Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З роси й води! “Не буває правда триєдина...” · с. 12сторінка оригіналу ↗

М МИИККООЛЛАА ППЕЕТТРРЕЕННККОО:: «ПІСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ» НАШОГО ДУХУ

Слово Просвіти, №45 за 2010 рік

Ігор ПАВЛЮК, м. Львів У всі часи і в усіх притомних націй, які дбають про своє здорове майбутнє, цінували, берегли дітей і старших людей, особливо тих, котрих прийнято називати старійшинами. Їх запрошували в палаци правителів, із ними радилися. Наймудріших із них вважали моральними авторитетами, бо вони, їхнє життя, врешті-решт, найбільше відповідало отій парадоксальній Біблійній формулі: “Будьте як діти”… Зі світлими безпосередніми дітьми асоціюють віки й народи і найкращих своїх поетів — як там у вічно молодого класика в “Персидських мотивах”: “Ты — ребенок, в этом спора нет, Да и я ведь разве не поэт?”… А як тоді ставитися до Миколи Євгеновича Петренка — справжнього старійшини української літератури?.. Так і ставитися, як велить віковічна мудрість народів: слухати (тобто поважати) і любити. І не лише за десятки виданих ним різножанрових книг: для дітей, поетичних, прозових, драматургічних, пісенних, есеїстичних… Історія української літератури знає не так багато письменників, які б так природно легко, професійно невимушено, невимучено почували себе у різних жанрах, як потомственний селянин у своєму багатопрофільному господарстві, який однаково файно дає лад і ставку, і садку, і млинку, і вишневому садку… І в цьому також світла особливість таланту родового полтавчанина із важкою долею-волею, але світлим серцем і мудрою головою — Миколи Петренка, якого у рідному йому вже багато десятиліть Львові одні називають довірливо-інтимно: Дядко Микола, інші — поважно: Микола Євгенович, дехто — “по-західньому”, пан Микола, ще інші просто — як корабель, зірку, природне явище — ПЕТРЕНКО. Але переконаний, у всіх добрих людей при згадці чи при зустрічі цього Дядька Лева української літератури тепліє на душі. Це і є секрет щасливого поєднання таланту письменника і таланту Людини, яка не претендує на ангельськість, дидактизм, професійний патріотизм і на інші ізми, натурально відповідаючи отій максимі, проголошеній, як відомо, у стані захисту від звинувачення у декадентстві Іваном Франком: Я з п’ющими за пліт не виливаю, З їдцями їм, для бійки маю бук, На празнику життя не позіваю, Та в бідності не опускаю рук. Краще за Такого Петренкового попередника, про самого нашого аксакала не скажеш, знаючи Миколу Євгеновича і як Людину, з якою був у розмаїтих житейських ситуаціях: від чарчинно-компаній- Обіцяють шляхта і бояри Грошики, маєтності, чини. А за нашу честь — Страшної кари Ми самі чекаємо з війни. Не буває правда триєдина, То лиш смерть нас тричі поруба. Наче хмара, суне чорна днина. Українська зболена ганьба, — читаємо в навмання відкритому і повністю процитованому вірші — діагнозі суспільству — “Неподілена булава” з книги вибраної лірики, в передмові до якої літературознавець, критик Микола Ільницький іменує Миколу Петренка насамперед як поета-лірика, з чим не можна не погодитися, хіба що додати: лірика драматизованого хисту, лірика-пісняра, текстобіографія якого незаперечно свідчить про красиву силу української породи і дає надію нам, молодшим, на (за Богданом-Ігорем Антоничем) “незнищенність матерії” нашого духу. Тут же, поряд із такою-от по-громадянському зазивною лірикою, той, хто по-справжньому любить поезію, знайде класично-традиційно прості, світлі і глибокі, як усе геніальне, вірші, строфи, рядки-афоризми і про кохання-любов, любов-кохання, космос, природу, батьківщину-державу і державу-батьківщину, вірші-присвяти друзям-побратимам, серед яких Павло Усик — “однокласник і співробітник у фашистській каторзі”, хірург Михайло Павловський, поет Микола Вінграновський, “лісознавець і поет Володимир Бондаренко”… у розділах “Моє містечко над Сулою”, “Відвідини Бухенвальда”, “Відчайний марш гетьмана Петра Дорошенка”, “Верба”, “Колоски. 1933”, “Імена”, “То де ж наш меч?”, “На великих хрестах”, “Молитва отця Зенона”, “Твоя таїна”, “Дикий берест”, “Із останнього записника” — як-от, у вірші “У лісі так”: Не довіряй ні ворону, ні круку, Ні спогаду, що болем обпече: У лісі є кому покласти руку, Покласти руку на твоє плече. У лісі так: тут не шукай резону Чиєїсь фальші — фальші не бува: Як щедрий кум, тут безміром озону Поділяться дерева і трава. У лісі так — у лісі, в лісі, лісі: Згадалося — що стоптане давно, Згадалося: дідівський спис у стрісі І не доткане вічне знамено. Або ж (із вірша “Коли помре русалка”): Коли помре русалка… Але ж — помре таки!.. Струмує колисанка Над безміром ріки. Чи просто білий світлий вірш-строфу про далеке-близьке кохання “Гербарій”: Твій усміх до мене, Неначе ту квітку, Вкладу обережно Поміж сторінками Товстенної книги — Колись пригадаю Засушене диво. Повіряти таку, вкорінену у фольклор, найкращі, безсмертні класичні зразки, поезію, яка бере за душу і підіймає дух, академічною алгеброю немає сенсу, адже “Хто має вуха, нехай слухає” (“Євангеліє від Матвія, 13:3-8”). Найкращі вірші поетів майже завжди стають піснями, тому справжній поет (за Іваном Франком) ладен зректися усіх своїх віршів заради одного, який би став народною піснею. Серед відомих пісень на слова Миколи Петренка — “Калина приморожена” (композитор Володимир Івасюк), “Карпати”, “Нічне місто”, “Ти забудь ці слова” (композитор Мирослав Скорик), “Намалюй мені ніч” (композитори Богдан Веселовський, Мирослав Скорик). Найважче ж, як відомо, писати для дітей. Так ось татусь і дідусь Микола Євгенович Петренко — автор багатьох добрих і світлих дитячих книжечок, серед яких “Марічка-невеличка”, яку ілюструвала знаменита художниця Софія Караффа- Корбут, “Світ чекає на тебе”, “Чом не ростуть вареники”, “Заблуда”, “Похід на Чорногору”, “Вишиванка від ангела…”, п’єс для дітей, які ставили в Першому дитячому театрі Львова та в театрах інших міст. При тому письменник, вроджений демократизм якого виявляється і в уникненні усіляких посад і кар’єрних атрибутів, і в навіть таких зовнішніх проявах внутрішньої незалежності, свободи — як небажанні носити костюм, він — автор численних публіцистичних, літературно-критичних матеріалів, безпосередньо працював у редакціях районної та обласної газет, був редактором Львівської телестудії. Тільки поет-Майстер із такою життєтворчою біографією може писати й таку прозору, мудру, на позір просту прозу, яку читаємо у книзі “Самоспалення свічі”. Ці новели-притчі за змістом і довірливою манерою розповіді подекуди “тягнуть” на добре відредагований роман, а читати їх так легко, мов казки у дитинстві, “Маленького принца” Екзюпері, бо багато хто із сучасників пізнає себе, прототипованого, в них, де й самі назви притягують, інтригують: “Оцінити роботу Бога”, “В передчутті народження”, “Там, за тими дверима”, “Минуле відсахнулося від мене”, “Вісник у чорному”, “З чужого ребра”, “Кольором дівочої цноти”, “Там, де мене не було”… “Як був я деревом… Стривайте, не так: росло собі дерево. Я мав лиш пряму причетність до його появи на світ: батько посадив дичку в честь моїх уродин. Дерево й виросло — кремезне й кряжисте, гінке, з поривною душею, з буйною зеленою шевелюрою. В нім птахи щебетали, під ним я вперше дівчину поцілував, і все таке… Зістарилося моє дерево. Згорбилося, протрухло, полисіло, тільки що буйна омела на ньому прижилася. Та в дуплі сова сидить, очиська такі величезні. […] То та сова — до дерева: — А бачиш, бачиш, і вона вже не така молода, не тодішня!.. — І якась недобра радість у тому її хриплому шепоті. Облиш, сово, чи не сором тобі? І тобі, дерево, чи ж не сором?”, — читаємо таке-от внутрішньо ритмізоване, знову ж таки, по-дитячому чисте, не зіпсуте слово новели-притчі компанійського, відкритого сивого казкаря-пісняра. Загалом же, щоб зрозуміти, осягнути багатогранну творчість патріарха української літератури Миколи Євгеновича Петренка, потрібно створити цілий науководослідний інститут, а щоб відчути талановитість — потрібно (за Григором Тютюнником) просто-напросто полюбити… Майстра, творений ним світ і життя у ньому та побажати йому здоров’я і удачі ще на багато земних років, а нам щастя грітися біля високого вербального вогнища його молодої душі.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин