Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Інтенсивність українського спротиву досягала сучасних боїв за Донецький аеропорт”. · 3 Український шлях · с. 3сторінка оригіналу ↗

Юрій МИХАЛЬЧИШИН: Революція поручників і четарів

Слово Просвіти, №44 за 2021 рік

Третє. Гідні вчинки, самопожертви, відданість українській ідеї, які проявляли військові, студенти, вчительство, духовенство, інтелігенція, трудовий народ у часи української революції заради “осягнення святої волі – свободи – національного ідеалу: злучення з цілим Великим Українським Народом”, є достойним прикладом для нинішнього покоління і мають стати в основі виховання Нації. Четверте. Необхідно безперервно показувати суспільству, що на цьому благородному тлі патріотичного чину ганебними й антидержавними є дії сьогоднішнього обмосковленого попівства, яке служить не своєму народу, а кремлівській мамоні; частини інтелігенції, яка прямо й опосередковано, проте завжди запопадливо, обслуговує руськомірську ідеологію; тих військових, що на початку російсько-української війни зрадили Україну; тих політиків, які нині із сатанинською одержимістю, люто ненавидячи все українське, випрошують ласку в московитів за свою продажність. П’яте. Очевидно, що події “листопадового чину” є повчальним уроком і для патріотичних сил в українському політичному та громадському середовищах. Бо кинутий клич єдності заради великої мети – творення соборної Української Держави спонукає до консолідації українства, не доводячи його роз’єднаність корисливими партійками (“до мишей”), до стану, коли постає безальтернативний вихід – піти внайми до олігархів. Тому Народ наділений правом запитати наступне: Якщо тоді українцям вдалося в надзвичай несприятливих умовах створити Українську Національну Раду з українських патріотичних сил, то хто і що зараз є перепоною для творення подібної й дуже затребуваної інституції?! Кому краще домовлятися з чужинцями, москвофілами, нуворишами, аніж зі своїми? Хто, насправді, управляє цими неукраїнськими “несолідарними” процесами, які є поза національними інтересами? Чому безглузде сидіння в парламенті (і не тільки), чванливий вождізм і дурний гонор стали фетишем та самоціллю багатьох “ура-патріотичних” глашатаїв? Чому окремі “вожді” весь час силуються окупувати національну ідею, ставши тромбом в українському національному кровообігу? Шосте. Настає пора Правди. Усім варто запам’ятовувати озвучене сто років тому українськими провідниками визвольних змагань – “за свій крок відповідатимеш перед історією”. Сьоме. Так, історія може навчати, але вона не вміє прощати. Досвід, виборений нашими попередниками в звитяжній боротьбі за вільну й незалежну Україну є для нас великою життєвою наукою. І треба сповна скористатися цим дарунком долі, щоби остаточно звільнити Українську Душу й Державу від зовнішніх і внутрішніх ланцюгів, на повний голос заявивши Світу, сказане нашими батьками, що “чужого не бажаємо, але свою рідну землю боронитимемо до останнього”. хуючи існуючого збройного підпілля та волонтерів-цивільних! У цій ситуації не витримав психологічної напруги та подав у відставку український командувач 31-річний Дмитро Вітовський. Його наступником став колишній стрілецький командир, 36-річний полковник Гриць Коссак, який керував боями за місто три дні (з 5 по 8 листопада); змінити його довелося підполковнику Гнату Стефаніву (32 роки), який і виконував обов’язки командувача увесь час, що залишався до відступу українців з міста 21 листопада. Далі ламана лінія протиборства двох національних стихій веде нас за маршрутом: вул. Театральна – вул. Коперника – Цитадель – вул. Дорошенка – парк Івана Франка – вул. Городоцька – вул. Шевченка – Янівська рогатка. Саме тут знаходилися ключові опорні пункти адміністративного центру Львова, за які велися криваві бої понурими листопадовими днями 1918 року: будівля Головної пошти та телеграфу, бібліотека імені Стефаника (тоді Оссолінських), казарми та бастіони колишнього австро-угорського 30-го полку піхоти, будівля Галицького сейму (регіонального парламенту, нині – Університет імені Франка), Дирекція залізниць, артилерійські казарми, поліцейський комісаріат та казарми австрійської жандармерії. Парк імені Франка був ареною одного за найбільших боїв часу генерального польського наступу на центр Львова, що розгорнувся 9 листопада 1918 року, коли спробу штурму Галицького сейму було впевнено відбито українцями, а кілька сотень польських бойовиків залишилися на імпровізованому солдатському цвинтарі поміж дерев. Тоді ж розгорнулися бої за оволодіння артилерійськими казармами імені Фердинанда на головній транспортній артерії Львова – вулиці Городоцькій, де інтенсивність українського спротиву досягала сучасних боїв за Донецький аеропорт, а будівлі залишилися під українським контролем, незважаючи на вогонь артилерії, підпали та спробу підриву стін вибухівкою. Активне сприяння українським захисникам Львова надавала артилерія у вигляді кількох гаубичних батарей, розміщених на панівних висотах на Цитаделі та Високому замку, які активно бомбардувалися поляками з повітря (захопленими австро-угорськими аеропланами на військовому летовищі Левандівка). Ведення боїв у місті для українців ускладнювалося слабкою обізнаністю з вуличними лабіринтами, де поляки почували себе, немов удома, зате, коли фронт перейшов у позиційний стан, бої за оволодіння окремими будівлями та барикадами показали повну перевагу українців у ближньому та рукопашному бою. Врешті-решт, все вирішило прибуття зовнішньої допомоги. Якщо на виручку побратимамгаличанам до Львова приїхало з Великої України 50 бійців під командою 25-річного випускника Одеської школи прапорщиків Андрія Долуда (які фантастично зарекомендували себе в боях у районі нинішнього ТРЦ “Форум”), то в складі польської колони з Перемишля прорвалося понад 1000 бійців. Співвідношення сил остаточно змінилося не на нашу користь: майже 5500 поляків проти 3300 українців. Успішний польський наступ на південному фланзі фронту 20 листопада 1918 року завершився проривом української оборони та наказом командування про відступ українців з міста – криваві вуличні бої переросли у виснажуючу піврічну облогу. Центральний сектор української оборони вистояв навіть у цей критичний момент, тому наказ на підрив складів з боєприпасами та відхід за місто тут сприйняли не просто без ентузіазму, а навіть висловлювались за те, аби розстріляти його ініціаторів у порядку профілактики. Оборонці фортеці Цитадель, бібліотеки Оссолінських, будівель пошти та парламенту, артилерійських казарм, австро-угорського банку та жандармерії назавжди вписали свої імена у книгу подвигів українського війська. При цьому у нас прийнято політкоректно мовчати щодо цікавого факту: в листопаді 1918 року (і до березня 1919 р.) Начальником Генштабу польських Збройних сил працював генерал-майор Станіслав Шептицький (1867–1950), рідний брат Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. А, отже, мав прямий стосунок до реалізації польської збройної агресії проти ЗУНР. Українських захисників міста поховали на полях стрілецького пантеону Янівського цвинтаря, збудованого 1934 року за проєктом учасників бойових дій – січового стрільця Левка Лепкого та петлюрівського офіцера Петра Холодного – де у міжвоєнні роки польська поліція регулярно арештовувала українських ветеранів і молодь, що вшановували чин стрільців Вітовського. У 1970-х роках меморіал УГА було знищено радянською владою, з бідою відновлено в середині 1990-х, і навіть зараз він потребує додаткової реконструкції та облаштування, бо виглядає надто бідненько на тлі помпезного польського меморіалу на Личакові. Тут недалеко знайшли вічний спочинок генерал-четар Мирон Тарнавський, командир Другого корпусу Галицької армії в легендарній Чортківській офензиві, коли галичани контрнаступом відкинули поляків на захід від Тернополя, та пізніше головнокомандувач УГА в поході на Київ та Одесу влітку 1919 року. За рішення почати мирні переговори з денікінцями під час катастрофічної епідемії тифу, коли в бригадах УГА лишилося по 200–300 штиків, Тарнавського на вимогу Петлюри судили військовим трибуналом у Вінниці. І виправдали. Поруч сплять і бачать дивні сни про омріяну Незалежну бойовики-оунівці Білас і Данилишин, які вправно ліквідовували депутатів польського окупаційного парламенту, і брат останнього командира УПА Ілларій Кук, провідник ОУН на Золочівщині, повішений поляками в 1938 у тюрмі “Бригідки”, і колишній ад’ютант Петлюри, старшина з особливих доручень Василь Бень, що після 1920 року працював директором у львівській школі імені Шашкевича, а в 1941 р. був розстріляний чекістами в тюрмі НКВС на Лонцького, і молодий професор-націоналіст з Львівської політехніки Андрій П’ясецький, міністр лісівництва в уряді Стецька в 1941, закатований гестапівцями, і розвідниця-нелегалка УВО, зв’язкова Коновальця Ольга Басараб, забита польськими поліцаями після триденних тортур в комісаріаті на вул. Яховича (тепер академіка Кучера, де Шевченківський райвідділ) 13 лютого 1924 року, і перший прем’єр-міністр уряду ЗУНР Кость Левицький, що працював в Тернополі після захоплення Львова поляками, і злетів з посади за продаж нафти закордон, і лемківський поет-геній Богдан-Ігор Антонич… У 1960–1970-х роках радянська влада зруйнувала вщент стрілецькі меморіали на Янівському та Личаківському цвинтарях, а уламками потрощених кам’яних хрестів вимостили проїзну частину вулиці Суворова (тепер Сахарова) та тротуари, а зверху залили асфальт. У 1990 році, копаючи траншею для водогону на розі вулиць Суворова, Куликівської і Бойківської, робітники виявили та витягнули на поверхню кілька надгробків, на яких збереглися чіткі написи з прізвищами загиблих. Надворі буйним квітом цвіла перебудова і вчувалася незалежність, тому резонанс був колосальний; робітники вантажівкою відвезли надгробки в Інститут суспільних наук НАН УРСР, а після відновлення Янівського меморіалу з потрощених хрестів на залізних ланцюгах зробили пам’ятну композицію, аби нагадати, як окупанти воювали з мертвими. До речі, сотні потрощених стрілецьких хрестів до сьогодні знаходяться під асфальтом вулиці Сахарова.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин