Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Нас хотіли б повернути аж у ХІХ століття”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

ЯК ЗДІЙСНИТИ ВИХІД ІЗ

Слово Просвіти, №45 за 2008 рік

“Пани б’ються, а у мужиків чуби тріщать”. Це українське прислів’я спадає на думку, коли бачиш наступ на елементарні соціальні права людей. Нині влада мотивує його ще й так званою світовою економічною кризою. На неї тепер посилатимуться постійно — чи перегоріла лампочка в під’їзді, чи кран протікає. Що воно за криза, звідки й чому — то розмова окрема, і відвертого діалогу з народом влада не вела й не вестиме. А поки що — кризове “закручування гайок”. ро новий стрибок комунальних тарифів ми вже писали. Слідом — ще один ціновий удар, і що особливо прикро у напівхворому суспільстві, — йдеться про подорожчання ліків. Гнівна заява влади “за три дні повернути ціни на ліки”, звісно, поки що так і залишилася словами. Уряд, правда, ввів межу торгової надбавки на ліки. І всі з подивом дізналися, що, виявляється, ті надбавки сягали 80—90 відсотків. Торгова надбавка — це звичайнісінький “навар”, який отримують на товарі численні посередники. Тобто так звані дилери, купуючи у виробника ліки за 100 гривень, продають нам їх за 180. Однак невже треба вважати великою заслугою влади обмеження цих божевільних надбавок до 15 відсотків — до рівня, який і так повинен бути не більший не лише на ліки, а й на інші товари? Але дилерство-кілерство, схоже, у нас стало основою економіки. І нарешті, оголошене з 1 грудня різке підвищення тарифів на газ — одразу на 35 відсотків, попри те, що 1 вересня вже було підвищення на 14 відсотків. Тому насправді тариф за якісь три місяці зростає не на 14 плюс 35 відсотків, нове підвищення лягає на вже підвищений тариф. Якщо сім’я платила до вересня скажімо 100 гривень, з вересня — 114, то на 35 відсотків зросте саме тариф 114 гривень. У сумі маємо 154 гривні. Вибачте за маленький урок сухої математики, але це те, що вдарить і вже б’є по мільйонах людей, на плечі яких влада й перекладає свої чи то економічні, чи то політичні кризи. Усе це коїться на тлі політичного гармидеру, який і покликаний закамуфлювати те, що відбувається в нашій “соціальній” (стаття 1 Конституції України) державі. Коїться за мовчанки політичних партій (щойно зареєстрована 154-та) і громадськості. А що ж наші доблесні профспілки, найголовніший “оберіг”, захисник трудового люду? Тут, як і в політикумі, розбрат і чвари. Але інколи нерішучий голос профспілок таки проривається. Прикладом стала недавня прес-конференція одного з таких об’єднань — Національного форуму профспілок України. Це з тих профспілкових структур, що не дуже розпещені й намагаються сказати владі правду. Перед журналістами виступили керівники об’єднання. Не стомлюватимемо читача детальною статистикою, яку оприлюднила профспілка. Коротко: вже багато років, незалежно від перемін на Банковій, в нашій “соціальній” державі проводять політику, далеку від соціальної. За багатьма показниками соціального захисту населення, його життєвого рівня е треба сподіватися, що з розпуском парламенту й обранням нового про цей дивний законопроект забудуть. Законодавчі реалії такі, що парламент нового скликання має брати до розгляду в другому читанні те, що попередній ухвалив у першому. А оскільки наші парламенти називають не інакше, як клубом кількасот мільйонерів, то годі сподіватися, що вони забудуть про цей законопроект. Характерний уже склад авторської групи законопроекту: його подали троє депутатів під Партії реґіонів — один з найнепримиренніших яструбів фракції, який роздає коментарі телевізійникам, Ярослав Сухий; голова профільного комітету, колишній профспілковий функціонер Василь Хара; Олександр Стоян, колишній очільник головних профспілок України, колишній другий номер виборчого списку “Нашої України” 2002 року, який хутко переметнувся до реґіоналів. На думку цієї поважної трійці, новий Трудовий кодекс допоможе нам швидше перевести економіку на європейські рейки і, звісно, легше подолати світову економічну кризу (як же без цього страхопуда). Своєрідною мотивацією стало й те, що краще такий кодекс, ніж беззаконня, яке запанувало віднедавна у трудовій сфері. Не секрет, що під маскою рин- Україна серед 46-ти країн Європи — у п’ятій десятці. Кількома цифрами це все-таки варто проілюструвати. У розвинених країнах не існує такого дивного поняття, як “прожитковий мінімум”. Там встановлено межу бідності — не менш як половина від середньомісячного доходу громадян. Україна ж унікальна вже в тому, що в нас прожитковий мінімум встановлено вищий за мінімальну зарплату. Конкретніше: 1 жовтня ц.р. прожитковий мінімум становив 625 гривень, а мінімальна зарплата — 545 гривень, тобто офіційно і законодавчо нам постановили, що на мінімальну зарплату людина не може “мінімально прожити”. І це не мінімум проживання, а мінімум виживання, бо соромно навіть наводити список отого “мінімуму”, починаючи від харчів — “аби не померти”, і до одежини — “аби не ходити голим”. І другий аспект, який вимагає бодай кількох цифр. Ідеться-бо про найсуттєвіше — заробітки. Переведімо нашу мінімальну зарплату в євровалюту: це 76 євро. Ось наші колишні побратими по соцконцтабору: Литва — 174 євро, Польща — 246, Словенія — 522. І скрізь, окрім України, ця навіть мінімальна зарплата набагато вища від встановленої там межі бідності. Це щоб вижити. А щоб нормально жити? Середня зарплата в Україні складає 240 євро. У трьох названих країнах відповідно 442—637—1213 євро. Умисне не називаю мінімальних і середніх зарплат в багатших країнах Західної Європи, щоб читачам було не так сумно. Хтось запитає: а ціни? Адже зарплати треба зіставляти саме з ними. Ми, звичайно, ще не вийшли за цінами на рівень, наприклад Франції (там середня зарплата 2600 євро). Але, виявляється, вже вийшли на рівень однієї з середніх за достатком європейських країн — Іспанії. Тому тут треба назвати їхні зарплати: мінімальна — 666 євро, середня — 1900. Додамо, що й за тарифами, насамперед житлово-комунальними, ми не лише стрімко наближаємося до європейських, а чуємо від влади, що саме на них треба й виходити. Тому на згаданій прес-конференції й пролунала теза про соціальний геноцид. В умовах олігархократії боротися з ним важко. Не дивно, що прибутки підприємств за 6 років зросли на 21 відсоток, а заробітна плата становить лише 6 відсотків у собівартості продукції, що ганебно мало для Європи. Важко з цим боротися ще й через немічність і розпорошеність профспілок. Найпотужніше об’єдання — колишні ра-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин