Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Його вчення стає центральним у розумінні ментальності українського народу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Від Філософа до Лесі Українки: ренесанс ідеї духовного буття українського народу

Слово Просвіти, №44 за 2022 рік

Біля 700+річного дуба Сковороди Наталія ГУМНИЦЬКА, м. Львів “Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу?” Сьогоднішня жорстока війна особливо актуалізувала постать Григорія Сковороди, 300-ліття якого ми цьогоріч відзначаємо. Що саме нас приваблює в безкінечній скарбниці мудрості цієї загадкової постаті? Як ми розуміємо розтиражовані його формули “пізнай себе” і “світ ловив мене і не спіймав”? Не випадково Григорій Сковорода заповів викарбувати на своїй могилі саме цей підсумковий постулат свого дивовижного життя. З цими двома формулами корелює його глибоке вчення про три світи: мікрокосм, макрокосм і світ божественних символів. Саме це вчення стає центральним у розумінні ментальності українського народу, який дивним чином поєднав християнську віру з дохристиянським боготворінням, оживленням неживої природи. Звідси оце сакральне ставлення наших пращурів до усього, дарованого Творцем, до Природи. Усі його праці, зокрема “Сад божественних пісень”, “Харківські байки”, вчать нас мудрості співжиття у гармонії з Природою, відсилають нас до пошуку сенсів свого життя, до глибинного розуміння свого мікрокосму, свого божественного призначення. Особливо вагомим є ще один наказовий постулат Григорія Сковороди: “Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе”. Тобто йдеться про національну й особисту ідентичність, про українську ментальність, волелюбність і гідність. Цей мудрий Педагог піклується про духовність свого народу. Красномовно про це свідчить його формула: “Не тіло, а душа людина”. Рівно ж про духовні вартості йдеться і у його вислові “світ ловив мене і не спіймав”, тобто Сковорода у своєму житті не піддався матеріальним спокусам, а залишився вільним від цього уявного земного комфортного щастя, яке нівелює свободу творчості, перетворює людину на добровільного в’язня, який завис у павутині матеріальних пристрастей. Саме повернення (пізнання), ренесанс духовних цінностей, духовної (божественної) природи Людини (українського народу) і є ключем до вирішення важливих проблем особистості (мікрокосму) й усього Універсуму (макрокосму), які особливо актуальні у час війни терором України російською федерацією. Тема історичної, духовної пам’яті, свободолюбства, гідності українського народу є центральною, провідною у рівновеликих наступниках Григорія Сковороди: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Згадаймо глибокі рядки нашого Пророка: “Не вмирає душа наша, // Не вмирає воля // І неситий не виоре на дні моря поле, // Не скує душі живої і слова живого…”. Або: “Раз добром нагріте серце // Вік не охолоне…”. Тарас Шевченко осмислював мудру науку нашого філософа-містика у бідній сільській дяківській школі (на відміну від нас, радянських школярів). Ось його спогад: “Давно це діялось. Ще в школі, // Таки в учителя-дяка, // Гарненько вкраду п’ятака – // Бо я було трохи не голе, // Таке убоге – та й куплю // Паперу аркуш. І зроблю // Маленьку книжечку. Хрестами // І візерунками з квітками // Кругом листочки обведу. // Та й списую Сковороду”. Духовно – це споріднені душі, сповнені любов’ю до рідної землі, до свободи, до волі, категоричні противники духовного рабства, марнот і пристрастей житейських. Григорій Сковорода, крім своїх глибоких філософських трактатів, є цікавим педагогом, який намагався запровадити у ті часи демократичну педагогіку, спрямовану на розвиток в учнів звички вільно думати, аналізувати, сміливо висловлювати свої ідей. Тобто бути вільними, а, значить, творчими. Таким самим небайдужим Вчителем для усього українського народу був і є досі наш Кобзар. Він своїм вогненним поетичним генієм розбудив і сформував українську націю. Поклав свою волю і талант (малярський також) на вівтар відродження Вітчизни- України. Це не пафос. Це велика безгрішна Правда. З гіркотою він писав: “Як добре було б бути поетом, якби не бути громадянином…”. Ось його заклик: “…А щоб збудить хиренну волю // Треба миром, громадою обух сталить, // Та добре вигострить сокиру, // Та заходиться вже будить…”. Титан мислі, автор понад шести тисяч творів Іван Франко рівно ж піклувався про волю свого народу, палко закликав його звільнити пута рабства і стати вільним у коло сім’ї європейських народів. Його непроминальна поема “Мойсей” звучить потужним програмним заповітом-закликом до українського народу відродити свою духовну силу, яка здатна зростити творчий потенціал, закорінений у глибинних пластах нашої національної культури, нашої ментальності, нашої генетичної пам’яті. Мова про: “Дух, що тіло рве до бою. // Рве за щастя, поступ й волю”. Геніальна Леся Українка, яку Іван Франко (виносимо за дужки феміністичні асоціації) називав “…чи не єдиним чоловіком…” у середовищі тодішніх інтелектуалів, стала на незворотній шлях європейського модернізму й універсалізму. Маючи наставником дядька-інтелектуала Михайла Драгоманова, Леся Українка ретельно опрацювала європейську класику, сягаючи античних джерел. Вона щасливо поєднала отриману від матері Олени Пчілки любов і знання українського фольклору, традицій, легенд, дум, повір’їв, пісенної народної спадщини (зокрема, десятки пісень, записаних нею разом із Климентієм Квіткою на одному з перших фонографів) з великою європейською культурою. Саме це поєднання дало їй відвагу написати два твори на національну тему: драму “Бояриня” і драму-феєрію “Лісова пісня”. У “Боярині” Леся Українка висвітлює тему свободи, гідності, любови до рідної Вітчизни. А “Лісова пісня” стає справжньою одою, славнем духовності українського народу, народній мудрості, красі його душі, як віддзеркалення краси оточуючої природи, волинських лісів, озер. Красі, гармонії, які народ зберіг і передав з глибин віків у своїх фольклорних скарбах. Сама Леся вважала “Лісову пісню” чи не найдосконалішим своїм твором, написаним лише за два роки до відходу у Вічність. Цей твір, як вітчизняні, так і зарубіжні критики відносять до переліку таких літературних шедеврів як “Сон літньої ночі” В. Шекспіра, “Пер Гюнт” Г. Ібсена, “Затоплений дзвін” Г. Гауптмана, чи “Маленький принц” Екзюпері. Твір глибоко національний і глибоко філософський, позачасовий і універсальний. Він цікавий як юним, так і дорослим. Це справжня “криниця для спраглих”. У Мавчиних словах-доріканнях Лукашеві, що він не зміг “своїм життям до себе дорівнятись” виразно прочитується провідна ідея Григорія Сковороди пізнати свою божественну природу. Якщо в образі Мавки Леся Українка втілює свою мрію про ідеал духовної досконалої особистості епохи Відродження, то Лукаш є уособленням трагічної постаті сучасної людини, природна духовність якої бореться з матеріальними потребами. Лукаш не зміг піднятися до тієї всепрощаючої, всеосяжної жертовної любові своєї коханої. Це конфлікт дуалістичної природи людини, яка втрачає первісну гармонію співжиття з Природою і надає перевагу своїй споживацькій природі, усім матеріальним благам, які уможливила цивілізація. Людина втрачає свої цінності, зраджує високому призначенню людини у цьому світі. Мавку цей матеріальний світ Килини не спіймав. Навпаки, в її образі Леся Українка, як і усі її великі попередники, показує, що надією людства вижити і повернутися до свого щасливого первозданного дитинства Краси і Гармонії є Любов. Тому високим акордом звучить її переконливий вердикт: “Я жива! Я буду вічно жити! Я маю в серці те, що не вмирає!”. Отак наші генії впродовж щонайменше трьох століть (XVIII– XX) снували золоту нитку нашого духовного Ренесансу, який у ці жорстокі, криваві часи дивує і зворушує увесь світ. Слава нашим геніям, провідникам духовності, краси і гармонії! Слава мудрому і свободолюбивому українському народові!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин