Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мова єдина “Тож не плачмо, а діймо!” · с. 4сторінка оригіналу ↗

“Зрадник президента...” та інші мовні курйози по-донецьки

Слово Просвіти, №44 за 2021 рік

Ігор ЗОЦ, журналіст, Донецька область Державна політика в царині мови завжди викликали на Сході бурхливі емоції і суперечки, і водночас в пам’яті збереглося чимало кумедних і повчальних історій, пов’язаних з відродженням української мови на Донеччині до початку військових дій в 2014 році. Ось деякі з них. З початку 90-х при Донецькій облдержадміністрації діяла комісія з контролю за впровадженням української мови в різні сфери життя. Прав комісія, крім дорадчих, не мала, погоди, як мовиться, не робила, проте для мене особисто була ще одним засобом для просування рідної газети “Донеччина”. Так от, на одному із засідань виступав Володимир Гусак, директор клініки, хірург і діяльний депутат обласної ради. Цей харизматичний доктор полюбляв виголошувати промови і до будь-якої ситуації у нього була своя житейська історія. Ось і того разу, ніби виправдовуючи свій виступ звичною для себе російською, Гусак зауважив, що володіти мовою треба так, аби з тебе не сміялися. І далі розповів про випадок із відомим бізнесменом Ігорем Маркуловим, який ще 1991 року створив Ліберальну партію, а через деякий час таємниче зник. Але до цього Маркулов потрапив у коло наближених до Леоніда Кравчука і навіть отримав відповідний документ. Ось як розповідає про це Гусак: – Якось із ректором Володимиром Шевченком (понад 20 років очолював Ганна АНТИПОВИЧ (ДЕНИСКО), заслужена журналістка України, м. Полтава Хто нікчемну душу має, то така ж у нього мова. Леся Українка Не плачмо, а діймо! Для початку – один пункт статті 30: Мовою обслуговування споживачів в Україні є державна мова. Отже, якщо покупець, відвідувач звернувся до продавця, менеджера, працівника ательє чи будь-якого іншого закладу українською мовою, йому мають відповісти українською. Досвід свідчить, що краще цю вимогу виконують у супермаркетах, а не в маленьких магазинах. Ось приклад. Мій добрий знайомий, співак і поет, полтавець Юрій Трейгель зайшов у магазинчик на Алмазному, звернувся до продавчині українською. Вона відповіла російською. Він пояснює їй вимоги статті 30 Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Пані, чи то пак бариня, відповідає, що жодного Закону вона не знає, а робить те, що їй наказує власник, і взагалі, нехай покупець іде й шукає “соотвєтствующій магазін, гдє обслужівают на украінском”. ДонНУ і обласну “Просвіту” – І. З.) п’ємо каву. Раптом до кабінету вривається Ігор Маркулов і ледь не з порога заявляє, тримаючи в руці посвідчення: – Можетє мєня поздравіть – я зрадник прєзідєнта!.. Німа сцена. Першим озвався Шевченко: – Який ще зрадник? – Дивіться! Маркулов показав посвідчення позаштатного радника Президента України, а Шевченко потім довго й емоційно пояснював новоявленому помічникові влади, в чому відмінність між радником і зрадником. Ще коли з Донецька до Києва ходили потяги, а народні депутати не гребували ними їздити, моя дружина відправилася у відрядження до столиці і за журналістською звичкою розговорилася з чоловіком із сусіднього купе. Той виявився депутатом Верховної Ради від комуністів і розмовляв російською. На прощання вона побажала слузі народу щасливої дороги і додала, мовляв, принагідно побачимось. І яким же було здивування Наталки, коли з сусіднього купе почулося: “Вроде нормальная, но за что негидником обозвала?” А це з почутого у найвідомішій на початок 2000-х українській школі у Донецьку. Молодесенька вчителька, якій, певно, дошкуляли підлітки, емоційно звертається до прибиральниці: “Ви бачили? Бачили?” На що остання, не менш емоційно відповідає: “Єслі я бачило, значіт ти чучєло”. У часи радянського застою довелося попрацювати в Красноармійській міськрайонній газеті “Маяк”, що видавалася українською мовою, а російською в ній друкувалися тільки вірші. Місцевий часопис, як тоді велося, розповідав про успіхи в усіх сферах, зокрема, вугільній галузі. Якось з однієї шахти, здається “Центральної”, телефонує парторг і цікавиться: “От ви написали про наші успіхи під назвою “Шахтарська звитяга”, а це звідки нас витягли, ми завжди в передовиках?”. Пояснили, що звитяга – це доблесть, похвальне слово. Для себе зробили висновок – писати треба простіше і зрозуміліше. Українське коріння в російськомовних донеччан виринало в найнесподіваніших ситуаціях. Ось кульгава бабця, сусідка з багатоповерхівки, в найближчому продмазі, де переважно і скупляються місцеві, затримавши погляд на полицях, раптом з іронією видає: “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…”. Ну звичайно ж, високі, як небо, ціни мала на увазі бабця, котра, певно, і не знає, що автором крилатих слів є уродженець Слов’янська поет-романтик Михайло Петренко, але з цими словами вона пройшла по життю. Шкодую тепер, що не поговорив із нею, типовою представницею українського Донбасу. Згадався донеччанин Віктор, у минулому спортсмен, доборовся до майстра, а потім пішов на шахту – за грошима і пенсією, власне, як і всі, романтиків там не було. Радісний якийсь. А-а… “Шахтар” виграв, здогадуюсь. “Ти що, не дивився? – запитує, вдивляючись в мене циганкуватими очима. – Мотузка такого м’яча поклав”. – “Який Мотузка?” – дивуюся, в команді наче немає такого. “Мотузка – це ми так Матузалема називаємо”, – пояснює Віктор мені і знову посміхається. І тут уже я радію з винахідливості донеччан, які бразильського легіонера перетворили на українського шибайголову, в сенсі бомбардира. Було це років п’ятнадцять тому. Мовний формат у державі диктувала центральна влада і це особливо проявлялося під час робочих поїздок керівників держави в область. А це вже далека історія. Главу Донецької ОДА в 1997 році приїхав представляти прем’єр-міністр Павло Лазаренко. Після того, як у великому залі засідань облради Янукович отримав посвідчення, журналісти пішли за головою уряду, щоб отримати якийсь коментар, бо прес-конференції не передбачалося. Лазаренко, вочевидь, хотів уникнути будь-яких запитань, і його повели до ліфтів. Напружене очікування печики з молоком, що скисає. Сьогодні бабуся збере вершки, відтопить, і я буду колотити масло. А з кислого молока мама чи бабуся відтоплять сир. Творогом його ніхто в селі не називав, на відміну від полтавських продавців. Ось так десятиліття зросійщення позначилися і на тому, що наш м’якенький, смачний, ніжний сир у суржикомовців Полтави став якимось рогатим творінням – тво-рогом… Та годі про “рогатий” сир. Поговоримо ще про “рогатих” працівників у поліклініках полтавських лікарень. Реєстратура як обличчя поліклініки Днями Юрій Трейгель повідав про нову пригоду з порушниками статті 30. Телефонує він уранці 21 жовтня у реєстратуру поліклініки 4-ї міської лікарні на вулиці Залізній, 17. Йому відповіли російською мовою. Він попросив говорити з ним українською, як велить Закон. Пані, точніше госпожа, продовжує говорити мовою окупанта. Пан Юрій наполягає на своєму законному праві. І чує у відповідь: “А вам што, от етого лєгчє станєт?” Стало б, безперечно. Бо було б відчуття, що він живе в тій вільній правовій державі Україні, за яку протягом століть українці поклали мільйони життів, за яку і він з дружиною Надією (Царство Небесне її світлій душі!) стояли на полтавському Майдані під час Революції Гідності (Юрія Трейгеля тоді “правопохоронці” заарештували). Пан Юрій зателефонував мені, попросив знайти в Інтернеті телефон керівництва клініки, бо сам ще тільки йшов з роботи після нічної зміни. Це виявилося нелегкою справою. Зазвичай досить натиснути “Контакти” – і матимеш телефон приймальні керівника установи, його заступників, керівників підрозділів. Тут же один телефон не працював, на другому послали геть, бо то була лікарня, а не поліклініка… Доки шукала потрібну інформацію, побачила відгуки про роботу реєстратури поліклініки 4-ї лікарні. “Чому у вашій клі-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин