Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пряма мова · “Літературні герої керують талановитим митцем, сперечаються, обстоюють власну позицію”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Ольга Слоньовська: “Я створила перший справжній в українській літературі метажанр” Про найважливішу літературну премію в Україні й все інше, з нею пов’язане

Слово Просвіти, №44 за 2022 рік

Любов Голота: Ви знана в Ук2 раїні людина – і як науковиця, і як письменниця. Чи не важко суміща2 ти такі види роботи? Ольга Слоньовська: Такі різ9 новиди моєї наукової та літера9 турної творчості можна порівня9 ти, скажімо, зі здібностями лю9 дини, яка водить машину і вміє її лагодити. Не кожен, хто водить, самостійно ремонтує своє авто. Як не кожен автослюсар має власний автомобіль, на якому їз9 дить. Як літературознавиця, я прекрасно розуміюся на художніх творах: легко помічаю їхні хиби, недоліки й, навпаки, – авторські переваги, знахідки. Як письмен9 ниця, все одно в пориві натхнен9 ня пишу, не надто беручи до ува9 ги всі типові стандарти та вимо9 ги, власне, завжди дозволяю собі працювати на інтуїції, бо інакше художній твір матиме вигляд гер9 барію, а не, образно кажучи, жи9 вого квітучого куща, наприклад, калини. Л. Г. Ваш великий прозовий твір “Тетраедр” висунуто на здо2 буття Національної премії імені Тараса Шевченка 2023 року. Чому ви визначаєте його як роман2екс2 перимент? О. С. Тому що він не просто складається з чотирьох романів, не маючи жодної ознаки тетрало9 гії (ці твори можна читати в до9 вільному порядку без жодної втрати для них самих і “Тетра9 едра” в цілому) і тому, що “Тетра9 едр” – метажанр, у якому автор одночасно ще й повноцінний лі9 тературний герой (героїня), тобто не тільки суб’єкт, а й об’єкт. І ко9 жен роман – це своєрідний об9 раз-маска: у всіх розповідь ве9 деться від першої особи, але удвох романах від імені літератур9 них героїв-чоловіків, а в двох ін9 ших – від імені літературних ге9 роїнь-жінок. Причому кожен центральний герой/героїня окре9 мого (з усіх чотирьох) роману – непересічна особистість при всій їхній типовості. Л. Г. Невже ваш “Тетраедр” – автобіографічний твір? О. С. Ні, я вважаю, що таке поняття, як автобіографічний твір, у літературі існує досить умовно. У художніх текстах міс9 тифікація завжди переважає над реальними фактами. Та й сам ми9 тець бачить себе й події власного життя під певним кутом зору. Тобто близькі йому люди здатні розцінювати тотожні або навіть ті самі події, колізії, вчинки зовсім по-іншому, не зрідка діаметраль9 но протилежно. Але в цих, так би мовити, “близьких земляків ав9 тора” буде тільки реальна правда, а в письменника – правда худож9 ня, що завжди набагато потужні9 ша за реальну. Тобто митець веде мову не стільки про те, як було, хоч і про це, звісно, теж, – скіль9 ки про те, як могло бути. Л. Г. Тобто ви натякаєте, що письменник/письменниця завжди хоч трохи, та вигадує? О. С. Так, вигадує, викорис9 товує художній домисел, але в жодному разі не бреше. Якщо йо9 му/їй читачі достеменно вірять, то як він/вона може нахабно всіх обманювати без неминуче фа9 тальних для себе наслідків? На9 род каже: брехач один раз їсть ка9 лач, тобто брехунові вірять доти, доки на брехні не зловлять. А ху9 дожні книги, буває, не тільки ок9 ремі люди перечитують по дватри рази, а й цілі покоління ними зачитуються, тобто художній твір перевіряється на чесність автора сотні, а іноді й тисячі разів. Л. Г. Чим же тоді відрізняєть2 ся умовно автобіографічний ху2 дожній роман від метажанру? О. С. Багатьма важливими оз9 наками. Але найголовніша та, що метажанр характерний лише для найвищої стадії модернізму – ме9 гамодернізму. Детально про це є моя велика стаття в “Буквоїді” (Слоньовська О. “Quo vadis і що далі: Модернізм? Постмодернізм? Мегамодернізм?”). Хто з науков9 ців зацікавиться професійно – може прочитати повністю. А чи9 тачам на загал стануть вартісними бодай дві-три останні сторінки цієї публікації, де йдеться про су9 часну українську літературу та її питомі особливості й досягнення. Л. Г. Не секрет, що сьогодні лексема “метажанр” на слуху. О. С. Ще б пак! Про неї ведуть мову навіть ті, хто в літературознавстві взагалі ні “бе”, ні “ме”, ні “кукуріку”, але заради власно9 го іміджу вперто створюють ефект “затемнимо для ясності”. Особливо зараз у цьому руслі ста9 раються російські літературознавці: вже навіть іменують мета9 жанром роман у віршах Олексан9 дра Пушкіна “Євгеній Онєгін”. А що на це можна відповісти? Ро9 ман Іваничук у романі “Орда” жовчно зіронізував, що росіяни завжди й в усьому перші в світі, але насправді – перші тільки з виробництва піску. Врешті, який міг апріорі бути метажанр у часи О. Пушкіна, якщо мегамодернізм тоді ще й не зачався ембріональ9 но навіть у найрозвиненіших лі9 тературах Європи? Л. Г. Що саме послужило для вас поштовхом до роману2експе2 рименту “Тетраедр”? О. С. До написання й виходу друком цього твору в мене вже було кілька поетичних збірок, кілька психологічних романів, кілька монографій, кілька десят9 ків підручників у співавторстві й одноосібному авторстві для 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11 класів рівня стан9 дарту й профільного рівня і кіль9 канадцять посібників з україн9 ської літератури для вчителів з грифами Міністерства освіти і науки: це контроль дуже серйоз9 ний. Дилетантів до справи видан9 ня шкільних підручників прак9 тично не допускають. Мої худож9 ні твори відзначені й важливими літературними преміями. Отже, неофітом у літературі я не почу9 валася, як і в методиці викладан9 ня української літератури. Л. Г. Вас взагалі вважають очільним методистом серед сучас2 них українських науковців. Це вас не надихає, так би мовити, всі ін2 телектуальні сили скерувати в од2 не2єдине русло? О. С. Ні. Я людина, за своїми здібностями багатовекторна, і люблю міняти види роботи. Мені просто нецікаво довго “товкти9 ся” в одному руслі. Л. Г. Але ось ви вже й поезію не пишете. А я ж особисто редагува2 ла вашу збірку “Ґердани” в “Радян2 ському письменнику” у 1990 р. і знаю ваш рівень як поетки. О. С. Чому ж не пишу? Най9 ближчим часом побачить світ збірка “У камуфляжі й бронежи9 леті”, написана мною практично на одному подиху під час росій9 сько-української війни, почина9 ючи від 24 лютого 2022 р. і до осе9 ні цього року. Проте ми з вами ве9 ли мову про “Тетраедр”. Якщо будемо “перескакувати” з однієї книжки на другу, то остаточно заплутаємо читачів інтерв’ю. Л. Г. Отже, кілька слів про поштовх до написання “Тетра2 едра”. О. С. Будь-який, особливо ве9 ликий, художній прозовий чи драматичний твір, мусить мати першопричину й першопоштовх. Ідея “Тетраедра” виникла у мене спонтанно. Я добиралася додому приміським поїздом. Щоб скоро9 тити час, читала журнальний ва9 ріант драми Ярослава Стельмаха “Синій автомобіль”. Цей добряче потріпаний старий журнал я ку9 пила за безцінь у привокзальному скверику, де якийсь дідусь роз9 продував власну бібліотеку. Стельмахову драму тоді, в поїзді, я вже читала загалом, напевно, втретє, але знову отримувала неймовірну естетичну насолоду. Навпроти на дерев’яній лавці си9 діло мале дитя-вундеркінд. Було дівчинці не більше п’яти років. Вона то складала пірамідку Рубі9 ка, то знову довільно перемішу9 вала кольорові трикутники на гранях і майже моментально складала пірамідку ще раз. Запі9 дозрити малу в шахрайстві було неможливо: в цьому скоро пере9 коналися два дорослі дядьки. Біля малої сидів, напевно, її батько, дуже втомлений і абсолютно байдужий до заняття власної дитини. Коло мене на лавці розвалилися два молоді чоловіки, іронічно переморгуючись і підсміюючись над заняттям дівчинки. Несподівано мала крутнула раз чи два рази вже складену пірамідку й простягнула свою інтелектуальну іграшку чоловікові навпроти: “На, збери, якщо такий мудрий! Бо я також сміятися вмію”. Обидва пасажири (на пару, з численними порадами один одному) крутили пірамідку на всі боки добрих пів години, а тоді заявили, що на такі дурні дитячі забавки час узагалі тратити не варто, й віддали іграшку малій. Вона уважно, ніби роздумуючи, що робити, подивилася на мене й несподівано сказала: “А тобі я пірамідку не дам, бо ти складеш”, – і заховала іграшку в рожевий наплічник. Я ж ніколи не складала ні кубика Рубіка, ні пірамідки Рубіка, тому дуже здивувалася з реакції малої і навіть вирішила цю іграшку собі купити. Але сталося так, що з різних причин не купила: то не було пірамідки в продажу, то в мене часу не було шукати цю річ по магазинах. Л. Г. І все2таки пірамідка Ру2 біка відіграла свою роль. О. С. Відіграла, бо чомусь на9 довго “засіла” в пам’яті. Однієї ночі, коли я мудрувала над відгу9 ком до чужої кандидатської ди9 сертації, мені прийшло на думку, що метажанр може, умовно кажу9 чи, мати форму пірамідки Рубіка, тобто складатися з чотирьох рів9 ноправних романів. Свій “Тетра9 едр” я написала за два роки. Пос9 тійно, наче хтось мене кулаками в плечі гнав. У завершальному романі цього великого твору – “Медуза-Ґорґона” – належно привідкрито таємницю мого пси9 хологічного стану й навіть межу виснаження від такої роботи без жодного дня перепочинку. Усі чо9 тири романи у видавництві “Ук9 раїнський пріоритет” (Київ) спо9 чатку виходили окремо, і тільки згодом я зібрала їх у пірамідку Ру9 біка, яка має чотири правильні (ідентичні) грані-трикутники, й кожен такий “трикутник” – ок9 ремий автономний роман, але досить змістити/змішати кольо9 ри в такій пірамідці Рубіка, як ге9 рої/персонажі одного роману ви9 являться безпосередньо причет9 ними до подій та доль героїв в ін9 ших. Л. Г. Але найбільш промовис2 тим виявився роман “Медуза2Ґор2 ґона”. Так? О. С. Звичайно. Саме тут роз9 крито метафізику творчості, власне, письменницької праці, безпосередній зв’язок автора зі своїми літературними героями. Якщо хтось думає, що письмен9 ник, образно кажучи, “керує” ді9 йовими особами під час написан9 ня твору, то глибоко помиляєть9 ся. Подібно “керувати” може хіба що початківець або графоман. Насправді літературні герої керу9 ють талановитим митцем, спере9 чаються, обстоюють власну пози9 цію, вимагають реалізації, яку в зачатках мали апріорі як метафі9 зичні сутності. Недаром Даниїл Андрєєв у книзі “Троянда світу” писав, що літературні дійові осо9 би – це душі тих, які з певних причин не змогли народитися (це він розкриває на прикладі Андрія Болконського з роману “Війна і мир” Л. Толстого). Щоб у май9 бутньому все-таки появитися у світі людьми, їм обов’язково потрібно втілитися спочатку в ху9 дожніх образах літературних ге9 роїв. Л. Г. Але ж не всі ваші герої по2 зитивні й, так би мовити, варті свого другого народження! О. С. Ідеальних за характера9 ми й вчинками літературних ге9 роїв не може існувати в принци9 пі, бо це, образно кажучи, буде відшліфована мертва дерев’яна паличка, а не жива гілка з листоч9 ками й цвітом чи плодами. Нега9 тивні, відразливі ж психотипи в художньому тексті відіграють ту саму роль, що мерзотники в ре9 альному житті – їх Бог посилає для випробування стійкості й чесності інших. Л. Г. У вашому романі трапля2 ється й містика, сюрреалізм… О. С. Сюрреалізм трапляється і в реальному житті. Ось чому завжди існує так багато народних легенд і страшилок на цю тему. Письменник же володіє досту9 пом до ноосфери – “небесного архіву”, яким огорнута планета. У цьому архіві, за Володимиром Вернадським, уміщена інформа9 ція про всіх і все. Отже, інтелек9 туальним гостям із космосу до9 сить узяти зразки ноосфери, щоб визначити рівень свідомого жит9 тя на планеті. Проглядання пись9 менників у майбутнє, їхні віщун9 ські “вгадування” того, про що реально вони уяви не могли й не повинні мати, пов’язані з їхнім метафізичним доступом до ноосфери. Наприклад, у романі “Тронка” Олесь Гончар вгадав місцезнаходження військового полігону. Радянські генерали зняли лемент, написали Л. Бреж9 нєву, але він заборонив зачіпати автора “Прапороносців”, і нато9 мість довелося переносити в інше місце потужний військовий полі9 гон. Врешті, цього разу Олесю Гончару пощастило, обійшлося якимсь тижнем нервів, а ось із “Собором” – ні. Врешті, маємо знову-таки містику. Олесь Гончар, який після смерті матері виховувався у дідуся й бабусі, отримав не батькове, а їхнє прізвище. Однієї ночі бабуся вивела маленького внука з хати й показала, як далеко в степу горить підпалена комсомольцями старовинна козацька церква, збудована без жодного цвяшка. Парадокс, але в цей момент з іншого боку степу цю пожежу споглядав ще один хлопчина-півсирота – Павло Загребельний. Згодом вони обидва стали відомими письменниками й створили знакові твори, в центрі яких опинилися храми: Олесь Гончар – роман “Собор”, Павло Загребель-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин