік
*** З вас би ікони соборні писати, Хлопці й дівчата із вісімдесятих. БулО вам затято і зОвсім нелегко Очі підняти і прапор на древко. В легенду підЕте, прийшовши з легЕнди... Цим і не снились тодішні агенти... Зливалися з тінню, світлами й вітрами, Тримали за клямку небесної брами... Уміли ламати хребти непокорі – Для кожного мали в північному морі (І не рятувала прихильність Покрови) Південного берега шмат двометровий. З косою водила, вся в білому, леді Вальси, біліші, ніж білі ведмеді. Було вам насправді і страшно, й непросто. Та стукнуло вікові за дев’яносто. І він передав вам свободу як віно... Ти справді не вмерла тоді, Україно. Натикали пір’я — сказали, що крила, І доля укотре тебе одурила... Насправді — укотре.Відверто банально. І знов “ще не вмерла” звучить поминально. Ранні сивини, спізнілі відзнаки, Добре зимують освистані раки... І що тут поробиш? — ні дати, ні взяти, Хлопці й дівчата із вісімдесятих...
*** Земля ще Господом обнята, Ще зорі не стовбичать пнями... Іще Тарасові ягнята Не поставали баранами. Ще Пастир гладить роси босі По незахмарених голівках. Іще світи у суголоссі – Не по коморах і комірках. Ще Бог, де ми, а не в екзилі І носить сонечко у тайстрі, Ще в росах птахи білокрилі, А не голодні вівці заздрі... Ще вірші зоряної персті І світла збираного повні, Ще жмут невипраної шерсті Не сипався з небесних овнів. Ще так було усім не заздро Над Борисфеном і над Нілом, Небесно, зоряно й зіркасто Й ніщо ніде не капцаніло. ВсьомУ ще вистачало дару Збуватись лагідно і строго... Ще пан Біг випасав отару, А не отара пасла Бога...
*** Минає літо. Вже, на жаль, не дцяте. Коли там відкладати на колись? А гарбузи, неначе поросята, На визрілих городах розляглись. І ходить жінка з виду наче осінь. Усе і всюди в неї до ладу. І навіть клопоти, останні оси, Пасують їй, як знаки гаразду. Дощі такі, як з неба огудиння. Сади стоять святі, як хоругви. І сивини сріблясте павутиння, І золото живої ще трави. І що про що там заповідь не дцята? І шепче хтось:“Забудься, і вкради“. Ти ж нічия... Уся, немов присвята, Отим садам, де був я молодим...
*** Цей світ Господь колись творив на совість. Тут рай.Там пекло.Поміж ними — храм. У часі зворохоблених торговиськ Уже й молитва — усього лиш крам... Благенька жертва слова відкупного. Такі свічки...Ікони...Вітражі... І днесь видніє тінь сумного Бога, Навколо Нього, звикло, ні душі... Усе таке, як панібратський бартер... Прийми, Небесний, наш земний привіт. Нє, Ти, звичайно, дорогого вартий, Але не ми, а Ти творив цей світ... Писав старі й оновлені завіти, Гадалося — на всі сто сот віків... А то всього лиш чарку поновити Отим вином за тридцять срібняків... Це наслання суцільних посміховиськ, Збіговиська, можливі тільки тут... ...Нема питань — сотворено на совість, Якщо згадати про наступний Суд...
*** Пахне димом і смутком... Тут лиш я й сигарета. Ще зосталось на денці коньяка на ковток... Десь там кола мотає обважніла планета. І за нею в ескорті одинокий листок. І самотність за небо ухопилася димом. Обпече сигарета пальці, душу, вуста. Осінь з нашого літа повертає на зИму... І закутує в себе метушливі міста. Опадають каштани, як літа з рахівниці – Розповзлися по бруку днів смішні їжачки. І тепло носять гніздам заклопотані птиці... Ті, котрі не покинуть нас і наші стежки... Доторкнуся, як вперше, до твоєї долоні. Розпливуся тобою незабутим теплом. І схиливши сивини у галантнім поклоні, Ночувати покличу у вітрів під крилом...
*** Тут зайвий той, хто знає дати раду... Сміються із пошарпаних знамен. На трон святий щораз возводять зраду, Цураючись несхилених рамен. Тут дух не свій витає над полями. Сади рясніють у чужих плодах. І родить совість поржавілі плями, І кряче в душу чорнокрилий птах... Не давши навіть помолитись натще, У цій одвічній грі на інтерес Тут по одному вибирають кращих І відкликають в обшири небес. У цім одвічнім царствії Пилата Дрібне заплічний ворог глибини. І ще в утробах плачуть немовлята... Котресь почує знову :“Розіпни...”
*** А я живу крізь осінь навпростець, Де час такий, як листопадів шелест. Він був і є...Учора, завтра, днесь... Так неохоче відцвітає верес... А день мій знов, немов кудлатий пес. З-за хмар кудлатих висолопив сонце. І мило притулився до небес... Він добрим був і добрим охоронцем... Я дякую за осінь вам і дню, Та ще йому за відданість собачу... Танцюють тіні музику вогню. Напевно, гарно... Але я не бачу... Я згадкою торкаюся до вас... Здається, навіть відчуваю дотик... Відважуюсь, запрошую на вальс, Затамувавши спогад, наче подих...
Диптих при ліхтарях 1 Вклонялись тіні пізнім ліхтарям. Текли часи, немов розлиті вина. Вона ж, немов молитва з вівтаря, Була пречиста і була невинна. Хоч завше їй здавалось, що ось-ось НадІйде він, диявол нелукавий. Такий собі до вчора просто Хтось, Володар прав на дві ранкові кави. Осипле поцілунками від ніг,
Забрівши ними на красиві плечі, І тихо так подякує за гріх, Що ним він був увесь вчорашній вечір. О, Як би підкорялася вона... Собою осипала б, як дарами. І ніч, мов келих давнього вина, Кудись лилАся б понад ліхтарями...
2 Твоє мовчання на долонях тиші, Де вічно правлять світлом ліхтарі... Чомусь так добре у моєму вІрші Твоїй про щось задуманій порі. На виноградах достигають вИна. І круговертей повний барабан. А ти красу одному Богу винна І посмішки такий п’янкий шампан... До плеса парк припаркувала осінь, Уста твої сотворені для рим, І дикі гуси криком стоголосим Знов відлітають рятувати Рим. Ідеш така чомусь невідворотна, Що пізно так судилася мені. Малює осінь золоті ворота Тобі на домотканім полотні...
*** Осене, чуєш, до себе впусти Латати діру в озоні. Згусток мелодії і висоти – Останній концерт в сезоні... Осене, може воно і не час... Та вжЕ так лягає карта... Осене, хто там про білий вальс? Справді, то ще не завтра. Осене, може не треба сліз Про журавлів і вирій? Осене, вічний у них безвіз, Осене, їм по вірі... Осене, хочеш, зостанусь тут Аж до самого ранку... Осене, очі тебе так п’ють Грішно, немов коханку...
*** Заходив берег у ріку. Захланно й трепетно. Як вперше. Ти поверни її таку, Забутих днів забутий верше... Така натхненно нестрімка, І ні півслова навпоперек, Вона була, як та ріка, А я отой невмілий берег. Така стелилася пастель, Хитались трави, небо, вигін. А я тулив її до скель І цілував у кожен вигин. І дико з ревнощів стогнав,— Здавалось, ніби душу місять,— Коли до лінії стегна – Її стегна! — торкався місяць... Збігає берег до ріки Захланно й трепетно, як вперше... Ти поверни усе таким, Забутих днів забутий верше...
*** В село? У ліс? Аби лиш тільки з міста, З цієї кам’яної метушні. В снігах, як в сивих бородатих змістах, Палити згадки й грітись при вогні... І прибирати до Різдва ялицю Зірками, мов цукерками з кишень. Сприймати сад вертепом у ста лицях, І засвітити з попелища день. Доїсти вчора спечену картоплю, І знову сірий полюбити світ, Коли потягне місяць, як пантофлю, Вертепний чорт, немов збитошний кіт... Сховає, певно, за оті замети, Або в іще прийдешні холоди... А я підніму зірку, як монету, Щоб знову дочекатись коляди...
*** Стежки в зими, як зморшки на чолі... Дванадцять страв... Померлим чорна скибка... Крізь сиві-сиві холодИ на склі Так сиво-сиво дихаю на шибку... У нас Різдво...У нас така зима... Ви їй черкнули місяць, ніби скіпку... Чи видко вам, скажіть, котрих нема, На підвіконні вашу чорну скибку? Ну, як вам там, в небесній коляді? Христа сповили при вогні в колибі?.. Приходьте...Навіншуйте гараздів... Вам видко нас крізь продих мій на шибі? Вже ваші тіні в ближньому куті... Присутність ваша дужча, аніж морок... Попробуйте хоч ложечку куті, На хвильку сперши небеса на сволок...
*** Живим — живе. Погладь по холці пса. Де ж ти поділась, та що в пояс, зИмо? На сніг збідніли наші небеса Чи в них такий передріздвяний символ? Їм сіро, ніби втомленій душі? Замість снігів — сивини в сто відтінків, Лиш ангел незрадливий на плечі У кожному зі всіх семи відмінків... У пригорщі лелечого гнізда Самотність найдавнішого ґатунку, Марії, що доношує Христа, Невидко в доріздвяному малюнку... Назавтра ж будуть вина на розлив – Пречиста Діва народила Сина, І не спитають, між котрих олив Закопана Христова пуповина... Відтак настануть завчені слова, Світи себе зіграють у вертепах. Щоб ім Вона, призвідниця Різдва, ГойдАла Спаса у колисці неба...
*** Це тризна чи про що оці балі? І тостів цих такий масний кавалок? Чолом торкнувся місяць до землі – І хоч без ряси, а такий, як парох... Так глухо у воздвигнутих церквах... Так моляться, неначе п’ють трутизну.. І навіть дощ, як незабитий цвях В труну, в котру кладуть твою Вітчизну. І цих лісів понурі коругвИ. І ці понтИ над обмілілим ПОнтом. Невже насправді велети — не ви, Усе ж і вся поставлено на конто... А вам коли не празник — то парад... І ордени, начищені до блиску... Країно болю, зойку, сонних варт, Голодомору, визиску і зиску... Про що мовчать намолені церкви? І руки ці, порепані з трудИзни... І ці слова, що козаки — не ви У пісні ще не вмерлої Вітчизни?
*** Крізь вірш де ні крапки ні коми Крізь час що забувся про строк Рівняння про сто невідомих А може відомих зірок В торговицях глузду і тлуму Де зір мій сягав аж до зір Я сутності виміряв сумом І він став основою мір І вічність ставала любов’ю Світла огортали світи І слово ішло по безмов’ю Де вчилися зела рости...
*** То кулі, то не кастаньєти, І долі кульгавий демарш. Ще будуть писати поети, До фальші римуючи фальш, Ще будуть в блідій позолоті Світити комусь імена... Це потім все буде, це потім – Чужа перемога, війна... А вам помирати сьогодні... Про що ці дими і вогні?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
