Національна еліта · “Наш любомудр своєю безупинною працею доводив, якою має бути людина, педагог, виховник”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Стежками Нашого Сковороди
Слово Просвіти, №44 за 2022 рік
Закінчення. Початок на стор. 1
Спочатку московські більшовики лєнінським декретом 1918 року “возвели” Сковороду на п’єдестал найвидатніших мислителів (Сковорода, Ломоносов, Мєндєлєєв) як видатного діяча революції, борця за соціалізм, ліплячи з нього “радянського” для монументальної пропаганди. А паралельно здійснювалися злочини проти українства, трагедії всесвітнього масштабу. Але попри все знову й знову стихійно, підсвідомо, подекуди організовано відбувався ренесанс української Волі. Її енергія ніколи не завмирала, і навіть під попелом жеврів, горів вогонь. У ньому містилася й сковородинська сила спраглої свободи та людської правди. Хтось скаже, що не всі його помисли та діяння відповідають духові нинішньої епохи і не так легко “перекладаються”, що їх можна одномоментно вкласти в затребувані стандартні лекала часу. Справді, складність його почуттєвої ірраціональності та духовної вивершеності не завжди уможливлює уловимість глибинності сковородинської думки. Але часто саме ця чуттєво-логічна незбагненність і ставала тією праосновою, на якій вибудовувалася творчість багатьох національних мислителів, просвітників, поетів, державницьких мужів. Серед них – будівничі рідної мови і нової української літератури (І. Котляревський, Г. Квітка- Основ’яненко). Його філософічну, поетичну, педагогічну, духовну творчість, світоглядні цінності не могли оминути Шевченко (не без критичних зауваг), Костомаров, Куліш, Франко, Коцюбинський, Нечуй-Левицький, Кропивницький..., наша творча еліта ХІХ–ХХІ ст. Сакральний символізм Сковороди був присутнім як у народному середовищі, так і серед його “провідної верстви”. Безкомпромісний щодо національної справи Д. Донцов, який завжди закликав націю “не прямувати до “віта мініма”, бо це “ідеал вегетативний”, останні дні свого життя присвятить праці над статтею “Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності”. Очевидно, даровані дні життєвих миттєвостей він віддає не суєтним випадковостям, а духу сковородинської свободи. Не лише особистісної, а передусім політичної, національної, вселюдської, впіймавши таки “невидимий”, але так сильно спалахуючий заклик
Сковороди до ”силового здобуття свободи”. І ось цей, “найбільший після перших отців Церкви християнський філософ світу” (за В. Баркою), постає для нас не лише “Волелюбом”, а й “Волеборцем”. І тоді скорбний мотив “гнаної Правди” з часів біблейних та античних набирає силу, яка закладається в природний код Нації, торуючи її шлях до Свободи. Це вже зовсім інший народ, не “люд потомлений”, що “Кайданами міняються, / Правдою торгують”. Саме в цей злотворний період жив будівничий українського духу, коли, здавалося б, “петровсько-єкатєріненське” століття навічно поховає майже упокорений народ. Сковорода в часи зловісної реакції першим прийшов до тієї спасенної світло-мудрості та національної затребуваності – “прищепити” вічну істину “Пізнай себе” до дерева свободи для рідного народу, самовиховати своє “Серце”. Не тільки добре, але й мужнє, волелюбне, з яким не стати чужим для свого Роду й Народу. Народжувалася найбільш значуща місія і сенс його життя – “творити” Народ. Аби його не витолочили “інші”, не уярмили, не з’яничарили, щоби Він не саморозклався.
