Пам’ять · “Воістину, саме шляхи Любові формують життєву дорогу кожної людини, а всі роздоріжжя людських вчинків зароджуються в дитинстві”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Прощаючись з Володимиром Рутківським
Слово Просвіти, №44 за 2021 рік
Ярослава РІЗНИКОВА, лавреатка літературних премій ім. Г. Сковороди та І. Франка, членкиня НСЖУ
Ще кілька днів тому, цікавлячись його самопочуттям, заспокоїлась, почувши спокійний голос і відповіді, що з ним все добре, що і в лікарні є читачі й шанувальники його віршів, вислухала його думки щодо останніх літературних новин та нещодавніх підсумків обласної премії імені В. Мороза. А нині ошелешена сумною звісткою про те, що 31 жовтня 2021 року від нас пішов Володимир Рутківський... Володимир Григорович Рутківський – відомий український дитячий письменник, поет, прозаїк, лавреат премій ім. Миколи Трублаїнi (1992), ім. Лесі Українки (2002), “Звук павутинки” ім. Віктора Близнеця (2005), “Книга року Бі-Бі-Сі” за двотомний історичний роман “Сині Води” (2011); Шевченківської премії за історичну трилогію для дітей “Джури” (2012) та ін. Людина постійного неспокою та пошуку, спрагла знань і краси цього світу. І хоча народився Володимир Рутківський в селі Хрестителевому на Черкащині, вже багато років поспіль він жив, працював і творив в Одесі. Його спогади про дитинство, про реальну долю рідних довго залишались досить міфологізованими, адже, як і у більшості українців-“дітей війни”, його близькі з міркувань самозбереження рідко згадували при дітях минуле. Лише в 1990-х рр. він дізнався, що його батько, Григорій Якович Рутківський, – не круглий сирота, як зазначав у всіх анкетах, а має братів і сестер, а прадід Михайло Федорович Рутковський – знаний на Волині архітектор, похований 1881 р. у с. Лука під Житомиром, куди батько під різними приводами все життя періодично навідувався в надії дізнатися щось про рідних. Цей надзвичайно болючий процес роз-міфологізації спогадів, тісно пов’язаний із сумнівами, ваганнями та боротьбою з власним сумлінням, віддзеркалився у явно недооціненій автобіографічній повісті “Потерчата” (друкована в 2008 році, перевидана через 10 років одеським видавництвом “Астропринт”). Її глибинний зміст означено як підзаголовком “Дитяча сповідь для дорослих, які так нічому й не навчилися”, так і самою назвою. Адже мотив образу нехрещених через тогочасні ідеологічні заборони потерчат-дітей, душі яких за давніми віруваннями українців не мали знайти спокою після смерті, від розділу до розділу починає звучати як своєрідний реквієм за цілим втраченим поколінням, до якого належить і автор, що не знало любові і чиї мрії залишилися нездійсненими. Згадуючи “…воєнні, повоєнні та суспільно-літературні негаразди”, роздумуючи над власною долею, Володимир Григорович зізнається, що її визначив, насамперед, “…антагонізм між людиною і суспільством. Несприйняття суспільством інтересів окремої людини. А оскільки суспільство значно сильніше за людину, то вона змушена все життя пристосовуватися до його вимог і забаганок. Ті, хто цього не робив, змушені проходити всі кола земного пекла. Це стосується всіх моїх родичів, яких я знаю особисто, а відтак — і мене… Кожен із них мав викручуватися, аби зберегти життя собі та своїй сім’ї. Як, зрештою, і я. Та головне, – попри всі жахи і труднощі, вони якось умудрилися не зламати свій становий хребет”. Колись Наталя Марченко сказала, що саме ця “проблема станового хребта”, в якому змалку виявив генетичну відсутність гнучкості й, водночас, на рівні тваринного інстинкту виживання не можеш допустити, аби той хребет тобі зламали, й визначила магістральну лінію долі письменника. Воістину, саме шляхи Любові та Страху формують життєву дорогу кожної людини, а всі роздоріжжя людських вчинків зароджуються в дитинстві. Нелегкою і звивистою була дорога пана Володимира до визнання в українській літературі. Він навчається в Одеському інституті холодильної промисловості; працює апаратником на Одеському суперфосфатному заводі; два роки – кореспондентом одеських газет “Январец” та “Трибуна студента”; редактором Одеського обласного радіо; штатним сценаристом Одеської кіностудії; інженером Одеського заводу “Мікрон”; завідувачем відділу одеської обласної газети “Одеські вісті”. Паралельно – постійна наполеглива літературна діяльність. Починає Володимир Рутківський як поет: у 1959 році надруковані перші вірші; у 1966 р. в Одесі виходить його дебютна збірка поезій “Краплини сонця”; у 1968 р. на 5-й Всесоюзній нараді молодих літераторів у Москві він уже представляв молоду українську поезію разом із Борисом Олійником, Петром Осадчуком, Романом Лубківським і Віталієм Коротичем. Але все перекреслили його підпис у зверненні на захист скривдженого колеги-радіожурналіста й анонімка в обком партії про те, що він очолює на обласному радіо “українських буржуазних націоналістів”. Виручив Борис Олійник,
який допоміг у 1973 році вступити на дворічні Вищі літературні курси в Москві, що традиційно була набагато вільнодумнішою, ніж затиснутий у лещата партійно-бюрократичного страху Київ. Саме в Москві у видавництві “Детская литература” у 1977 році він зможе опублікувати 150-тисячним тиражем перекладену російською мовою повість “Ганнуся”, яку до цього “зарубали” у єдиному українському видавництві для дітей “Веселка”. Згодом у 1981 році, після чергової відмови в Україні, тут же буде стотисячним накладом опубліковано “Бухтик із тихого затону” – про співжиття школярів і таємничого водного світу. Книга отримає чимало захоплених читацьких відгуків і навіть визнається однією з кращих у 12-й п’ятирічці! Однак такий успіх ніяк не позначиться на творчій долі письменника в Україні. Наступна книга “Гості на мітлі” вийшла у 1988 р. у “Веселці”, але зі скандалом. “Чому я, український письменник, маю видаватися не рідною мовою і за межами України?” – звертався письменник до “керівних і спрямовуючих”. Це подіяло, але й надломило щось всередині. Володимир Рутківський вирішив остаточно податися у “внутрішню еміграцію”. Себто писати більше “в стіл”. Щодня горблячись над письмовим столом, він дочекається слави у... 70 років! Голосно і з захватом про літератора почнуть говорити після виходу в світ у 2007 році у видавництві “А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА” книги “Джури козака Швайки” з ілюстраціями талановитого українського художника Максима Паленка. Звернення до історії – невипадкове, адже ще в школі він очолював археологічний гурток та брав участь у розкопках одного з найдавніших поселень на теренах сучасної України (близько 300 тисяч років тому) біля села Велика Бурімка на Черкащині, де пройшли його дитячі та юнацькі роки. Володимира Рутківського завжди манило таємниче, малодосліджене й маловідоме. І от, задавшись питанням “Чому Іллю Муромця (а в історичній літературі вживається і Муровець), який похований у Києво-Печерській Лаврі, повністю собі “привласнила Росія”, одесит Рутківський пише повість “Сторожова застава”, в якій подає інакший погляд на усталені події. Відповіддю на запитання “Чому про битву на Синіх Водах, яка була за 18 років до Куликовської, ніхто не згадує? Адже са-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
