Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мова єдина · “Показовим є ставлення до мовної проблеми як до фантома”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

«В УКРАЇНІ» ЧИ «НА УКРАЇНІ»?

Слово Просвіти, №45 за 2010 рік

“Мовні конфлікти: штучні чи реальні” (експерт Національного інституту проблем міжнародної безпеки при Раді національ; ної безпеки і оборони України, доктор фі; лологічних наук Галина ЯВОРСЬКА). Комунікативний мовний конфлікт виникає на підставі факту існування різних мов. Механізм цього конфлікту описано в Книзі Суддів, 12 (люди Гілеаду, щоб упізнати ворогів-єфремлян, змушували їх вимовляти слово “шибболет”, а ті вимовляли “сібболет”, бо не вміли інакше. “І хапали його, і різали при йорданськім переході. І впало того часу в Єфрема сорок і дві тисячі”). У відомих мовних конфліктах, як правило, названі усі три складники: політичний (боротьба та владне домінування спільноти), комунікативний та символічний (пов’язаний з ідентичностями). Мовне питання в Україні стало одним із ключових елементів політичної боротьби вже з перших років незалежності України. Протягом усього існування сучасної Української держави більшість політичних сил намагається розіграти “мовну карту”. Розігрування відбувається в одному напрямі — політики апелюють до інтересів російськомовного населення, що не є випадковим. Тут є дві причини такого стану справи: 1) особливості мовної ситуації в Україні — наявність асиметричного білінгвізму (ті, які говорять українською, володіють і російською, а не навпаки); 2) недостатня ефективність офіційної мовної політики, яка ігнорувала реалії мовної ситуації в Україні, намагаючись, зокрема, обійти факт наявності в Україні білінгвізму та багатомовності. Питання статусу та функціонування регіональних і міноритарних мов не було врегульоване, що спричинило відповідну реакцію (зокрема, законопроект Єфремова—Гриневецького—Симоненка). Конфліктогенний потенціал мовної проблеми в Україні є високим. Це засвідчують, зокрема, матеріали мовної полеміки, що регулярно містить непарламентські висловлювання і ледь приховані погрози у бік супротивників. Не можна ігнорувати й численних інтернет-форумів, на яких обговорюється мовне питання. Навряд чи будь-яка інша тема викликає стільки відверто ксенофобських висловів і закликів, спрямованих до насильництва проти представників інших етнічних і мовних спільнот. Вважати все це лише виявами нетолерантності маргіналів було б надто недалекоглядно. Позиція у мовній полеміці й навіть вибір мови спілкування у цій загостреній ситуації стають знаком поділу на “своїх” і “чужих”. Однією із загальних тез, що супроводжують мовну дискусію, є теза про надуманість мовного питання. Згідно з даними окремих опитувань, журналісти відмовляються визнавати наявність мовної проблеми, водночас вважаючи, що вона несе в собі загрозу для України. Показовим є ставлення до мовної проблеми як до фантома — варто перестати звертати на неї увагу й припинити про неї говорити, і проблема сама собою зникне. Нові законопроекти про мову, пропоновані протягом останніх років, спрямовані на подолання невідповідності між “Законом про мови” в УРСР 1989 року і новою суспільно-політичною та мовною реальністю. Найбільшого розголосу набув недавній проект Єфремова—Гриневецького—Симоненка. Основними вадами цього проекту є: 1) відсутність забезпечення мовних прав для представників усіх мовних груп (крім російської), включно з правами українськомовних громадян та представників інших мовних спільнот; 2) передбачено використання російської мови в офіційних сферах, освіті тощо на всій території України всупереч регіональному статусу російської мови; 3) законопроект радикально змінює принципи мовної освіти, що сформувалися протягом останніх 20 років, замість гнучко скорегувати ці принципи там, де є потреба; 4) всупереч принципам Європейської мовної хартії, проект звужує сферу функціонування державної мови; “В Україні” чи “на Україні” — як слід гово$ рити? А так, як і жити — якщо у повноцінній державі — то “в Україні”, якщо на території (читай — чужої держави) — то “на Україні”. Сьогодні у нас ще є вибір. Завтра його може й не бути. Адже, якщо вірити останнім соціо$ логічним дослідженням, більш як 54% укра$ їнських громадян вважають, що мовного пи$ тання “не існує”. Тим часом на тлі такої по$ диву гідної безпечності втручання сусідньої країни у внутрішні справи України стає де$ 5) проект цілковито відкидає регулювання вживання мов у сфері реклами, приватного підприємництва та ін., що не відповідає міжнародній практиці; 6) проект не надає гарантій підтримки іншим регіональним та міноритарним мовам в Україні, крім російської. Зокрема загрожувані мови на зразок кримчацької та караїмської не згадані навіть у загальному переліку мов; 7) проект не передбачає жодних інструментів фінансового забезпечення впровадження нової мовної політики, що має бути дуже значним (підготовка фахівців, вартість реформи у сфері освіти тощо). У разі ухвалення законопроекту посилюється загроза подальшого витіснення регіональних та міноритарних мов. Замість підтримки мовного розмаїття підтримується мовна уніфікація. Задекларовані у проекті цілі є прийнятними, однак зміст і спрямування запропонованої мовної політики не відповідають проголошеним цілям. Проект здатний викликати громадський спротив через свою фактичну спрямованість на забезпечення прав лише російськомовних громадян. Замість загального висновку наведу слова Михайлини Грушко: “Мовне питання є одним із найболючіших — на це треба дивитися тверезо, широко розплющивши очі, відверто говорячи про хибні уявлення та стереотипи і не намагаючись нехтувати “вигадками” і “штучно роздмухуваними пожежами”. Адже вогонь від удару блискавки та вогонь від недопалку однаково здатні знищити ліс”. “Динаміка мовних змін у пострадян; ському Києві” (професор кафедри україн; ської мови Національного університету “Києво;Могилянська академія”, доктор філологічних наук Лариса МАСЕНКО). Вивчення процесів, які відбуваються в мовно-культурному житті столиці, становлять особливий інтерес, бо вони визначають майбутній вектор розвитку мовної ситуації у всій країні. На жаль, за роки незалежності детальне соціолінгвістичне дослідження Києва вдалося провести лише раз — 2000 року завдяки ініціативі Ганни Залізняк, яка тоді керувала Центром соціологічних досліджень “Громадська думка” Науково-дослідного інституту соціальноекономічних проблем Києва. Проте динаміку змін у мовній ситуації Києва можна простежити за деякими загальноукраїнськими дослідженнями. Важливі статистичні дані містить, наприклад, монографія харківського етнолога Володимира Скляра “Етномовні процеси в українському просторі: 1989—2001 рр.”(Харків, 2009), в якій проведено за багатьма параметрами порівняльний аналіз результатів переписів 1989-го та 2001 років. Зазначене дослідження засвідчує, що впродовж цих років співвідношення двох груп населення — українськомовного та російськомовного — за показником “рідна мова” зазнало найбільших змін саме в столиці. Число киян, які вважають рідною українську мову, зросло 2001 року порівняно з 1989 роком майже на 25% (24,9%). Водночас число тих, хто вважав рідною російську мову, скоротилося в столиці на 38,6%. Цікаві дані щодо мовної ситуації Києва наводить також соціолог Ірина Прибиткова у підсумковому аналізі (2001 р.) досліджень Інституту соціології НАН України. Відомо, що найбільш зросійщені в Україні великі міста, але, як зазначає І. Прибиткова, кияни виявляють значні відмінності у національно-мовній ідентифікації порівняно з мешканцями інших міст. Тут спостерігається значно вищий, ніж у середньому у великих містах, відсоток осіб, які визнають рідною українську мову (62,2%). Хоча за ознакою “мова спілкування в родині” показник україномовного спілкування наближається до середньостатистичного по великих містах (15,6%), проте показник російськомовнодалі відвертішим, нахабнішим, агресивні$ шим. Гострою тривогою з приводу невтішних прогнозів щодо української мови були про$ йняті виступи всіх промовців на цьогорічно$ му Пленумі Наукової ради Національної ака$ демії наук України на тему “Українська мова в Україні: сьогодення і перспективи”, що відбувся 5 листопада в стінах Академії. Подаємо фрагменти деяких виступів із пленарного засідання. го спілкування в родині значно нижчий від середньостатистичного (30,0%), натомість вдвічі порівняно з іншими містами зростає група двомовців. Загалом у Києві, як зазначає І. Прибиткова, білінгвізм у родинному спілкуванні поширений найбільше: тут використовують обидві мови у 2,2 разу частіше, ніж у великих містах, і в 1,8 разу частіше, ніж у малих. Слід сказати, що показники нашого з Ганною Залізняк дослідження, які стосувалися відповідей киян на питання про мову повсякденного спілкування, збіглися із наведеними І. Прибитковою показниками про мову родинного спілкування лише в частині вживання української мови (14,8 %). Що ж до співвідношення використання російської мови і використання двох мов рівною мірою, то воно становило відповідно 52,5 % до 32,0 % . Це свідчить про те, що в родинному спілкуванні киян, за даними 2001 р., білінгвізм був поширений більше ніж у позародинному, де переважає російська мова. Однак опитування, проведене Центром соціологічних досліджень під керівництвом Г. Залізняк 2004 року, виявило тенденцію до зростання числа білінгвів за показником “мова повсякденного спілкування”: число тих, хто у повсякденному житті використовує то українську, то російську мови, зросло порівняно з 2000 роком на 10% — з 32% до 42%. Кількісне зростання двомовців у Києві за рахунок зменшення переважного вживання російської мови засвідчило початок процесу мовного зсуву — переходу від російськомовного спілкування до українськомовного. Ці зміни підтверджувала й низка інших показників дослідження 2000 року. Наприклад, 70% киян вважали необхідним добре знання української мови, тоді як за необхідність доброго знання російської висловилося значно менше мешканців столиці (42%). Але цей позитивний вектор розвитку мовної ситуації в столиці, як і в Україні в цілому, мав бути підтриманий державною мовною політикою. І якщо два перші президенти — Л. Кравчук і Л. Кучма як колишні радянські функціонери, очевидно, не надавали значення цьому завданню, то від В. Ющенка, якого привів до влади потужний всеукраїнський рух за національну й соціальну свободу, все свідоме українство чекало політики захисту національних інтересів, що в мовній сфері передбачало створення спеціального органу, наділеного функціями контролю за виконанням мовного законодавства, зокрема виконанням 10-ої статті Конституції України, а також формування національного інформаційно-культурного простору, захисту його від російської експансії, підтримки української культури тощо. Адже під час помаранчевої революції український народ виявив свою силу й солідарність, здатність здолати інерцію радянської доби, яка не дає країні рухатися вперед. На нашу біду, подиву гідна безпорадність В. Ющенка на високій посаді, довіреній йому українською спільнотою, призвела до нинішньої втрати здобутків помаранчевої революції й приходу до влади тієї антиукраїнської меншості, проти якої повстав Майдан восени 2004 року. Нинішнє керівництво хоче повернути країну в радянське минуле. Але навряд чи

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин