Щоденник · “Душили сльози, в горлі стояв клубок, а перед очима – бомбардований Дніпро, моя стражденна земля”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
України стало багато по всьому світу
Слово Просвіти, №44 за 2022 рік
Леся СТЕПОВИЧКА
Пророцтво Світ став заручником маньяка. Хто ж він, цей дикий чоловік? Стоїть з гранатою макака і тупо дивиться в наш бік.
Який сміливий ти наразі в підземнім бункері своїм! А скоро стрінешся в Гаазі з судом і Божим, і людським.
Щоби своє сімдесятиріччя в смолі киплячій ти зустрів! Горіть тобі у пеклі вічнім за сльози наших матерів!
Війна – то насамперед важкі людські втрати на фронті. Серце рветься на шматки, оглядаючи щоденний болісний мартиролог на сторінках фейсбука, вдивляючись у молоді, вродливі, одухотворені обличчя тих, кого вже рідні не дочекаються живими. І про кожного загиблого ми говоримо з сумом: “Війна забирає найкращих”. І пишеться вірш, який, може, стане втіхою чиїйсь матері чи дружині, чи молодій дівчині.
Небесне воїнство Куди ж ви відлітаєте, соколи-красені, удосвіта рано-ранесенько, ледь торкаючись обпаленими крилами наших сонних вій? Плач і стогін летить вам услід…
З ким стрінетеся там, де немає ні печалі, ні сліз, ані зітхання, лиш життя безконечне?
Вас там уже батальйони за майже дев’ять літ – то Господь прикликав найкращих, найвідчайдушніших, щоб поповнити лави свого Небесного війська.
Бо триває війна з Антихристом. І тепер вже не генерал-полковник Залужний, а Святий Архістратиг Михайло вам командир...
Найкращі гинуть. Але і продовжують воювати теж найкращі, наші визволителі, які виборюють сьогодні метр за метром нашу свободу, нашу землю, і саму нашу Незалежну державу. І про їхній чин теж пишуться вірші, ось один із них.
Богатирям українським на нулі Як вам йдеться, хлопчики наші рідні, брати, синочки, під шквалом “градів”, коли вогонь ракетний і сама смерть щомиті — на відстані подиху?
Як вам спиться, живим, у сирій осінній землі на тонкому матрацику? Хай Вас зігрівають очі ваших коханих, дружин, діточок – на відстані серця. І голос матері – на відстані сльози. Що вам сниться, коли вдається на годинку заплющити очі, а товариш береже ваш короткий спокій? І ніщо у вас не болить, ніби ви із заліза і сталі.
Куди ви поділи свій страх, властивий кожній земній істоті? Ваш бойовий адреналін переплавив його у священну ненависть до московських катів, які вкрали нашу бузкову весну, наше пшеничне літо, оксамитну нашу осінь, і хочуть забрати наше усе.
Ніякі ордени і медалі не здатні віддячити вам за безстрашність і велич ваших душ.
Слава вам, козаки-відчайдухи, богатирі українські, горді соколи, за ваші крила, за кожну мить відваги, за кожен кілометр фронту, за кожну п’ядь звільненого степу,
за кожне відвойоване село і місто, за кожне врятоване життя.
Перемога чекає на вас, всі троянди, і усмішки найніжніші, і найміцніші обійми – будуть ваші!
Ви під захистом Сил Небесних, молитов наших слізних, під Покровом Божої Матері. Повертайтесь живими!
Війна – це внутрішня і зовнішня міграції мільйонів людей – всередині України і за її межами. Війна змінила долі, поламала плани і мрії українців, які до 24 лютого вважали, що вони самі керують своїм життям, а не обставини, чи якась там доля. Я теж не думала, що доля занесе мене до Польщі. Не збиралася їхати до Любліна чи якогось іншого міста. Не думала, що маючи власне житло у Дніпрі, стану чиєюсь квартиранткою, що платитиму за простий емігрантський хліб щоденний у рази більше, ніж в Україні. Що ходитиму місяцями у двох сукнях наперемінку. Але одного дня це сталося. Як і чому, це вже інша історія, сьогодні я не про себе. А про те, як відлунює наша спільна біда, як озивається слово Україна в серцях поляків, які прийняли до себе “на гостину” (вислів Президента Польщі Анджея Дуди) 3,5 мільйонів українських біженців. Населення Любліна складає приблизно 350 тисяч осіб, наразі тут мешкає 70 тисяч українців, утікачів війни. Тобто кожен п’ятий “обиватель” міста (саме так перекладається польською слово “громадянин”) є українцем. Це дуже відчутно на вулицях, у транспорті, у “склепах” (“крамницях”) та у “дворцях” (на “вокзалах”), де лунає наша мова, а також у школах, культурних закладах, рестораціях, де задіяні наші земляки. За кілька місяців, проведених у цьому привітному східнопольському місті, столиці Люблінського воєводства, я багато чого пережила і надивилася, ведучи активний спосіб життя у культурній сфері як письменниця і журналіст. Україна захищається, воює з ворогом, територія і населення якого перевищує в рази наші показники. Натомість Збройні Сили України перевищують ворога своєю патріотичною мотивацією, мужністю, обізнаністю у військовій справі. Україна терпить смертоносні ракетні удари, перебої у водо-, газота електропостачанні, проводить дні у холоді і темряві, але не здається. Будучи сильною і гордою, а також знаючи,що весь цивілізований світ на її боці. І Польща, на наше щастя, є найближчою не лише географічно. Вона надає нашій державі найбільшу допомогу і підтримку у всіх сферах – військовій, політичній, економічній, гуманітарній і культурній. Це при тому, що багато поляків, надаючи свої помешкання чи кімнати в них українським втікачам, не сподівалися, що війна затягнеться надовго. Це я чую від багатьох. І рівень життя у Польщі, як і у всьому світі, через війну, розв’язану кремлем, через інфляцію і підвищення цін відчутно погіршився. “Польща, захищаючи українців, сильно підставляє себе” – і таке можна почути від поляків. І це правда. Як же живеться у Любліні українцям, втікачам війни, які набули статусу displa- ced persons, “тимчасово переміщених осіб”? Про це йдеться в одному з моїх віршів.
Біженка Ніколи не думала, що зможу заснути на розкладачці у великій спортивній залі серед півсотні таких розкладачок, що скрегочуть, хропуть і плачуть.
На Майдані у Кракові. Вимагаємо: “НАТО, закрий небо над Україною!”
І що вночі мені насниться Паганіні. А вранці я радітиму зупі з солоними огірками із карітасівської столітрової каструлі, а валіза служитиме мені за столик, стілець і пюпітр.
Ніколи не думала, що моя скрипка так тужитиме на чужині за сусідом-фаготом, з яким ми не попрощалися, втікаючи від орківських ракет над філармонією.
Ніколи не думала, що ніжний вітерець Саксонського Саду*, спустившись з дерев, розплітатиме мою косу, коли я прийду сюди трішки пограти, а смичок так здивується, що перехожі кидають злоті прямо мені у пелену...
Найголовніший і майже єдиний плюс у вимушеній еміграції, у польській, і всякій іншій – це мирне небо над головою, себто, безпека людини. Решта – це біль за втраченим домом, садом, рідними, тривога за майбутнє, своє і дітей, співчуття до бійців і земляків під бомбами, ностальгія за рідним краєм, страх хвороби, смерті в чужім краю – цілий букет не дуже радісних емоцій. У когось додається мовний дискомфорт, шок від переїздів і переселень до різних помешкань, до різних господарів та інші чинники. Польські психологи, зустрічаючись з нашими пацієнтами, дійшли висновку, що війна переноситься біженцями психологічно значно важче, ніж тими, хто лишився в Україні. Сприймаючи новини концентровано, біженці малюють у своїй уяві значно жахливіші картини, ніж є насправді. Я пережила це сама, коли, побачивши на ютубі бомбардування Дніпра, телефоную до знайомої, яка мені спокійно відповідає, що це “упало” на іншому кінці вулиці, а вона в цей час була з подругою у кав’ярні “Кримський глечик”. О, думаю я, можна трохи видихнути, якщо кав’ярні в місті працюють. Інший знайомий займається... ремонтом у своїй квартирі і не може зі мною розмовляти по телефону, бо, мовляв, прийшли майстри і будуть лагодити підлогу. Питаю, а вам не страшно. “Люди звикають до всього”, – відповідає він. Жінки хваляться на фейсбуці осінніми квітами і плодами у їхніх садах. Так люди рятують нерви, і як радісно усвідомлювати, що ми, українці, за своєю ментальністю – непереможний народ. А у москалів і війни у дворі немає, і похвалитися нічим, окрім дешевого бухла, допотопного тєлєка і трофейного унітаза із Бучі, виставленого для краси на підвіконні. Який вигляд має українська культура у Любліні? Розповім про те, що знаю і спостерігаю, і в чім беру участь сама. Це насамперед щоденні служби Божі у старовинному храмі Різдва Пресвятої Богородиці, це відкриття Української суботньої школи ім. професора Михайла Лесіва та Української світлиці для діточок, це святкування 24 серпня 31-ї річниці відновлення Незалежності України, і організована активна волонтерська і гуманітарна діяльність вірян – збір коштів на потреби ЗСУ, закупка і відправлення в Україну ешелонів з продуктами, теплим одягом, медикаментами, і всім необхідним для бійців. “А ми тую червону калину підіймемо...” – під такою назвою у травні в залі Fundacja Kultury Duchowej Pogranicza відбулася перша презентація моєї поетичної книги-білінгви “Serce w niewoli” (“Серце в полоні”), яка вийшла у люблінському видавництві Narracje. Голова Фундації і мітрат храму Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ Отець Stefan Batruch благословив наше літературне дійство, назвавши його успішним українсько-польським творчим проєктом поетеси Лесі Степовички та перекладача Тадея Карабовича. Модерувала захід Марія Матушів, бібліотекарка з Тернопілля. Вона розповіла гостям історію цієї події: “Дев’ять місяців тому під час святкування 30-ї річниці Відновлення Незалежності України Леся Степовичка виступала в цій залі з віршами і повідомила, що планується вихід поетичної книжки українською і польською мовами в перекладі Тадея Карабовича. Товариство вірян іо. Стефан висловили тоді надію, що книгу буде презентовано в цій залі. І це диво сталося, народилося дитя, незважаючи на епідемію ковіду і страшну війну, яку розв’язала в Україні ерефія”. До слів пані Марії додам, що це стало можливим завдяки щирій допомозі моїх добрих польських друзів, які підтримали цю подію емоційно і організаційно. Ми зп.Тадеєм читали філософські та ліричні поезії двома братніми мовами, говорили про рідну Україну. Я показала свої новітні вірші “Молитву про українське небо”, “Весна. Війна”, “Пророцтво для кремлівського маньяка”. Присутня на святі доктор наук, професорка Люблінського університету ім. Марії Склодовської-Кюрі, пані Magdalena Piechota прочитала свого вірша “Lesia”, присвяченого нашому знайомству у воєнний час. Сюрпризом для мене став виступ землячки з Січеславщини, Ірини Ф., мами двох діточок, яка нагадала мій творчий ранок у Покровській бібліотеці минулих років, і прийшла на цю нинішню зустріч з оберемком білих ромашок та з альманахом “Поетичне намисто Покровщини”. Слухачі-читачі купували нашу білінгву. Половину отриманої суми пожертвувано на користь однієї бригади батальйону “Вільна Україна”, кошти для якої збирали віряни вищеназваного храму. Завершився захід піснею “Ой, у лузі червона калина похилилася...”, яку присутні заспівали стоячи. Складаю сердечну подяку отцю Стефану за сприяння і духовну підтримку, пані Марії – за модерування вечора. Свято продовжилося у церковному саду, на травневій природі, де ми підняли келих вина за Поезію, за дружбу наших народів і за Перемогу могутнього Українського війська. Вартий розповіді один незабутній червневий суботній вечір в кафе “Jesuitska Kuchnia Klasztornа”, де студенти, викладачі і професори Люблінського університету ім. Марії Склодовської-Кюрі слухали виступ української скрипальки Ольги Ш. (із Рівного). Ми співали разом “Червону руту”, “Настане день, коли закінчиться війна”, “Марічку”, “Черемшину” і польські пісні. А “Рідна мати моя...” – двома мовами, причому поляки знають текст. Душили сльози, в горлі стояв клубок, а перед очима – бомбардований Дніпро, моя стражденна земля. Думала, не зможу читати, але опа-
Десятий місяць Україна потерпає під тягарем Великої війни, розв’язаної болотяною московією на нашій священній землі. Фантасмагоричні плани, сатанинські ідеї, генератором яких є бункерний дід, кремлівський сатрап. От що я думаю про це божевілля.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
