Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“За 23 роки 5 разів мінялася вивіска відомства, · а під нею з’являлися й зникали 16 керівників”. Село на нашій Україні 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗

4.Тільки б не вмирала Бабина…

Слово Просвіти, №44 за 2020 рік

Костянтин СУШКО, м. Запоріжжя Продовження. Початок у ч. 41–43 за 2020 рік Викупивши батькову хату, я дав собі слово не втручатися у місцеві справи. Ні в суспільні, ні в приватні. Для цього були вагомі підстави, оскільки перші роки я навідувався до села рідко, добре усіх людей не знав, тай із тонкощами тутешніх проблем був ознайомлений поверхово. Навідувався на два-три дні та у відпустку, і то не всю витрачав на Бабину, тож мовчки спостерігав, як руйнується дамба, збудована у 50-х роках минулого століття замість знищеного мосту. Дамба з’єднує дві частини села – Забалку й Матню з Керчю, на дамбі та на ділянках вулиць, що примикають до неї з двох сторін, тоді ж, шість десятиліть тому, виклали міцненьку бруківку з черепашника та, позаяк стільки ж десятиліть про ремонт споруди ніхто навіть не заїкався, їздити по дамбі зараз не вельми комфортно. І ніхто й пальцем не поворухне, ні в сільраді, ні в районі, ні в області. І я мовчав. Мовчав, коли ліквідували автобусне сполучення з Кам’янкою-Дніпровською; коли почали нищечком розбирати пансіонат, замість того, щоб знайти на нього покупця. Мовчав, коли наприкінці липня – на початку серпня починали випалювати стерню й солому на полях, і село окутувало димом… А от коли торкнулося питної води, не втерпів. Водогін, споруджений 1966 року, спершу забезпечував село водою не просто щодня, а щогодини, щохвилини. А за двадцять літ, акурат, здається, саме на час прийняття Конституції незалежної України, воду бабинцям давали уже двічі на тиждень. Згодом – раз на тиждень. Десь у межах 2008-2009 років започаткувалася практика “пускати воду” раз на місяць, потім раз на півтора-два місяці, а з серпня року 2015-го крани на подвір’ях бабинців не видають уже й краплини. Спершу почалися, як кажуть, перебої, через заборгованість багатьох споживачів води. До заборгованості додалися пориви труб. Водночас виникли проблеми з керівником господарства, яке відало водогоном: то перевитрати коштів, то пиятика, то прогули. Причини ніби різні, та вони геть не суттєві, навіть дріб’язкові, отож усе зводилося до одного: на селі не стало влади. Немає, не стільки направляючої, скільки керуючої сили, яка відповідала б на селі за все. Як це було колись, зокрема за тих же совітів. Між тим, є законно обраний гурт людей: голова, заступник, секретар і шістнадцять депутатів. При них – бухгалтер, заступник бухгалтера, касир, землевпорядник, водій… Усе це, повторюю, є (точніше, вже, мабуть, було), хоча йне в Бабині, а в сусідній Ушкалці, до якого Бабина, разом із Нижнім Рогачиком, так би мовити, приписана, але не впливає те, що є, фактично ні на що. Принаймні, ні боржниками, ні поривами водогону, ні шляхами, ні пиякомпрогульником ніхто не займався і не займається. Тож улітку 2015-го я порушив своє мовчання. Спершу побував у сільраді, де виголосив полум’яну промову упродовж добрих п’ятнадцяти хвилин. Виступав не стільки від себе (хто я такий – малодушний утікач?), скільки від імені бабинців. А також від імені ушкальчан та нижньорогачинців, позаяк без води опинилися усі три села. Напирав на тому, що ось за рік виповниться півстоліття, як наші батьки подарували нам чудовий водогін, ами, йдучи назустріч цій знаменній даті, злочинно його занедбали. Голова сільради й депутати, як кажуть, прийняли мій схвильований спіч до відома, і про нього стало відомо в районній державній адміністрації. Я ж саме на цей розраховував. І невдовзі до Бабини прибула голова райдержадміністрації у супроводі своїх прямих підлеглих. …Такої сходки, як одного літнього дня 2015 року, Бабина ще не знала. Вели збори депутат сільради Люба Доломан (у бабинському дівоцтві Боброва) ія, і провели ми їх на найвищому рівні. Виступили сільський голова, голова райдержадміністрації, відсторонений керівник комунального підприємства, яке відає водогоном, рядові бабинці. Розійшлися з твердою вірою, що вода буде. Якщо не ввечері того ж дня, навіть не завтра й не післязавтра, то не мине й тижня, як водогін, нарешті, забулькає. Не забулькав. І тоді, саме в День незалежності, я зателефонував голові Верхньорогачицької районної державної адміністрації і, ледь утримуючи себе у відповідних рамках, сказав усе, що з цього приводу думав. А думав я, що влада не має бажання займатися проблемами так званих умираючих сіл. І справа нев нехлюйстві, не в неорганізованості, а ледь не у свідомому нищенні сільської так званої інфраструктури. Звісно, можливо, яй перегинав палицю, та, либонь, не так уже й сильно. І тоді воду, як кажуть, дали. Того ж дня, 24 серпня, десь за дві години після телефонної розмови. За особистим розпорядження представника президента України у Вехньорогачицькому районі. Але… Усього лиш на кілька годин. Либонь, для того, аби отой пісатєль угамувався й відчепився. Не всі отримали воду – до багатьох обійсть вона просто не встигла дійти… Я тоді шкірою відчув ситуацію. І був глибоко переконаний, що відступати не можна. Ані на крок. Навпаки – слід атакувати. Наступна дата подання води усе відтерміновувалася й відтерміновувавлася, і я зрозумів: якщо води не буде ще упродовж місяця, двох, трьох, півроку, а надто, якщо люди дозволять, аби їх залишили без водогону на цілий рік, то води можуть не дочекатися вже ніколи. Розгорталося щось на зразок диявольського експерименту на виживання, і я закликав бабинців у жодному разі не зупинятися. Сам написав листа в райдержадмінстрацію, копію – в Херсонську ОДА. Отримавши письмові обіцянки, що “воду осьось пустять”, та насправді цього не сталося, я опублікував гостру статтю у херсонській обласній газеті “Новий день”. Згодом таку ж статтю у “Сільських вістях”. Результат нульовий. Коли пишу оці рядки, спливає шостий рік бабинського безводдя… Невже мої сумні прогнози, стосовно отого диявольського експерименту починають підтверджуватися? Жодної ностальгії не відчуваю за системою, яка нібито обірвалася 1991 року, але кажу впевнено: такої абсурдної ситуації за нестерпних радянських умов неможливо навіть уявити. Відтак неймовірним, геть нереальним, фантастичним, позамежним і водночас диким виглядає усе, що твориться-коїться у так званих вищих ешелонах новітньої української влади, на тлі бабинської водяної дійсності. Повідомлення-чутки про всі оті cаміти, слухання, зобов’язання перед міжнародним валютним фондом, оптимізації й реконструкції, рішучі приватизації та геніальні пілотні проєкти, відлунюються в Бабині (і не тільки!) дратівливими звуками із якогось зовсім іншого, незбагненно далекого світу, з яким Бабина ніколи не була пов’язана, але перед яким Бабина завжди мала, має й матиме, скільки й світу сонця, незчисленні борги. Звісно, у Бабині вже немає нічого – ні полів, на яких колись працювали усі, ні тракторів, ні комбайнів, ні авто, ні ферм, а отже, ні корів, ні свиней, ні курей, ні качок – геть нічого немає, через посередництво чого слід було б неухильно, вчасно й сповна розраховуватися з центром. Проте лишилися люди, безробітні й фактично безправні люди, які все одно винні. Винні! Винні за те, чим обігрівають узимку свої хати; винні за світло й за газ; винні за товари першої необхідності (насамперед за хліб, вартість якого незрівнянно вища й відповідно нижча якість, ніж у місті); винні за розбиті дороги; за відсутність поліклінік, пошти, транспортного сполучення і навіть поліції. Зрештою, усі вони винні уже за те, що ще перебувають на цьому світі, і свій, уже геть не священний, а невідомо вже навіть який боргобов’язок слухняно та ще ой як щедро сплачують своїми голосами на виборчих дільницях. Через те й живе Бабина! Так сказав мені колишній районний керівник зі своєї нинішньої висоти латифундиста й депутата обласної ради. Не просто сказав, а якось так несподівано урочисто й пафосно виголосив, що здалося мені, чоловік ось-ось заплаче від напливу високих почуттів. Я аж злякався, але, дякувати Богові, пронесло. Мені б тоді трішки підпра­ “Село неначе погоріло…” вити депутата, мовляв, зовсім не через оте, щойно мною рясно перераховане, — ні, не завдяки йому живе Бабина, а виключно – наперекір, не зважаючи на нього, й водночас і на всі комплексні й окремі заходи, спрямовані на поліпшення життя українців, які невтомно здійснює президент, разом із Урядом і Верховнорадівським депутатським корпусом. Мені було чим заперечити, а в свою чергу ще й атакувати, та я промовчав. Бо видно було й без збільшувального скельця: чоловік не вірить у те, що він тільки-но