“Проводити в Україні політику українського національного відродження”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
ЧИ МОЖЛИВИЙ «МОВНИЙ» КОМПРОМІС?
Слово Просвіти, №45 за 2008 рік
ховній Раді Європейську Хартію, то проводять рішення місцевих рад про визнання російської мови реґіональною, то погрожують проведенням “мовного” референдуму, то закидають у Верховну Раду серії законопроектів, у яких російську мову “урівнюють у правах” з українською. Вони кажуть, що роблять це заради справедливості, забезпечення законних прав російськомовних громадян та заради єдності України. Ми хочемо проводити в Україні політику українського національного відродження. Ми не хочемо йти тим шляхом, яким пішли білоруси, а хочемо вести свій народ шляхом, який пройшли чехи і поляки, тобто шляхом повернення до національних витоків і своєї мови. Ми теж хочемо двомовності, але втому сенсі, щоб усі українці навчилися української мови і не соромилися послуговуватися нею. Мову опановують не з підручників, а з життєвої практики. Тому ми хочемо, щоб її можна було почути не лише в селах. Потрібно, щоб вона голосно звучала з телеприймачів і в кінотеатрах. Треба, щоб в Україні загальний наклад газет українською мовою становив не 9 %, як зараз, а принаймні 70 %. Ми не хочемо українізувати російських дітей, але хочемо, щоб українські діти мали можливість навчатися українською в школах та університетах. Якщо говорити коротко, ми хочемо нарешті припинити в Україні зросійщення українців. Наша принципова позиція полягає в тому, що ми готові до максимального забезпечення мовних прав росіян, але не за паперової, як зараз, а за реальної державності української мови. За столом переговорів сторони мотивуватимуть свої позиції. Вони наполягатимуть на врахуванні реалій, посилатимуться на Хартію реґіональних мов і мов нацменшин, яка нібито визнає існування реґіональних мов, на прагнення своїх виборців, на своє бажання об’єднати Україну й українців. Вони посилатимуться на існування держав, де є дві й більше офіційних мов. Ми говоритимемо про те, що мільйони українців стали “рускоязичними” внаслідок тривалої дис-
Фото Ксенії Гладишевої кримінації української мови та фізичного знищення української інтелігенції. Казатимемо, що було б справедливо в умовах незалежної держави змінити ситуацію. Ми посилатимемося на те, що Хартію у нас навмисне перекрутили і зарахували в ній російську мову до мов, що вимирають в Україні. Ми скажемо, що в державах, де офіційними проголошено дві мови, державною фактично є одна, а інша державна лише формально, що й призводить до міжетнічних збурень, які спостерігаються зараз наприклад у Бель" гії. Ми нарешті скажемо, що націй, які мали б дві мови, не існує. Отже, проголошення російської мови державною або реґіональною для сходу і півдня України призведе до розпаду української нації. Якщо вони говоритимуть, що це не так, порекомендуємо їм прочитати книгу Василя Волги “Культурная война в Украине 2004- 20??”, в якій є розділ “Два украинских этноса: неоспоримая реальность”. В. Волга теоретично доводить існування двох українських етносів. Якщо взяти до уваги, що захисники російської мови в Україні — відомі політики з українськими прізвищами (Симоненко, Левченко, Лук’янченко, Колесніченко, Голенко, Деркач, Чайка, Удовиченко, Бабенко), створюється враження, що В. Волга недалекий від істини. Якщо його “теорема” про існування двох українських етносів — аргумент, то слід визнати, що його треба визнати Національній академії наук України і Верховній Раді. Оскільки цього не сталося і навряд чи станеться, ми наполягатимемо на тому, що ще не втрачено шансу для згуртування українців і повернення їх в одне етнічне лоно. Вони посилатимуться на думку виборців та вимагатимуть провести “мовний” референдум. Ми ж їм нагадаємо, що згідно з даними недавнього перепису населення (чим не референдум?), більшість населення східних і південних областей назвала себе українцями. Так, українцями визнали себе у Донецькій області 56 % населення, у Харківській — 70,7 %, Запорізькій — 70,8 %, у Дніпропетровській — 79,3 %, Одеській — 62,8 %, Миколаївській — 81,9 %, Луганській — 58 %. За результатами перепису, майже 88 % населення України 2001 року володіло українською мовою. Якщо говорити про нібито російськомовні області, то тут об’єктивні такі показники: у Миколаївській області заявили про володіння українською мовою 91,1 % населення, у Херсонській — 93,2 %, у Донецькій, Луганській, Запорізькій і Одеській областях — по понад 75 %. Про володіння українською мовою повідомили 93,7 % киян. В. Янукович поскаржився на те, що ми не хочемо враховувати інтереси половини населення. Діти, мовляв, плачуть, бо важко їм навчатися українською. Російським дітям, що живуть в Україні, ми готові гарантувати навчання в школах і університетах російською мовою за умови, що вони володітимуть державною українською мовою. Є дві позиції, з яких ми принципово не зійдемо. Ми ніколи не погодимося на “второй государственный”, бо він за рік стане “первым государственным”, а через кілька років “единственным государственным”. Ми також не погодимося на впровадження поняття “реґіональних мов” насамперед тому, що це шлях до розколу українського етносу і в перспективі до створення двох українських держав. Ми ніколи не погодимося розв’язувати мовне питання, виходячи з поділу населення України на його українськомовну і “рускоязичну” частини, а лише з поділу на українців, росіян, білорусів, поляків, євреїв, татар, гагаузів, кримських татар тощо. Ми твердо наполягатимемо на тому, що так звані украінци, тобто частково “розукраїнені” українці, — сфера нашої, а не їхньої турботи. Наприклад у Донецьку, за даними перепису населення, проживає 46,6 % українців і 48,2 % росіян. Отже, у Донецьку кількість шкіл з українською і російською мовами викладання мала б бути приблизно однаковою. Проте фактично українська тут лише одна школа. Лише одну українську школу відкрито й у Луганську. Ми можемо виявити готовність до перегляду питомої ваги “російських” шкіл у Києві та в інших містах у контексті прав національних меншин, але наполягатимемо на перегляді питомої ваги української мови в школах Криму й Донбасу та в університетах в усій Україні, більшість із яких назвати сьогодні українськими язик не повертається. Мовне питання багатогранне і стосується не лише політики, а насамперед історії, лінгвістики, соціальної психології, педагогіки, методики вивчення мов, етики тощо. Публічна дискусія могла б наблизити політиків і олігархів до компромісу в мовному питанні. А поки що він видається мало реальним.
волі. Вона може вирватися, прийти до консульства і сказати: “Порятуйте!” Їй дадуть 29 доларів — куди вона може доїхати? До України не доїде. Як бути? Лише Українська Церква сформувала невеликі фонди, щоб допомагати тим, хто потрапив у скрутне становище. Держава поки що стоїть осторонь цих проблем. Тому нам, учасникам Єврокаравану, потрібно звернутися до уряду, Верховної Ради, Президента з пропозиціями змін до закону, наприклад, делегування до парламенту тих представників українських громад, які ще не втратили громадянства України, щоб вони були в партійних списках, щоб на наступних парламентських виборах чи виборах до обласних рад могли представляти інтереси тих мільйонів, які вже за межами України. Треба думати про можливість інформаційного впливу. Вкрай потрібна постійна присутність українського у Європі, щоб відбувалися діалоги між культурами. Україна повинна моделювати образ не заробітчанина, а носія великої української християнської культури.
Спілкувалася Валентина ДАВИДЕНКО
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
