Незабутні · “Любов до Вкраїни-матері, що вище за всі вигоди, Що рівна лише свободі – волі без передмов”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Хай вам засяє любов...
Слово Просвіти, №44 за 2021 рік
Олег МАТІЮК, почесний працівник морського та річкового транспорту України, просвітянин, м. Миколаїв
У центральній міській бібліотеці імені М. Кропивницького навесні цього року просвітяни Миколаєва відзначили 80 років від дня народження Валерія Петровича Бойченка – голови обласної “Просвіти”, поета, перекладача, краєзнавця, керівника обласної організації письменницької спільноти і разом із цим – скромної, інтелігентної людини з чіткою громадянською позицією. Я познайомився з головою Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка Валерієм Бойченком 1989 року в залі обласної спілки письменників, де зібрались представники української громади міста, небайдужі громадяни, члени міського та обласного Товариств української мови імені Т. Г. Шевченка (згодом “Просвіти”). У залі – його багаторічні соратники: заступник голови Товариства Василь Сліпець, інженер з розробки турбін проєктної організації “Зоря-Машпроект”; Віктор Спиця – голова просвітянського осередку заводу “Океан”; депутат міської ради Борис Мороз; викладач та диригент Омелян Шпачинський; актор Микола Євтушенко; голова миколаївського “Меморіалу” Юрій Зайцев; робітник турбінного заводу С. Вдовиця; подружжя Кіперів, Раїса Шпак, Віктор Андрієвський, Олександр Малицький, Микола Завгородній, Надія Огренич. Як незаперечний авторитет Валерій Петрович причетний до витоків практично всіх громадських організацій Миколаївщини. Бойченко був одним із засновників Народного Руху України за перебудову на Миколаївщині. Засновник відродженої миколаївської “Просвіти”, член правління Миколаївського відділення Українського фонду культури, співголова товариства “Зелений світ”, брав участь у
Таїна БРАТЧЕНКО, м. Біла Церква
Дехто вважає, що незамінних людей не існує. Але Володимир Іванців усім своїм життям спростовує цю думку. Хоча його з нами немає вже третій рік, але Володимира Опанасовича пам’ятають просвітяни, письменники, жителі міста Білої Церкви. Недарма ж його – поета і публіциста, літературного критика і краєзнавця, громадського діяча і редактора, наставника багатьох письменників і багаторічного очільника міськрайонного об’єднання ВУТ “Просвіта” удостоїли звання “Почесний громадянин міста”. Недарма ж, коли він захворів, то в лікарню до нього щодня приходили просвітяни, письменники, журналісти, працівники бібліотеки, вчителі, колишні колеги-заводчани та військові. Життя його було насичене, навіть перенасичене, адже завжди ставив собі понад завдання і завжди виконував задумане. Але, на жаль, не дожив до виходу своєї останньої книги “Смак води, або Бог не пустомолот”.
*** Його творчість – різножанрові та різнотематичні книги: поетичні збірки, літературні альманахи, документальні матеріали, збірки віршів слов’янських поетів, які він переклав українською, аналітичні та критичні літературні статті, а також історичні і краєзнавчі. Його статті з мовознавства науково обґрунтовані і цікаві для будь-якого читача. Як публіцист, на кожну подію в країні і житті народу, політичному, культурному чи релігійному, він відгукувався полум’яними рядками, які нікого не могли лишити байдужими. Недарма за документальну збірку матеріалів “Голокіст” був удостоєний міської літературно-мистецької премії імені І. Нечуя-Левицького. Він – автор майже тридцяти книг, різножанрових і сучасних. А якщо перерахувати книги всіх наших письменників, які він редагував, то в бібліотеці для них не вистачить і кількох полиць.
заснуванні товариства Меморіал, конгресу української інтелігенції та низки інших організацій. Два роки вів на телебаченні авторську програму “Основи”. Лавреат багатьох літературних премій. Перекладав великого американського поета Роберта Фроста, твори старокельтських поетів і новоанглійських класиків “нової хвилі” С. Платта, Д. Томаса, роман Роберта Льюїса Стівенсона “Корабельна катастрофа”, повість американського письменника – ковбоя Віла Джемса “Димок”. Для більшості місцевих краєзнавців Бойченко став добрим упорядником їхніх книг. Був присутній всюди: на святкуванні Днів козацької слави в 1991 році, під час представлення щойно надрукованого двотомника творів О. Олеся, запрошував на засідання Товариства української мови непересічних особистостей з розповідями-лекціями, стояв у строю поряд із військо-
Сидять зліва направо: Олександр Стахорський, за фахом інженер-суд$ новодій; інженер-конструктор Олег Матіюк; Валерій Бойченко; інженер$ конструктор заводу “Океан” Микола Матвіїв; Левко Олещук; стоять зліва направо: журналіст Юрій Олійников, Віктор Мних, нині голова Вітовсько$ го українського Товариства; вчителька української мови та літератури Тамара Бойко; провідний інженер-економіст заводу “Океан” Георгій Савченко, подружжя: Лідія Матіюк – вчителька Миколаївської загально$ освітньої школи № 1 імені Олега Ольжича та Микола Матіюк – директор цієї школи; активістка церковної громади Київського Патріархату Люд$ мила Забіяка; голова Миколаївського обласного об’єднання “Просвіта”, Ігор Марцінковський; Ольга Ясько; культпрацівник Сергій Шевченковими в лютому 1992 року при прийнятті присяги на вірність українському народу десятком молодих миколаївців, при прийнятті звернень на захист рідної мови в різні інстанції, під час роботи над просвітянською газетою “Аркасівська вулиця” в інституті післядипломної підготовки вчителів. Пригадую, в кінці 1980-х – на початку 1990-х років В. П. Бойченко зустрічався зі студентами тодішньої Миколаївської філії Київського інституту культури. Зокрема, розповідав про Леоніда Кисельова. У притихлому залі Валерій Петрович цитував рядки юного поета про вдячну любов до української землі, до мови та пісні народу, який тут споконвіку. Бойченко активно сприяв відродженню екологічного руху, розуміючи велику шкоду від перевезень та перевантажень насипом у відкритих вагонах сірки та мінеральної сировини в новому порту підприємства “Ніка-Тера”, від кілометрових марсіанських ставків – звалищ відходів глиноземного хімічного виробництва заводу російського магната Дєріпаскі на місці розритого скіфського кургану та знищених залишків шанців відступаючих шведських військ і козацьких загонів Івана Мазепи. Не сприймав Валерій Петрович дій номенклатури, комуністичної та сучасної владної, спрямованих на приниження, нівелювання та витіснення української мови. Він промовисто сказав у вірші “Русифікація”: В небі хор – світів колоратура! Соловецький ніж стирчить в мені. О моя розстріляна культуро, Як же ти не вмерла при стіні? Ось і знов моя душа завила, Розпачем душа залита вщерть. На плечі лежить ведмежа сила – Керівна, спрямовуюча в смерть. Валерій Петрович у книзі “Миколаївщина в історії України” пише: “…Містечко й аеропорт Орне хизувався вмінням відчувати психологію людей. А про ці здібності свідчать його влучні характеристики деяких білоцерківських письменників. Про Віктора Міняйла: “Він один із тих, хто в умовах бездержавності захистив і зберіг ядро нашої культури”. Про Андрія Гудиму: “Визначальною рисою творчості письменника є народність”. Про Галину Невінчану: “Нема загадки таланту, є вічна загадка любові. Пейзажі в книгах написані рукою художника”. Про Петра Розвозчика: “В літературу прийшов свідомий свого джерела і призначення”. Про них та інших колег по перу, про літературний процес у нашому місті, про ставлення до мови та наших національних героїв можна прочитати в останній книзі автора “Смак води, або Бог не пустомолот”. Вона побачила світ завдяки меценатам: голові міського управління освіти Юрію Петрику і директору гімназії № 1 Борису Смутку. Прикро, що видавець Костянтин Климчук, роботу якого щедро профінансували згадані шанувальники творчості Володимира Іванціва, не запросив на презентацію майже нікого з десяти білоцерківських письменників (за винятком
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
