“Пробуджується генетична пам’ять людини”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ТЕАТР ІЗ ПРОВІНЦІЇ?
Слово Просвіти, №45 за 2008 рік
На жаль, на Донбасі такі тривожно-творчі миті, в яких освячується українська душа, — явище рідкісне. Хоч і в столиці багато митців ігнорує українську, свідомо припускаючись двомовності у творчості. Мова Вікторії Чекунової — лише українська, саме тому кожне мовлене нею зі сцени слово не лише чуєш, ай відчуваєш. Поцікавився якось у Вікторії: чому вона, маючи в репертуарі близько десятка літературно-концертних програм, наполегливо продовжує шукати нові оповідання, новели, вірші. Актриса відповіла: “Постійна робота над віршами для мене — щоденна потреба. Своєрідність поетичного ритму різних творів, об’єднаних єдиною темою, активізує емоційність, урізноманітнює забарвленість інтонацій. А вірш, який особливо припадає до душі, здатний впливати навіть на поведінку на сцені”. У щирості цих суджень переконуєшся, спостерігаючи за виходом на сцену Вікторії. Її хода легка, в поставі зібраність, у погляді — почуття власної гідності. Так завжди розпочинає творчо-психологічне спілкування зі слухачами актриса-читець Вікторія Чекунова. Словом, як піснею власної душі, вона створює в уяві слухачів образи то подитячому наївні, як у програмі “Мамина радість”, то по-юначому лукаві, як у програмах за творами Лесі Українки й Івана Франка, то сповнені драматизму, як у літературній композиції “Гіркий присмак Чорнобиля”, де образ головної героїні досить мінливий. Спочатку в уяві слухачів постає образ молодої, ніжно-мрійливої, безмежно щасливої у подружньому житті та в материнстві жінки. Але чорнобильська ніч нищить її щастя. У читця Вікторії Чекунової поступово викристалізовується власна манера художнього читання. Актриса на сцені схожа на маляра за мольбертом. Це обнадійливо для творчого утвердження майстра художнього читання. Артистка Вікторія Чекунова, молода і здібна, перебуває лише на початку свого, сподіваюся, довгого та плідного життєво-творчого шляху. Тож вдячні слухачі чекають на нові здобутки і знахідки мисткині.
Світлана ОРЕЛ, м. Кіровоград
Не існував би так довго якийсь фестиваль чи свято, якби було придумане десь у глибині чиновницьких кабінетів і не знаходило підтримки та відгуку в театральної громадськості. Тож “Вересневі самоцвіти” — це не лише приїзд театральних критиків, режисерів, самодіяльних колективів на хутір Надія — у родове гніздо Івана Карпенка-Карого, це ще й нагородження переможців “Театральної весни” — конкурсу, який триває кілька тижнів і викликає широке обговорення в місцевій пресі. Наступного року Кіровоградщина зустрічатиме п’ятдесяту “Театральну весну”. Конкурс, до речі, проводять за так званим кущовим принципом — в окремих районах, бо залучити всі колективи в одне дійство неможливо: жодне журі не витримає. Адже в області 24 самодіяльні театральні колективи мають звання народних, а ще понад 400 самодіяльних театрів, гуртків, студій. Усі вони пережили роки безгрошів’я, холодних, а то й напівзруйнованих клубів. І вижили на ентузіазмі керівників та учасників — простих людей з глибинки.
Ветеран театрального руху, колишній працівник обласного будинку народної творчості Гарій Войченко написав спогади про цей багаторічний конкурс-фестиваль. На відкриття “Вересневих самоцвітів” приїздять не лише учасники самодіяльних театральних колективів. І якщо раніше обласне управління культури замовляло кілька автобусів для місцевих чиновників, журналістів, то цього року були задіяні маршрутні таксі. Приємно й те, що багато молоді побувало в родовому гнізді славнозвісної театральної родини. Для деяких виробничих колективів відвідання свята стало вже традицією. Люди цікавляться історією садиби, відвідують екскурсії, які проводить Валентина Тобілевич. Багато хто пам’ятає чудові імпровізовані розповіді-екскурсії літературознавця, доктора філологічних наук Леоніда Куценка, який передчасно пішов із життя. На щастя, він устиг записати їх, і кіровоградське видавництво торік видало своєрідний нарис-мандрівку “Стежками хутора Надія”. Імовірно, ця робота має перспективу ще не одного перевидання. Торік тут встановили пам’ятник господині хутора, дружині драматурга Софії Тобілевич (скульптор Віктор Френчко). Це стало можливим завдяки поліпшенню фінансування культури на Кіровоградщині, що також позитивно відобразилося на облаштуванні території заповідника. На жаль, він не набув ще статусу науково-практичного центру з вивчення історії драматургії й українського театру, як про це мріяло багато театралів. Колись порушували питання про повернення в Україну оригіналів п’єс українських авторів, які зараз зберігаються в Санкт-Петербурзі, а місце їм саме у такому центрі. Тих п’єс там досить багато, бо кожен автор свого часу зобов’язаний був надіслати оригінал у Третє відділення поліцейського управління Російської імперії для цензури, де їх і зберігали. Революційні матроси хотіли спалити непотрібні, як на них, папери, але наш земляк Олександр Поляков звернувся до Луначарського і так рукописи врятували. Вони й досі там зберігаються. Безперечно, серед них є багато таких, які свого часу цензура пропустити не могла, а сьогодні вони прикрасили б сцену. Міністерство культури і туризму клопоталося про те, щоб повернути хутору Надія хоч би п’єси Івана Карпенка-Карого. Проте… Приємно, що вже в день відкриття “Вересневих самоцвітів” на всі вистави був аншлаг. Цей факт руйнує стереотип, що глядачеві з провінції потрібне щось простеньке, примітивне. Масовим, на жаль, іноді називаємо те, що у суспільстві, яке себе поважає, просто викинули б на смітник — нахабну графоманію, вторинність, оспівування й піднесення не найкращих рис людини. Виявляється, ми, українці, цінуємо професійне, красиве, гармонійне, що хвилює душу. Не дарма український професійний реалістичний театр народився в нашій степовій провінції…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