Опановуючи істини природного і суспільного законів буття, філософ-народолюб нагадував, що “кожен народ, мов та пшениця, може час від часу вироджуватись”. І те, що ніякій орді до цих пір не вдалося зробити українців упокореними, що вони здатні народжувати для свого зросту Шевченків, Франків і Федьковичів (за В. Стефаником), борців національно-визвольних змагань, воїнів Української Повстанської Армії, волелюбних “шістдесятників” і нинішніх славних захисників України в її борні проти московщини, то є “видима” заслуга і таких Будителів Українського Духу, як Сковорода. Його духовна майстерня формувала людину. Тому про Сковороду варто говорити як і про Майстра-Педагога. Було б несправедливо, коли б така високоосвічена особистість, наділена Божою мудрістю, не могла належно “передавати” свої знання іншим. На щастя, він був справжнім Навчителем. Його лекції проходили в переповнених залах Харківського колегіуму, які самовільно відвідували студенти різних груп і спеціалізацій. Він досяг неабиякої майстерності, гармонійно поєднавши змістові філософічні складники зі своєю неповторною манерою діалогічного спілкування, мудрого красномовства. Сковорода був одним із тих, хто блискуче зреалізовував і впроваджував у практику ключове педагогічне правило – “роби, як Я”. Особистим прикладом він доводив, пізнаючи світ і себе, як треба навчати і самоудосконалюватися, “що” необхідно пізнавати і заради “чого”. Недарма дослідники його життєтворчості вважали найглибшою філософією саме сковородинське життя. Задовго до того, як відомий європейський учений-педагог А. Дістервег написав: “Ніхто не може дати іншому того, чого не має сам, не може розвивати, виховувати, навчати інших, якщо не є розвинутим, вихованим, освіченим”, наш любомудр своєю безупинною працею доводив, якою має бути людина, педагог, виховник. Вільною та освіченою. Дуже промовисто він утверджував європейські цінності, придатні для української молоді, наголошуючи на тому, що його особисто цікавлять у Європі “вчені мужі, бібліотеки, університети”. І цю затребувану модель освіченості Сковорода успішно “перекладає” на діяльнісну мову, навчаючись у Краківському, Віденському університетах, Німеччині, вникаючи в широкий знаннєвий спектр – від філософії до педагогіки. Природно, що поруч із Шевченком, Франком та іншими видатними українцями ідеї сковородинознавства також напували творчі, національно-патріотичній громадянські коріння українських дисидентів-шістдесятників для політичного й культурного відродження України, яка таки спромоглася піти дорогою Свободи – “від маркса до Сковороди”. Очевидно, що це для них і наших сучасників писався ним вірш громадянського і національного звучання “De libertate” (“Свобода”), визначальним мотивом і цінністю якого є захищеність свободи: “Слава навіки буде з тобою, / Вольності отче, Богдане герою!”. А для себе він стверджує: “Щоб без свободи не міг я лишитись”, таким чином об’єднуючи внутрішню й народну Свободу, як найвище суспільне благо. Навіть не Хліб. І цей заповіт свободолюбства передається ось уже третє століття нам, українцям, як найдорожчий скарб для майбутніх поколінь. Безперечно, у кожного власне “прочитування” Сковороди. Оця “нерівна рівність” сковородинської мудрості супроводжує нас безупинно, як “ловитва невловного птаха” (за Л. Ушкаловим – відомим харківським сковородинознавцем). Відвідини-зустрічі з поруйнованим Сковородинівським університетом, зі Сковородинівкою, вшанування пам’яті на могилі славетного Українця, що недалеко від кордону з ворожою московією, викликає особливу почуттєвість. Бо й меморіальний Музей, будівля якого вщент знищена, і руїна головного корпусу Університету не можуть не народжувати нових емоцій, переживань, ставлення. Ці світовідчуття зовсім іншого порядку, аніж ті, що домінували в душі літніми днями минулого року на святковому дійстві вручення випускних дипломів. Тоді урочистості відбувалися біля пам’ятника великому національному Філософу й Просвітнику, в переповненому радостями, мріями і сподіваннями внутрішньому університетському подвір’ї, призначеному для таких святошних подій. Музика, квіти, високість слова й романтична атмосфера молодості, всепоглинаюча і всеперемагаюча, яка сягала за далекий обрій з вірою в краще. А над цим усім торжеством, святковим відлунням витав, ніби живий, величний монумент українського Народолюба з його словом вічної істини – “Ми сотворим Світ получшій”. Неодмінно, так і буде, захистивши і зберігши свою Ідентичність, Державність. А нині, в пам’ятні Дні відзначення 300-ліття Григорія Сковороди, стоїмо вже посеред зруйнованого центрального університетського корпусу, а неподалік лежить повалений варварами, але, на диво, майже не ушкоджений і не підкорений Сковорода. Хоча рашистський “іскандер” практично влучив в центральне місце, впритул розстрілявши цей дорогий для кожного українця символ. З цього місця інакше сприймаються ефемерні прогнози доморощених експертів, які дуже ретиво, перейшовши з “ковідної” на військову тематику, заявляють про дефіцит високоточної зброї в нацистській ерефії. Можливо. Ні стверджую, ні заперечую. Однак ці удари смертоносних ракет, спрямованих на Сковороду, були зверхприцільними. Адже тут – у серці Сковородинівського університету, як ів Сковородинівці – меморіаль-
Учасники Міжнародної конференції з Ганною Ярміш, науковицею Музею Г. Сковороди, зруйнованого росіянами
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
