“І голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки!” Тарас Шевченко · с. 5сторінка оригіналу ↗
УКРАЇНСТВО НА СХОДІ ТА ПІВДНІ УКРАЇНИ
Слово Просвіти, №45 за 2008 рік
Ірина МАГРИЦЬКА, доцент кафедри української мови та літератури Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні, кавалер ордена княгині Ольги
Недавно мені довелося спілкуватися з американкою Нормою Кейді, яка була на Луганщині у справах розвитку зеленого туризму. Трохи обізнана з українською історією і нашим сьогоденням (переважно сільським), вона зробила приголомшливий для мене висновок: “Ви, українці, нагадуєте американських індіанців”. Жінка не стала пояснювати, чим саме ми схожі. Моєю першою реакцією на слова американки була образа: як можна порівнювати американських аборигенів, у яких у новітній історії не було власної держави і яких колись майже винищили прийшлі люди, з сучасними українцями, які вже 17 років живуть у власній державі — Україні? А трохи згодом я прочитала, що й такий відомий усім нам американець індіанського походження, який став українцем за духом, Джеймс Мейс, у середині дев’яностих років минулого століття говорив: “З моїх предків знімали скальпи, знищували, мов скажених собак, бо була потрібна їхня земля. А вас, українців, хіба не знищували безглуздими війнами, штучними Голодоморами, примусовими переселеннями, політичними репресіями?.. Коли зникне українська культура, українська мова, то останніх носіїв її, зодягнувши в шаровари і вишиванки, заженуть, як індіанців, у резервації, й показуватимуть туристам. А з держави Україна залишиться хіба що географічна назва”. Тож на нашому поки що нелегкому шляху до утвердження своєї незалежності нам не завадило б скористатися досвідом країн, титульні нації яких ніхто й ніколи не порівнював з індіанцями. Світова практика свідчить: єдиний спосіб самозбереження в час глобалізації — оборона мовних, культурних і духовних цінностей. Європейські народи, утверджуючи передусім свою мову й ідентичність, ставали державними націями. Найбільше занепокоєння викликають південно-східні реґіони, зросійщення яких досягло ганебних для самостійної держави масштабів.
ВЛАСНА (?) ШКОЛА На злеті державотворчого піднесення, на початку 90-х, навіть у південних та східних областях стали масово відкриватися українськомовні класи і школи, куди батьки з радістю віддавали дітей. Збільшився набір студентів на факультети української філології. Усе нібито було правильно. Але… Потім ці діти, закінчивши українську школу (клас), ішли до коледжів та університетів, де викладання… вели російською мовою. І батьки, й діти тоді зрозуміли, що краще вчитися в російськомовних школах (класах), а без української мови (принаймні на півдні та сході) можна легко обійтися. До того ж, державна мова досі активно не функціонує тут і в інших сферах — отже, знати її нема потреби. В університетах кожен ректор видав наказ про перехід на державну мову викладання. Наказ залишився на папері. Його виконання досі ніхто не контролює, тому перехід на державну мову став особистою справою викладачів. Працюючи в кількатисячному університетському колективі, знаю лише одиниці колег, які роблять це за власним сумлінням. Деякі викладачі хитрують: щоб отримувати більшу зарплатню (за викладання українською, кажуть, доплачують 10 відсотків ставки), вони (для звіту) читають одну дисципліну в одній групі українською (часто цю мову важко назвати українською, краще — суржиком); а решту предметів — російською. Багато викладачів, уперше зайшовши до аудиторії, провокативно запитують: “Якою мовою вам викладати?” Більшість студентів зараз — це випускники не сільських, а міських шкіл, де переважає російська мова викладання, тому їхні відповіді завжди на користь російської. А викладачі йне наполягають на державній мові, Знаю приклади того, як деякі викладачі хочуть, але бояться переходити на українську мову викладання, щоб не зазнавати прихованого тиску і переслідувань проросійськи налаштованих колег і керівництва. Більша частина території Луганської області — північні сільські райони або Слобожанщина — традиційно українськомовні. І школи там теж українські. Розмовляючи з директорами цих шкіл, почула від них занепокоєння, що їхні випускники, вступаючи до середніх спеціальних та вищих навчальних закладів (як правило, вчитися вони їдуть до Луганська або Харкова), відчувають дискомфорт від того, що погано володіють російською, якою їм викладають дисципліни. Тому директори змушені віднедавна збільшувати кількість годин на вивчення саме російської мови. А навчаючись у містах і містечках, сільські (від народження українськомовні) діти навіть у спілкуванні переходять на російську. Якщо навіть на факультетах української філології досі чимало предметів неукраїнознавчого циклу читають російською мовою, то на інших факультетах державну мову, як правило, можна почути лише під час вивчення дисциплін “Історія України” ( і то не завжди) та “Українська мова за професійним спрямуванням”. У 90-х роках на вивчення української мови у ВНЗ відводили спочатку 60 навчальних годин, згодом їх скоротили до 56, потім — до 36, а кілька останніх років у луганських університетах залишилося лише 28 годин — 14 практичних занять для першокурсників (або одне заняття на тиждень у першому навчальному семестрі). Про які ґрунтовні знання з державної мови можна говорити, зважаючи на таку мізерію! Студенти не встигають не те що оволодіти нормами української мови, а й опанувати нею свою фахову термінологію і засвоїти особливості української ділової документації. А ось іще промовистий факт: іноземні студенти, які приїздять в Україну вчитися в наших університетах, на підготовчих курсах опановують не українську, а російську мову — і не лише на сході та півдні України (адже по телевізору ми бачимо, як іноземні студенти київських ВНЗ дають інтерв’ю саме російською; та навіть у Прикарпатський університет після річних підготовчих курсів у Києві приїздять іноземні студенти, які не знають української, зате добре знають російську). Управління освіти і науки півдня та сходу України систематично бадьоро звітують про українізацію підпорядкованих їм середніх шкіл. Для прикладу: за офіційною статистикою, нині 21 % школярів у Донецьку здобуває освіту українською мовою, в Луганську — 10,3 % (в області — 40 %), у Харкові — 40 % (в області — 80 %). Але є й інша інформація: за свідченням керівників Донецького й Харківського обласних об’єднань ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Марії Олійник й Анатолія Кіндратенка, а також голови Луганського товариства української мови Володимира Литвина, ці офіційні цифри “дуті”, бо майже в усіх українськомовних за статусом школах і класах ніхто не дотримується українськомовного режиму (не розмовляють українською на перервах, не вивчають українських пісень, звичаїв, обрядів, бойових мистецтв). У Луганську вже понад десять років існує Асоціація українськомовних шкіл, яку очолює Юрій Принь, директор школи № 59. Крім цієї школи, до Асоціації входять іще СШ № 21 і № 31 (у Луганську 65 шкіл). Кількість українських шкіл з роками не збільшується, зате кількість їхніх учнів щороку зменшується. Для прикладу: 1996 року в школі № 59 було близько 1,5 тисячі учнів, тепер — 319. Батьки, віддаючи дітей до першого класу, роблять вибір на користь не цих, а сусідніх російськомовних шкіл — суто з прагматичних міркувань, бо дітям доведеться далі вчитися в російськомовних коледжах та університетах, адже українськомовних на Луганщині немає. Ми з чоловіком узяли на виховання з дитячого будинку двох російськомовних дітей чотирьох і шести років. Через півроку перебування в нашій родині ці діти вже вільно володіли українською мовою. Наступного року записали старшу дівчинку до українського класу, в якому було 15 учнів (у кожному з трьох паралельних російськомовних — від 25 до 30 учнів). Я поцікавилася в батьків, чому вони віддали дітей саме до українського класу. Більшість каже, що головна причина їхнього вибору — це те, що цей перший клас — при дитячому садку, і вони хочуть, щоб дітей доглядали не лише під час навчального року, а й під час канікул. Віддаючи Любу до українського класу, я почула від шкільного завуча молодших класів репліку: “Зачем вам украинский класс? Всё равно с пятого класса вы будете учиться в русском”. Вона роз’яснила, що вчителі середніх і старших класів їхньої школи (крім, звичайно, учителів української мови та літератури) не можуть викладати українською. Це не дивно, адже в педагогічному університеті викладають лише російською — так само, як і за радянських часів. Завдяки такій байдужості влади у мешканців реґіону формується думка про безперспективність і навіть зайвість української мови. Приклади з луганською освітою мають аналоги в інших південно-східних областях України. Зараз у Донецьку на майже 170 російськомовних шкіл — 4 українськомовні. Для збільшення статистики донецькі чиновники зараховують до шкіл з українською мовою навчання навіть школи з єдиним українським класом. Зіставимо офіційну інформацію з реальною картиною. У Свердловську Луганської області, за статистикою, 40 % учнів навчаються в українськомовних школах. А заяви щодо мови складання загальнодержавних тестів цього навчального року розподілилися так: українською виявили бажання писати тести 14 % учнів, російською — 86 %. Можливо, ці відсотки — показник реального стану навчання українською мовою у Свердловську. Не краща ситуація в університетах і середніх спеціальних закладах, де викладання майже на 100 % здійснюють російською мовою. Лише один із тридцяти одного ВНЗ — Донецький національний університет — має рівнобіжні російсько-українські групи. У Донецькому національному технічному університеті є паралельні групи з німецькою, англійською мовами навчання, зате з українською — немає. Це нонсенс для незалежної держави!
“Намалюйте калину!” Свято факультету образотворчого мистецтва Київської дитячої академії мистецтв. Фото Олеся Дмитренка
Донецький педагогічний коледж готує вчителів українськомовної початкової школи, а оскільки таких класів цим учителям не вистачає, вони йдуть працювати в російськомовні класи. Час від часу ЗМІ повідомляють про закриття місцевими органами влади поодиноких класів або шкіл з українською мовою навчання в Донецьку, Дніпропетровську або Криму. Не пасе задніх тут і Луганщина. Ось свіжий приклад. У місті Рубіжному в одній зі шкіл дев’ять років існував українськомовний клас. Наприкінці минулого навчального року дирекція повідомила, що більше цього класу не буде — його об’єднують із російським. Подальше навчання, відповідно, вестимуть російською. Місцеві органи влади не хочуть опікуватися не лише мовним, а й естетичним вихованням учнів на українських національних традиціях. Так, два роки тому Міністерство культури і туризму надало Луганській області мільйон гривень і рекомендувало придбати на ці гроші українські народні інструменти для середніх шкіл. Але більшість депутатів обласної ради підтримала не міністерську рекомендацію, а пропозицію депутата від Партії реґіонів, ректора Луганського інституту культури і мистецтв Валерія Філіппова, який запропонував придбати для шкіл Луганська піаніно та баяни. Філіппов “аргументував” свою пропозицію тим, що йому не відомі навіть назви тих українських інструментів, які рекомендує міністерство. Відповідне рішення обласної ради виконали. Як викладач філологічної кафедри помічаю, що рік у рік знання абітурієнтів з української мови та літератури стають дедалі поверховішими. В одній із луганських шкіл працюють учителями української мови та літератури вже немолоді жінки — Яна Колесникова і Ніна Покришка, членкині Союзу українок. На них тримається вся українознавча робота в школі. Всупереч системі, виховують у своїх учнів любов до української мови, історії, культури. Іноді думаю: підуть ці вчителі на заслужений відпочинок, і ніхто з молодших колег (а всі вони отримали вищу освіту вже за незалежності) не зможе, та й не захоче продовжити їхню справу. Ці дві жінки розповідають, що в 90-х роках був дуже корисний і цікавий обов’язковий для всіх шкільний предмет — українське народознавство. Школярі виявляли неабиякий інтерес до таких знань. І викладали його українською мовою фахівці-філологи. Потім у їхній школі цей предмет зробили факультативним і передали російському філологові, яка читала його вже російською, не виявляючи до нього жодного інтересу. Згодом він зовсім зник зі шкільної програми. Більшість директорів і завучів, а також вищих керівників реґіональної освіти за 17 років так і не змінила поглядів. Тому традиційними у школах Луганщини залишаються виховні заходи з відзначення Дня Перемоги (з обов’язковим запрошенням ветеранів), Міжнародного жіночого дня, Дня вшанування подвигу афганців, дня народження “Молодої гвардії” тощо. Із сучаснішого шкільне керівництво вітає як виховні заходи день святого Валентина, різні КВН, дискотеки. Про День ушанування пам’яті жертв Голодомору, День Матері, День Соборності, День Незалежності тощо школярі можуть навіть не почути. Тож діти ростуть відчуженими від української історії, мови, культури. Учителька Бараниківської школи Біловодського району Луганської області Віра Аннусова, що разом зі своїми учнями доглядала братську могилу, в якій лежать їхні односельці — жертви Голодомору 1932—1933 років, недавно отримала догану за виховну роботу від директора школи. Мова, якою спілкується наша молодь, — не літературна російська, тим більше — не українська. Вона подібна до арго, яке формує в його носіїв відповідну модель поведінки й ціннісні орієнтири. Щоб процес зросійщення, наприклад Донбасу припинився (зауважу, що є достовірна інформація про те, що 1932 року навіть у містечках Донбасу 88 % усіх шкіл були українськомовними, а мешканці українських сіл на Луганщині до 1933 року — доки у вимерлі або напіввимерлі від Голодомору села не завезли етнічних росіян — ніколи навіть не чули російської мови), потрібна люстрація керівних кадрів, зокрема в освітянській галузі.
Далі буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