так гаряче продекламував. Більше того: він добряче знав, що бреше. Нахабно й відверто. Проте червоніти і не думав. Бо давно вже забув, як це робиться. Бо успішно опанував новим стилем поведінки тих, хто при владі. Вони ж, хто при ній, гребуть виключно в один бік: під себе. Завчено, успішно й безкарно. Звісно, є, точніше, зрідка трапляються серед них і винятки, та позаяк вони не впливають ні на хід окремих речей, ні на розвиток подій у цілому, то про них не варто й згадувати. До того ж, вони між ними не затримуються – їх намагаються вчасно прибрати, і добре, коли не фізично… Як сталося це свого часу із головним залізничником України Георгієм Кірпою… І вже, коли згадав світлої пам’яті Георгія Миколайовича, то чого б не назвати отих, завдяки кому Бабина упродовж останніх чверті століття досягла сліпуче сяючих вершин? У цілому ж на долі України їхнє хазяйнування позначилося тим, що частка чужого (імпортного) сільськогосподарського продукту досягла у нас 14 відсотків1, тоді як у Білорусі вона майже удвічі менша, у Польщі 2,8 відсотки, у Чехії – 2,4. Тож знайомлю з нашими героями, з нашими незалежними міністрами-аграріями. Почнемо з першого, з Олександра Ткаченка. Учорашній, тоді ще зовсім теплий компартійний працівник очолив міністерство сільського господарства уже вдень проголошення України незалежною. Міністерив товариш Сашко рік і майже чотири місяці, либонь, рівно стільки, щоб закласти надійну основу становлення “глибинки”. Відомство, яким з 8.12.92 до 23.04.98 почергово керманили Юрій Карасик, Павло Гайдуцький, Анатолій Хорішко, Михайло Зубець і знову Юрій Карасик, уже йменувалося міністерством сільського господарства і продовольства. Борис Супіханов і Михайло Гладій очолювали, (теж почергово, з 23.04.98-го до 10.01.2000-го) уже міністерство агропромислової політики. 10.01.2000-го Іван Кириленко (сьогоднішній батьківщинівець) прийняв міністерство аграрної політики і в такому ж статусі здав його Сергієві Рижуку. Далі були Віктор Слаута, Олександр Баранівський, Юрій Мельник, Микола Присяжнюк. 9.12.10-го 50-літній М. Присяжнюк удруге інавгурується міністром того ж відомства, але вже під вивіскою міністерства аграрної політики та продовольства. Наскільки успішно керманив пан Микола чотири роки (без 13 днів), можна судити по тому, що за цей час він заснував 27 (двадцять сім!) власних фірм-компаній – від екзотичної ООО “Принц” до напівекзотичної ЗАО “Юнкерс”, а між ними – агрофірма “Березанська птахофабрика”, ТД “Кварцит”, СП “Церадон”, ЗАО “Ракс”, і так аж до самого “Благодійницького фонду Миколи Присяжнюка”. В один із похмурих весняних днів 2014 року Миколка накивав п’ятками з рідної країни, дременув так, що й смуги від сліду не лишилося, тож і перебуває у міжнародному розшуку. Важенну естафету міністрааграрія після Присяжнюка несли Ігор Швайка, Олексій Павленко, а потім стиснув її в руках, як оту заповітну синицю, Тарас Кутовий… Усі помітили: за 23 роки 5 разів мінялася вивіска відомства, а під нею з’являлися й зникали 16 керівників? Якщо взяти до уваги, що в середньому кожен, з дозволу сказати, міністр перебував на посаді (чи краще – обіймав її, стискував до хрусту в плечах?) 1,5 року (найбільше 4 роки, а найменше 9 місяців), то що він міг зробити за цей час для реформування найскладнішого, найпроблемнішого сектору нашої економіки? Хіба що – нагріти високе крісло й ретельно-р-р-ретельно вивчити матеріально-фінансову складову, ввіреного йому відомства. Й зекономити часинку, щоб, коли пролунає дзвоник, хутенько запакувати у валізу все, що заробив, і безкарно піти… у зв’язку з переходом на іншу роботу. Цікаво, а куди саме? Про одного я вже казав, скажу ще про першого й про передостаннього, бо це справді цікаво. Перший, ущент незалежний міністр-аграрій пан-товариш 53-літній (на час звільнення з посади) Ткаченко Сашко майже 2 роки (1998–2000) в ролі голови Верховної Ради розважав українське, тоді ще як слід не замордоване, суспільство, балотувався у президенти країни, очолював Наглядову раду Тендерної палати України, зараз на самовіддано заслуженому відпочинку. Передостанній, не менш незалежний міністр-аграрій, 38-річний (на час перебуванння на посаді) Ігорок Швайка, залишивши високе сідало 26 листопада 2014 року і віддавши таким чином інтересам українського

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин