З блокнота публіциста · “В цих нотатках не про проросійський Артемівськ, а про донеччан, які робили все, що в їхніх силах, аби край рухався українським шляхом”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Синьо(жовті прапори над Бахмутом
Слово Просвіти, №44 за 2022 рік
Ігор ЗОЦ, журналіст
Сьогодні в Бахмуті та в інших гарячих точках на сході України тривають жорстокі бої російськоукраїнської війни. Наша земля густо полита кров’ю воїнів ЗСУ – пам’ятаймо і шануймо кожного, хто її захищає. Не забуваймо і людей, які ще в радянській республіці так само завзято боролися за вільну Україну, як зараз воїни. На Донеччині багато активістів після проголошення Незалежності вступали до ВУТ “Просвіта”, долучилися до РУХу чи Дем- ПУ, але всі, так чи інакше, були просвітянами і, звісно, націоналістами, як називала їх радянсько-російська пропаганда. Власне, “Просвіта” на Донеччині була і лишається однією з найдемократичніших громадських організацій – неважливо, з квитком ти чи ні, головне, що з Україною в серці та справах. Так чи інакше, просвітяни були причетні до всіх доленосних подій у країні. Згадуючи пройдене, можна відшукати відповіді на те, де ми схибили, а тепер так відчайдушно боронимося, щоб не втратити свою державу.
На очах у КДБ Наприклад, історія про те, як за три місяці до 24 серпня 1991 року в центрі села Званівка Артемівського (Бахмутського) району замайоріли синьо-жовті прапори. Дізнався про неї з газети “Бахмут” (№ 5,червень, 1991), одним із фундаторів якої був журналіст і просвітянин Іван Бірчак. Нині ветеран вимушений жити в одній з областей, де немає боїв, і радіє, що згадали ті давні події. Запитую, чи то його псевдонім Іван Білий під заміткою, відповідь – так. – Ви написали, що прапорів, які потім стали державними, було 15! Неймовірно, як на той час! – Так! Потім в КДБ допитувалися про це, адже прапори були під забороною попри те, що йшли зміни. Подія в Званівці показала, що проти масових заходів влада вже безсила. З дозволу автора наводжу уривок з давньої публікації. Свято в Званівці 26 травня на Трійцю в Званівці відбулося велике Богослужіння, а потім мітинг у зв’язку із сорокови1 ми роковинами від дня насильниць1 кої депортації людей з Дрогобиць1 кої області. На свято приїхало ба1 гато гостей, зокрема і з малої Батьківщини переселенців, тепер Львівської області. Село, в якому живуть сьогодні люди, чи не найкраще на Бахмут1 чині. Добротні будинки, впорядко1 вані вулиці, підведений природній газ. А які врожаї вирощують зва1 нівчани! Але, попри всі здобутки, й тут відчуваються наслідки кому1 ністичного правління – занедбані культура і духовність, утиски чи1
новників та інше не дають можли1 вості повністю розкрити свої можливості людям. З великими труднощами церковній громаді греко1католиків вдалося добитися дозволу спершу на спорудження каплиці, а потім і храму. Але й тут перешкоди: зводити церкву дово1 диться виключно за свої кошти, в той час на православний храм гро1 ші виділив райвиконком. А хіба ж греко1католики не такі самі тру1 дівники? Для чого цей поділ? На мітингу, який пройшов у центрі села, багато було сказано про все це, а ще більше не сказано. Коли розпочався мітинг і на площу стали вносити національні жов1 то1блакитні прапори, стався не1 великий, але промовистий курйоз. Виявилося, що червоних прапорів тут немає. Комуністичні функціо1 нери занервували і директору шко1 ли довелося рятувати ситуацію. Під вигуки “Ганьба!” два радян1 ських прапора було виставлено. В той час, як на площі гордо майорі1 ло 15 національних прапорів! І були вони принесені людьми зовсім доб1 ровільно, за покликом серця! Здивувало присутніх намаган1 ня не дати слова представникам УРП, ДемПУ, СНУМу, а також виступ російською мовою голови райвиконкому Омельяненка Г., на1 чебто українця за походженням. Урочистості в Званівці були зняті на плівку бригадою Донець1 кого телебачення і їх побачила вся область. Водночас, компартійна преса Артемівська і району майже повністю замовчала цю подію. Іван Білий (Бірчак) Можливо, широка громадськість не поверталася б до цього неймовірного випадку в радянській Донеччині, якби Іван Бірчак не поділився зі мною ще торік примірником раритетного видання. Наразі ж, під час термінової евакуації з Бахмута навесні, Іван Онуфрійович не те, що архів не захопив – теплого одягу не взяв. У якому стані його дім після варварських обстрілів росіян – невідомо. А в квартиру доньки прилетіло… У місті зруйновано не тільки більшість житлових будинків, алей всі заклади освіти та культури, зокрема музей та бібліотеки. Тобто російський агресор уже знищив цілий пласт інформації про населений пункт. Немає повідомлень про евакуацію історичних і культурних надбань Бахмута, тому кожна згадка про останній період життя міста в українському дискурсі є важливою. А з публікацій газет, які в 90-х проіснували недовго, можна дізнатися багато цікавого.
Чому в Артемівську “червона калина похилилася…” Ще в листопаді 1990 року “Бахмут” (№ 4) друкує текст популярної нині пісні “Ой у лузі червона калина похилилася…” і називає її “шедевром стрілецької поезії”. Ця публікація була доволі сміливим кроком, адже за поширення цього тексту раніше можна було отримати кілька років ув’язнення. У цьому ж випуску на першій шпальті – нотатки про другий з’їзд Народного Руху, причому один із матеріалів – російською. Видання, що позиціонувалося як газета перебудовчого політклубу “Діалог”, друкувало матеріали мовою оригіналу, але це був час, коли віталася будь-яка публікація, що наближає суспільні зміни. Так, в одному з випусків редакція розмістила уривок Алєксандра Солженіцина з “Архіпелагу ГУЛАГ”, вірш Дмитра Павличка “Пророцтво” і “Молитву до мови” Катерини Мотрич. “Стою перед тобою на коліна і за всіх благаю: прости нас грішних й не ховайся за чорнобильську межу, а повернися до нашої хати, звідки Тебе вигнано, вернися до нашого краю”, – цитую пані Катерину Мотрич з “Бахмута” (№ 5, 1991) і думаю про те, що за три десятиліття від тих днів великих надій українська мова так і не повернулася до Бахмута, та й всього Донецького краю, як до рідного дому. Поверненню України в Артемівськ учорашні комуністи при владі опиралися всіма засобами, вдаючись до всіляких маніпуляцій під час виборів. Яскравий приклад – вкрадена місцевими комуністами перемога Івана Бірчака на виборах 1990 р. до Верховної Ради. Попри очевидні докази фальшувань на користь одного з червоних директорів, ЦВК не стала на бік справжнього переможця. Навіть історичну назву Бахмут вдалося відновити лише через чверть віку з того моменту, як Іван Бірчак, Володимир Березін і їхні однодумці в 1990 році заснували газету “Бахмут”. У кожному випуску виходила добірка “З історії старого Бахмута”, а у вересні 1991-го – ціла шпальта під гаслом “Повернути місту ім’я”. Чи треба нагадувати, що влада міста за всі роки Незалежності так і не спромоглася встановити пам’ятник Тарасу Шевченку чи пам’ятну дошку на будинку розстріляної сталіністами редакції українського журналу “Забой”? Натомість, як гриби після дощу – церкви московського патріархату, збережені назви вулиць Лумумби, Горького… На всіх виборах – від місцевих до парламентських – жителі Артемівська обирали регіональних поплічників Януковича, а в 2019 р. делегували до Верховної Ради немісцевого мільйонера Ф. Христенка. Член забороненої нині опзж уславився тим, що в лютому 2020 року відсвяткував день народження своєї дружини водному з найдорожчих ресторанів Москви, а вартість бенкету становила мільйон доларів. Вікіпедія повідомляє, що оплатив це свято кримінальний авторитет з окупованої Горлівки. Також депутат від Бахмута потрапив у топ-20 народних обранців з найбільшою кількістю готівки. Наразі місце перебування Христенка невідоме. До слова, цей нардеп виграв тоді на виборах у сина міського голови Дмитра Реви, який раніше обирався за списком Партії регіонів. А сам мер – Олексій Рева як був обраний у 1990 році, такі досі незмінно й безперервно рулить Бахмутом. Проте в цих нотатках не про проросійський Артемівськ, а про донеччан, які робили все, що в їхніх силах, аби край рухався українським шляхом.
Хто почув “Наше слово” Через пів року після референдуму, що підтвердив Незалежність України, навіть у такій донецькій глибинці, як Артемівськ, стало помітно, що країна отримала не тільки волю, а й багато проблем. Іван Бірчак виступає з ініціативою створення демократичного часопису на сході України. Засновниками газети “Наше слово” стали ВУТ “Просвіта” і Демократична партія України. У першому випуску (липень 1992 року) редакція друкує звернення, де йдеться про наміри редакції знайти особливе місце для висвітлення діяльності ВУТ “Просвіта”, осередки якого активно створювалися в регіоні. “Нещодавно проведена в Луганську нарада “Просвіти” з питань мовнокультурної ситуації на Сході країни показала, що тут у нас непочатий край роботи. Русифікація українців, цебто ущемлення прав людини, продовжується й досі. Закон про мови при всій його недолугості, також не виконується”, – пише газета. Досить голосно прозвучав намір редакції “протистояти намаганням місцевих сепаратистів відірвати Донбас і Слобожанщину від України, відокремити східну гілку народу від західної”. І в цьому ж випуску видання дає відсіч акціям “Движения за возрождение Донбасса”, яке обласна влада зареєструвала 4 березня 1992 року. Тобто через три місяці після референдуму, де переважна більшість жителів Донеччини висловилась за Незалежність, сама ж влада підтримує організацію, яка одразу почала боротися проти України! 6 травня 1992 року відбулася конференція на тему “Грозит ли Украине фашизм”. А 9 травня на центральній площі Донецька 40-50 українофобів зібралися з гаслами “Нет национализму! Нет фашизму!” – знайома провокація, правда ж?! “Кличі правильні, якщо б зібрані говорили про російський націоналізм з його фашистськими червонопрапорними імперськими претензіями”, – написав у своїй статті колишній радянський політв’язень Петро Лаврів з Донецька. Він детально розповів, які загрози для держави несе “інтердвіженіє”, що на диво швидко і організовано влилося в сумновідомий “Гражданский конгресс Украины”. “Новостворена псевдодемократична спілка одержала можливість офіційно вести справу на розкол України”, – написав Петро Лаврів у просвітянському часописі 30 років тому. З метою відсічі ворогам молодої держави влітку 1992 р. в Донецьку було створено політичне об’єднання “Соборна Україна”, куди увійшли представники кількох патріотичних партій і громадських організацій і яке очолила Марія Олійник. “Не допустити на Сході України нового Придністров’я”, – таким було одне з гасел. “Діючи разом, ми зможемо запобігти сепаратистським замірам”, – цитує газета Олександра Гуленка, голову Донецької міської організації Спілки української молоді. А як реагувала на очевидні наміри антидержавних сил влада: засудила їхні дії, доручила СБУ з’ясувати, чи є загроза безпеці, підтримала “Соборну Україну”? На жаль, і тоді, і в 2000-х роках українська влада на сепаратистів закривала очі. До чого це врешті призвело – відомо.
Імена та вчинки Історія “Просвіти” на Донеччині певним чином асоціюється з діяльністю заступниці голови обласної організації Марії Олійник, і це справедливо. Невгамовна пані Марія завжди перебувала в гарячих точках боротьби за рідне слово. Вона виступала там, де інші мовчали, була незручною опоненткою для влади в довоєнному Донецьку, що зубами трималася за радянські назви. Жодного перейменування районів в обласному центрі: Ворошиловський, Ленінський, Куйбишевський та ін-
Заснований ВУТ “Просвіта” часопис виходив у Бахмуті кілька років
Доля меморіальної дошки голові Лиманської “Просвіти” невідома
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
