Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мова єдина · “В одній державі однаково прийнятною для всіх її громадян може бути лише одна мова”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Українська мова — державна», с. 1

Українська мова — державна

Слово Просвіти, №44 за 2020 рік

Закінчення. Поч. на стор. 1 Українська мова протягом століть Єдина мова на території України вироблялася протягом століть. До цього наших предків змушували зовнішні загрози: готи в ІІ—ІV століттях (виник Антський союз племен), нашестя аварів (стала формуватися держава з цетром у Києві). Але мовна консолідація українців у давній Русі-Україні була перервана навалою монголо-татар 1240 року. Як казав відомий російський історик В. Й. Ключевський, що його цитує Н. Полонська-Василенко в своїй “Історії України” (т. І): “Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами… Київ залишився б столицею першої великої руської держави… Офіційною мовою стала б не суміш старослов’янської та фінської мов, а слов’янсько-українська”. Українська мова, точніше — говірка волинської шляхти, була державною у Великому Литовському князівстві в ХІV— ХVІ століттях: “Цією мовою писано по канцеляріях урядові акти, суджено по судах, вона була навіть домовою мовою деяких литовських князів, нею ж написаний і збірник тодішніх правних постанов, т. зв. Статут Литовський 1529 року” (Огієнко Іван. Історія української літературної мови. — К, 2001. — С. 136). Консолідація українських діалектів у єдину національну мову відбувалася в Запорозькій Січі, куди сходилися чоловіки, переважно молоді, з усіх українських земель, разом жили, разом воювали (див.: Ющук Іван. Формування сучасної української літературної мови. // Дивослово. — 2011. — № 2.—С. 32—35). Козацьку мову підхопили нащадки козаків Іван Котляревський і Тарас Шевченко (до речі, прадід Тараса Шевченка Андрій був кошовим писарем на Запорозькій Січі). Тарас Шевченко, який майже все своє свідоме життя не з власної волі провів поза Україною, на пропозицію писати російською мовою, відповів: “Теплий кожух, тілько шкода — не на мене шитий”. Панас Мирний в 16 років почав вести щоденник російською мовою і раптом третього дня схаменувся: “Какое несчастье Украине, этой бедной вдове; народ подавлен, воспитание на родном языке запрещено… Не начать ли дневника писать на украинском языке? С завтрашнего дня же бросаю московский и берусь за свой”. І справді, наступного дня в щоденнику він записує вже рідною мовою: “Я тільки знаю, що я дурень, та й превеликий, що не вчивсь нашої мови. Правда, в мене є велика надія, мені тільки 16 років…” Талановита українська поетеса й безстрашна патріотка Олена Теліга, яку німецькі фашисти розстріляли 1942 року в Бабиному Яру, народилася в Підмосков’ї у російськомовній українській сім’ї, жила в Петербурзі, виховувалася в російському імперському дусі. Тогочасну себе вона пізніше змалювала так: “Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіального шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербурга як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі істоти, що той простір заповнюють, ні ті життєві інтереси, що в тому просторі існують”. І ось в еміграції, в Празі, вона (їй ще 20 років не було) зіткнулася з кричущою національною несправедливістю. “Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино, — згадувала Олена Теліга бенкет, влаштований в еміграції комітетом російських монархістів. — Не відомо хто і не відомо з якого приводу почав говорити про нашу мову зо всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачій язик”, “мордописня”… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: “Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!..” З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою”. Якби Олена Теліга залишилася поза рідною мовою, мовою свого роду й народу, то навряд чи розкрився б її неординарний поетичний талант і навряд чи поклала б вона своє життя за Україну. Українська мова в Російській імперії була заборонена. Україна після 1921 року, після спроб визволитися, цілих 70 років була знову окупована Росією. У так званому Радянському Союзі Україна перебувала на становищі колонії — питання її політичного життя, економіки, культури повністю, до найменших проявів життєвої активності, були підпорядковані Москві через поставлених нею чиновників, переважно чужинців, не кажучи вже про силові структури. Росія в Україні чітко проводила колоніальну політику: планомірно винищувала українську інтелігенцію, мислячих селян — так званих куркулів і взагалі селян як носіїв української самобутності (міста були заселені переважно чужинцями), влаштовуючи жахливі голодомори 1921-1923, 1932- 1933, 1946-1947 років, відтісняла на узбіччя українську культуру, переслідувала українські звичаї, силоміць насаджувала російську мову, всіляко утверджувала зверхність росіян. Тож нема нічого неприродного в прагненні українців мати свою державу і в ній вільно розвивати рідну, виплекану предками культуру, звичаї й мову. Захист самобутності Після Другої світової війни світ почав змінюватися. Люди й народи стали гостріше відчувати свою самобутність. Про рівноправність усіх людей і народів заговорили міжнародні органи. “Усі народи мають право на самовизначення. За силою цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток”, — записано в статті 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року і ратифікованого Україною 19 жовтня 1973 року. У статті 5 Декларації про право на розвиток, прийнятої резолюцією 41/128 Генеральною Асамблеєю ООН 4 грудня 1986 року, ставиться недвозначна вимога: “Держави повинні вживати рішучих заходів, срямованих на ліквідацію масових і грубих порушень прав людини, народів і осіб, спричинених такими ситуаціями, які є наслідком апартеїду, усіх форм расизму і расової дискримінації, колоніалізму, іноземного панування й окупації, іноземного втручання і загрози національному суверенітету, національній єдності і територіальній цілісності і відмови визнати основоположне право народів на самовизначення”. Це повністю стосувалося й стосується України — колонії Російської імперії зі зміненою назвою. Але скористатися цим правом, перебуваючи за “залізною завісою” в обстановці переслідувань і терору, було нелегко. Через те в Україні будь-який поступ відбувався важко, із запізненням і часто спотворено. 28 жовтня 1989 року було прийнято напівколоніальний Закон “Про мови в Українській РСР”, розроблено й програму його реалізації, яка не була виконана навіть наполовину. 16 липня 1990 року Верховна Рада ще Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, де визначила завдання держави перед нацією, для якої ця держава існує: “Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя”. Не випадково тут вжито слово “відродження”: відроджують те, що було занедбане або знищене. Саме для цього й потрібно було відновити державність України. Україна стала незалежною. Але керувати нею, розпоряджатися в ній залишилася стара колоніальна адміністрація. Через те навіть конституцію країни було прийнято тільки аж через п’ять років після проголошення незалежності. У Конституції (Основному Законі) України, прийнятій Верховною Радою України 28 червня 1996 року, у статті 10 записано: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. На всій території, тому що Україна унітарна держава. Офіційне тлумачення частини першої статті 10 дав Конституційний Суд у Рішенні № 10-рп/99 від 14.12.99: “Положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким “державною мовою в Україні є українська мова”, треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом”. Державні службовці всіх рангів мають служити інтересам усього суспільства, а не своїм власним. Проте не досить, щоб у Конституції був запис про державність мови, це положення повинно бути підкріплене певними заходами, конкретними діями. Закон на виконання другої частини статті 10 Конституції України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” з великим запізненням (через 13 років) був прийнятий Верховною Радою України 25 квітня 2019 року і набув чинності 16 липня 2019 року. У ньому в пункті 7 статті 1 зазначено відповідно до Рішення Конституцїйного Суду № 10- рп/99 від 14.12.99: “Статус української мови як єдиної державної мови передбачає обов’язковість її використання на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначені цим Законом”. Тим часом його виконання замість того, щоб зміцнювати українську державність, часто всіляко гальмується ради приватних інтересів національних меншин, зокрема тих, яких ще за царських часів і пізніше присилали в Україну, за висловом цариці Катерини ІІ, “для обрусения края”. Тарас Шевченко влучно сказав про колоніальне нашестя чужинців в Україну: “Байстрюки Єкатерини сараною сіли”. Державна мова і права людини Часом лунають звинувачення, ніби Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної” порушує права людини, Але ні в цьому Законі, ні в інших заонодавчих актах в Україні нема таких положень, які б регламентували особисте спілкування людей. Навпаки, в Законі “Про забезпечення функціонування української мови як державної” в пункті 2 статті 2 застережено: ”Дія цього Закону не поширюється на сферу приватного спілкування та здійснення релігійних обрядів”. Людина в сім’ї, з друзями, зі знайомими, з одноплемінниками може спілкуватися як рідною, так і будь-якою іншою мовою, яку вони розуміють. Це приватна справа. Але людина, яка належить до національної меншини, не може, не має морального права вимагати розуміння її мови від людей, у яких інша рідна мова, інша мова спілкування. Через те в пункті 1 статті 3 Закону одним із його завдань передбачено “утвердження української мови як мови міжетнічного спілкування в Україні”. У державі немає і не може бути привілейованих національних меншин. В одній державі однаково прийнятною для всіх її громадян може бути лише одна мова, і такою мовою природно є мова державна, мова абсолютної більшості населення — чи це у Франції, чи в Росії, чи в Україні. Хіба можна собі уявити, щоб у Франції мовою міжетнічного спілкування була німецька чи в Росії — башкирська? В державі Радянський Союз такою мовою була російська — мова панівної нації, і всі мимохіть мусили знати її, якої б національності людина не була. Інакше людина в багатьох випадках була безпомічною і безправною. Не випадково однією з умов набуття людиною громадянства (і в Україні, і не в Україні) є знання мови країни проживання (крім цього, ще й історії і конституції). І в цьому немає ні найменшого порушення прав людини, а навпаки. Тому в пункті 1 статті 6 і сказано на захист прав людини: “Кожний громадянин України зобов’язаний володіти державною мовою”. Інакше людина, яка не знає мови суспільства, у якому живе, випадає з суспільного життя. Щоб людина могла бути повноправною, в державі створено умови для оволодіння державною мовою. У пункті 2 статті 6 зазначено: “Держава забезпечує кожному громадянинові України можливості для опанування державної мови через систему закладів дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої освіти, освіти дорослих, а також через підтримку неформальної та інформальної освіти, спрямованої на вивчення державної мови”. Тому мовою освіти має бути беззастережно державна мова. Хто це ігнорує, ігнорує державу, в якій живе. Зрештою, знання ще однієї мови, крім рідної, ще нікому не завадило, які взагалі знання мов. Хіба що людина вже настільки тупа, що їй це не під силу. І в Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту, прийня-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин