“Бог створив Усесвіт і життя, щоб утішатися красою”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
НЕЗАБУТНІ
Слово Просвіти, №45 за 2008 рік
— Я зрікаюся гонорару! Перераховую у фонд Чорнобиля! Тепер бачите, що гроші тут “поза грою”? — дедалі розпалювався редактор книжки, чуючи, як у ньому починають густи дизельні двигуни. — Привернете увагу комітету, тільки й того! І тоді танк попер. Ах ти ж, крутію комсомольський! Ах, безсоромні твої очі! Мені, бач, зась, а сам… а сам… Від обурення йому забило дух. — А хто видає у рідній “Молоді”, і то московською, куди більше полотно? Га? Головний (під його іменем саме виходила поема про Багриць-
І тоді мій знайомий зачав натхненно читати “Півня”, захоплено коментуючи стилістичні знахідки і коли-не-коли спиняючись, аби запитати: “читати далі?” — Читай, читай! — великодушно дозволяв Анатоль, і очі йому палали ярим блакитним вогнем, як завжди при зустрічі з красою, а смужка губ під каштановими вусиками і тонко й чисто різьбленим “письменницьким” носом розхилялася в усміхові, показуючи рівні білі зуби. Валентин міг забожитися, що автор чує абсолютно те саме, що й він сам. — А хто ж це написав? — вишкірився після читання Анатоль, тихенько гигочучи собі під ніс і, мов який веселий чортяка, гостро блискаючи скельцями окулярів. — Та ж… мабуть, Ваше степенство! — так само грайливо відказав читець. Обидва, не змовляючись, суворо пильнували правил імпровізованої гри. — Та невже? — вразився автор. — То ж то я чую щось наче знайоме. Якісь допотопні архаїзми. “Лукашизми”… Ба навіть “валентинізми”… Ну й Перепадя! Ну й сучий син! — щасливо заіржав він. (Таким Валентин його ще не бачив. Він весь світився і радів, мов дитя, успіхові “сучого сина” у власних очах). — А редактор же хто? — Оцей лобуряка! — тицьнув пальцем у реквізит мій близький знайомий. — Тю! — вигукнув його русанівський сусіда. — То це він? І як же в біса йому вдалося? — Треба давати людям шанс, — загадково всміхнувся Валентин. — Навіть коли їх не дають тобі! І вони з реготом пустилися бігати вимощеним плитами піщаним берегом, підгилюючи носаками камінці й очеплюючись на нижні гілки розкидистих верб. Відтак хапцем позривали з себе одяг і шубовснули у Тельбин… То були справді щасливі, до сліз на очах, хвилини, коли в очужілому з бігом часу власному образі, знову явленому його тепер уже неупередженому зорові, упосліджений художник попри всі шельмування його таланту увіч побачив омріяного майстра. Хвилини, найщасливіші з усіх, що пам’ятав його редактор. Обидва святкували справдження віри — Анатолевої в себе і Валентинової в Анатоля, святкували причастя високим мистецтвом, красою, жерцем якої уродився мешканець будинку №19/1 (кв. 52) на бульварі Давидова… А з ясного неба ніжно всміхалося тепле осіннє сонечко, і собі долучаючись до “крадених” веселощів досі ще не реабілітованого проскрибента… Саме тоді у цьому навдивовижу цілеспрямованому, роботящому, захопленому, жаждивому дедалі нових світлосяйних вражень сонцепоклонникові (“пляжній людині”, як він себе величав), що сприймав життя, попри темні його хлані, як коштовний дар, у цьому великому поціновувачеві радощів творчости, а заразом і простих, немудрящих утіх, як-от від смачно приготовленої страви, швидкої їзди на велосипеді чи плавби на віндсерфінзі, майстерного удару в падінні через себе по воротях, лоскоту вітерцю під гарячим сонцем, гарного краєвиду, споглядання жіночої вроди чи якого архітектурного дива — Валентинові знагла відкрився невидимий духовний, істиний Анатоль, що своє земне призначення пізнав серцем з першим ковтком повітря. Йому, либонь, було дано відати, що Бог створив Усесвіт і життя, щоб утішатися красою. І що ми, Божі діти, також прагнемо тієї самої втіхи. Тож і мета нашого життя — саме життя…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
