Геноцид · “Ставлення до Голокосту є перепусткою в цивілізований світ”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
ГОЛОДОМОР ЯК ГЕНОЦИД: ЧОМУ ОБУРЮЮТЬСЯ РОСІЯНИ
Слово Просвіти, №45 за 2010 рік
Олег К. РОМАНЧУК, кандидат філологічних наук, шеф-редактор журналу “Універсум”, м. Львів
1950 року в Парижі побачила світ книжка під назвою “Майбутній державний, економічний і соціяльний лад України”. Як розповідає автор, навесні 1933 року він проїздив із Сибіру через Москву в Україну. Погулявши столицею СРСР, запитав у якогось перехожого, як потрапити до залізниці. Москвичеві виявилося по дорозі, і вони пішли разом. Далі цитуємо: “Тому що я розмовляю російською мовою грамотно і зовсім без українського акценту, та і їду з Сибіру, він вважав мене за росіянина, тож питає мене: “А ви слишалі, какой голод на Украінє?” — “Ні, не чув”, — відповів я йому російською мовою. — “Мрут, сволочі, как мухі. Так ім і нада. А то, бивало, всякій мужик хозяін. Но пора прєкратіть. А то нє на ком работать будєт”. Це дослівні його вирази і я їх ніколи не забуду”… Перші публічні кроки та прийняття відповідних рішень незалежної Української держави, пов’язані з визнанням Голодомору 1932—1933 років в Україні геноцидом, давалися дуже непросто. Так, коли міністр закордонних справ України Борис Тарасюк намагався внести до порядку денного засідання ради міністрів країн СНД питання про визнання Голодомору геноцидом, то цю вимогу українського міністра більшість учасників наради проігнорували. Під час голосування лише три країни підтримали Україну: Грузія, Молдова та Азербайджан. “Проти” голосувала Росія, Білорусь, Киргизстан, Таджикистан й Узбекистан. Утрималися Казахстан, Вірменія та Туркменістан — ті держави, які перебувають у безпосередній економічній і політичній залежності від Москви. Витоки трагедії Голодомору-геноциду беруть свій початок далекого 1918-го, коли большевицька Росія розв’язала війну проти УНР. Через 15 років “російська комуністична свистопляска” втілиться у геноцид українського народу. У звіті від 31 травня 1933 року італійський консул у Харкові Серджіо Граденіго чітко вказує, з якою метою московсько-большевицький режим організував Голодомор в Україні: “Цей голод штучний і спеціально створений для того, щоб “провчити селян”… Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни й етнографічного характеру (виділення моє. — Авт.). В майбутньому і, либонь, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи український народ, про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням”. Доктор філологічних наук Петро Іванишин переконливо пояснює головну причину трагедії: “Зміст Голодомору загалом окреслюють три основні поняття. Насамперед Голодомор був помстою російської комуністичної влади українській нації, а отже, був і є злочином. На питання “Чому саме Україна?”, добре відповідає Дж. Мейс: “Тому що вона мала більше населення, ніж усі інші разом узяті неросійські республіки. Тому що вона мала великий досвід національно-визвольних змагань. Для України уроки Центральної Ради, уроки гетьманщини, спільної боротьби селян за свої права не минули безслідно”. Директор Інституту України в Російській Федерації Євген Мінченко, значною мірою відповідальний за формування державної риторики щодо України, стверджує: “Очевидно, що Росії потрібні перемоги. Іміджеві чинники для нас важливі. І тому тема визнання Голодомору геноцидом така болісна <…> Це удар по іміджу Росії, точно так, як і термін “радянська окупація” б’є по іміджу і сприймається, як агресія”. Цікава аргументація. Отже, якщо в Україні йдеться про мільйони жертв Голодомору, то Росії розходиться про імідж. Результатом досліджень проблеми Голодомору 1932—1933 рр. в Україні стало ухвалення Верховною Радою Закону “Про визнання Голодомору 1932—1933 рр. геноцидом українського народу”. Відповідні акти, що засуджували Голодомор 1932— 1933 років в Україні й визнали його геноцидом, були прийняті парламентами Австралії, Аргентини, Грузії, Естонії, Італії, Канади, Литви, Латвії, Польщі, США, Угорщини, Мексики, Парагваю, Перу… До цього доктор Джеймс Мейс, голова Комісії з питань голоду в Україні, доповів Конгресу США 1988 року, що “у 1932— 1933 роках Йосип Сталін та його оточення вчинили геноцид над українцями”. Ще раніше, 1953 року, Рафаель Лемкін, американський правознавець-міжнародник, правозахисник, автор визначення терміна “геноцид” однозначно заявив: “Винищення української нації це, мабуть, класичний приклад совєтського геноциду, його найтриваліший і наймасштабніший експеримент із русифікації. <…> Це не просто справа масового вбивства. Це справа геноциду, знищення не лише окремих осіб, але й культури та нації. <…> Доки Україна зберігає національну єдність, доти її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежности; доти вона становить серйозну загрозу для самого серця совєтизму. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього “Союзу Республік” і вирішили переробити його і пристосувати до зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. <…> Перший удар спрямований на інтелігенцію — мозок нації, щоби паралізувати решту організму. У 1920, 1926 і — знову — в 1930— 1933 рр. учителі, письменники, мистці, мислителі й політичні проводирі були ліквідовані, ув’язнені або депортовані. <…> Четвертим кроком у тому процесі стали фрагментаризація українського народу шляхом поселення в Україні чужинців і водночас — розпорошення українців по цілій Східній Європі. В такий спосіб можна було знищити етнічну єдність та перемішати нації”. Попри сказане, сучасна Російська Федерація (правонаступниця СРСР) категорично заперечує факт геноциду українців 1932—1933 років комуністичним режимом. У Росії тема трагедії українського народу 1932—1933 рр., по суті, заборонена. Перед початком нового навчального 2008 року російським учителям рекомендували як базовий підручник історії (Филиппов его причинах не только преувеличены — они еще и умышленно извращены. Да, в марте-апреле были серьезные трудности с хлебом, но массовых смертей от “голода” в СССР не было!”. Або: “…в результате недоедания на Украине умерло лишь две с половиной тысячи человек, но не миллионы! Можно даже допустить, что сообщаемые Москве цифры были занижены, но, безусловно, не в тысячи раз. Правда, Косиор опровергал даже эти сведения, утверждая, что по Украине трудности с хлебом испытывают только 103 района”. Ще один приклад російського “дослідження” проблеми геноциду українців. Ось що написано в анотації до книжки Юрія Швецова “Новая идеология: голодомор”: “І є (нацистський, по суті) міф про Голодомор, підстроєний ніби “москалями” заради винищення українців”. Цю нісенітницю блискуче спростовує Вадим Джума, депутат Дніпропетровської обласної ради: “Українці ніколи не були проти росіян, вони виступали проти комуністів і окупантів України, а також тих найманих покидьків та злочинців, які представляли комуністичну владу більшовиків. З 1917 до 1932 р. із Росії в Україну їхали наводити лад від радянської влади тільки “швондєри”, ті, у кого на той час не було ні двору, ні тину. Пригадайте розповіді літніх розкуркулених селян: “Бачиш, онучок, засцяний п’яниця під тином лежить, його дід був більшовиком-комуністом, у шкірянці казенній із револьвером відбирав майно, морив голодом українців, так-от він теж завжди був загидженим нехлюєм”. Тільки з часом, набувши досвіду, починаєш розуміти правдивість цих слів! Справді, ніколи нормальна, влаштована, психічно здорова людина не залишила б у Новосибірську або Свердловську дім, родину та не поїхала б в Україну мародерствувати. Як правило, то був людський непотріб, визнаний суспільством непридатним, та викинутий ним же, який, натомість, більшовики якісно закамуфлювали під росіян із тією ж метою — класової та національної ворожнечі. Міф цей комуністи підживлюють і досі у свідомості політично безграмотних людей”. Звідси й провокативна комуністична риторика у Верховній Раді України (квітень 2009 року) з уст Петра Симоненка: “Прапор і герб (українські. — Авт.) — символіка націоналістів, які співпрацювали з фашистами. Значна частина країни їх не сприймає”. Володимир Василенко, доктор юридичних наук, Надзвичайний і Повноваж-
Фото Олеся Дмитренка ний Посол України, автор пам’ятного Закону від 28 листопада 2006 року “Про Голодомор 1932—1933 років в Україні”, який ухвалила Верховна Рада, в інтерв’ю УНІАН дав вичерпне пояснення позиції Російської Федерації — правонаступниці СРСР — щодо невизнання нею Голодомору геноцидом українського народу: “Значна частина російського політичного істеблішменту продовжує розглядати Україну як частину Росії, що має з нею спільну долю й спільну історію. Звідси спроби керівництва Росії нав’язати Україні та світовій спільноті своє бачення нашої історії. Заперечення права України на власну історію є прихованою формою заперечення її права на незалежне існування”. 19 листопада 2007 року Департамент інформації та друку російського зовнішньополітичного відомства безапеляційно заявив: “Объявление трагических событий тех лет “актом геноцида” в отношении украинского народа является однобоким искажением истории в угоду современным конъюнктурным политико-идеологическим установкам. <…> Помимо прочего, это оскорбляет память жертв других национальностей, погибших в голод 1932—1933 годов в бывшем Советском Союзе”. Доктор історичних наук Владислав Верстюк переконливо аргументує, чому російські дослідники пристали на сформульовану вищою державною владою Російської Федерації позицію невизнання українського Голодомору геноцидом: “Основна причина войовничого ставлення російського політикуму до юридичного визнання Голодомору геноцидом — вірогідність моральної та матеріальної компенсації Російської Федерації жертвам Голодомору в Україні”. Улітку 2008 року СБУ оприлюднила архівні матеріали щодо осіб, причетних до організації і здійснення політики Голодомору 1932—1933 років і репресій. Водночас саме “дружня” Росія упродовж 2007—2008 рр. блокувала спроби України добитися розгляду й прийняття Генеральною асамблеєю ООН резолюції про визнання Голодомору геноцидом українського народу. З цього приводу постійний представник РФ при ООН Віталій Чуркін гордо повідомив учасникам прес-конференції: “Ми змогли заблокувати їхні (української делегації. — Авт.) зусилля внести це питання у порядок денний минулої 62-ої сесії Генеральної асамблеї ООН, ми заблокували ці ж спроби на 63-ій сесії… Ми сприймаємо це як спробу внести недовір’я і ворожість у наші стосунки, посварити народи України та Росії”. 14 листопада 2008 року прес-служба Кремля оприлюднила послання глави Російської Федерації Дмітрія Медведєва до Віктора Ющенка. Російський президент повідомив, що не приїде в Україну для участі в заходах з нагоди 75-ої річниці Голодомору 1932—1933 років в Україні. На думку Медведєва, “трагічні події початку 1930-х років” використовуються в Україні для досягнення “поточних кон’юнктурних політичних цілей” і ці зусилля “спрямовані на те, щоб максимально роз’єднати наші народи”. Дмітрій Медведєв не тільки не хоче визнати Голодомор геноцидом українців, а й узагалі не вважає дії сталінського режиму злочинними. У його зверненні впадає в око зневажлива оцінка — “так называемый “голодомор”. Подібним хамським тоном прозвучала заява МЗС Росії від 24 вересня 2008 року, в якій, зокрема, зазначено, що є спотворенням історії оголошення Голодомору в Україні “актом геноциду”. “Считаем кощунством политические спекуляции Киева на памяти миллионов жертв трагедии, которая постигла народы бывшего Советского Союза”, — йдеться у заяві. Оксана Пахльовська чітко визначає проблему: “Євреї змусили рахуватися зі своєю трагедією, вони вибудували систему захисту пам’яті Голодомору. Ставлення до
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
