Кіно · “На превеликий жаль, продовжується нищення українського духу, автентичності”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
ТАКЕ ОСЬ ЖИТТЯ І ТАКЕ КІНО
Слово Просвіти, №45 за 2010 рік
Світлана Князєва з синами Богданом та Олексієм світовідчуття вимагає відповідного душевного стану. А ця субстанція примхлива й крихка, важко передбачити, що в наступну хвилину може вплинути на неї. Мені дуже прикро, що сучасні теоретики забули істину, завдяки якій в Україні виникло поетичне кіно. Це сталося тому, що український народ просто запрограмований на поетичність. Хіба не поетичність Довженківських фільмів вразила свого часу світову кіногромадськість? Його фільм “Земля” 1958 року був визнаний у світі як один із 12 найкращих фільмів усіх часів і народів! Через 35 років після тріумфу “німих” Довженківських фільмів спокій світової кіномоди було порушено Сергієм Параджановим. “Тіні забутих предків” на Міжнародному кінофестивалі у Мар-дель- Плата (Аргентина) був визнаний як нове явище в світовому кінематографі. Саме ця кінострічка відновила напрям в українській кінематографії, який отримав назву “поетичне кіно” України. А вперше цей термін з’явився у польського кінокритика Януша Газди. Фільм “Тіні забутих предків” вдихнув нову енергію й нове життя в цей напрям, започаткований Олександром Довженком. Неймовірна кількість нагород була отримана фільмом-шедевром на міжнародних кінофестивалях. Юрій Іллєнко стверджував, що кількість нагород сягала 150 у різних номінаціях,
що дає право увійти до “Книги рекордів Гіннеса”! Вірменин за походженням, Сергій Параджанов сказав українцям: “Ви сидите на скрині, повній добра, і, роззявивши роти, дивитесь за кордон. Та відкрийте ж свою скриню, покажіть усьому світові красу своєї землі. У вас у скрині ваші геніальні письменники — Коцюбинський, Леся Українка, Іван Франко, український фольклор, етнографія, народні пісні, талановиті художники — такі, як Марія Приймаченко. Майте гідність!” Українські кінематографісти “відкрили ту скриню” і засяяли фільми-перлини “поетичного кіно” України. — Світлано, дата Вашого народження, певно, не випадково майже збіглася з народженням “поетичного кіно”. І, мабуть, саме тому сьогодні Вашими вустами захищаються й аналізуються постаті, які вже далеко за межею. Давайте спробуємо фрагментарно-пунктирно відновити події того часу.
— Щоб з’явився і розвивався цей напрям, у той час допомагав, мабуть, сам Господь Бог! Під час “відлиги” в Україні створилися певні умови: Держкіно України з 1962 року очолив талановитий організатор, освічена й інтелігентна людина Святослав Іванов, а на чолі кіностудії став Василь Цвіркунов. Саме вони поставили собі за мету піднести престиж національної кіностудії, розуміючи, що без оновлення українського кіно, без молоді не може розвиватися кіномистецтво України. Цвіркунов поїхав до Московського ВДІКу і повернув додому талановитих випускників-українців, яких вже залишали працювати в Москві: Юрія Іллєнка, Леоніда Осику, Ролана Сергієнка, Віктора Греся. Попри тогочасні ідеологічні настанови, керівники української кіногалузі забезпечили молодим режисерам творчу свободу. До роботи в кіно почали залучати талановитих письменників: Івана Драча, Дмитра Павличка, Ліну Костенко. Українське кіно того часу стало мистецькою імперією, яка вбирала й поглинала все краще, що було в інших мистецтвах. До нього долучалися найобдарованіші: художник Георгій Якутович, історик Володимир Брайчевський, художниця по костюмах Людмила Семикіна, композитор Володимир Губа та багато інших. Саме в такий спосіб з’явилися нові фільми-шедеври: “Хто повернеться — долюбить”, “Камінний хрест”, “Захар Беркут” Леоніда Осики, “Криниця для спраглих”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Вечір на Івана Купала” Юрія Іллєнка, “Совість” Володимира Денисенка, “З нудьги” Артура Войтецького, “Пропала грамота” Бориса Івченка. Це був вибух на весь білий світ! — Що ж було особливого в цих фільмах, чим вони вирізнялися на тлі світового кінопроцесу? — На противагу песимізму, нігілізму, деструктивності західного кіномистецтва, поетичне кіно України пропонувало силу стверджувальну, життєздатну. Творило сильні образи, озброювало людину вічними цінностями і створювало справжній образ України, українського народу за допомогою актуалізації народних звичаїв, ритуалів, фольклору, релігії, мови, стверджуючи неповторний український дух. Завдячуючи цим фільмам, почав створюватись міф про самобутню Україну, яка має право стати незалежною могутньою державою. Як ви розумієте, для ідеологів
СРСР, які базувались на марксистсько-ленінській, партійно-номенклатурній ідеології комуністичної системи того часу, це було відвертою загрозою. Усі представники поетичного кіно перебували під наглядом КДБ. Проте влада була змушена зважати на здобутки українських кіномитців, бо про них говорив увесь світ. — Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика — три кити, на яких тримається українське поетичне кіно, вже пішли з життя — з великим сумом і болем через вічне цькування й нерозуміння. Як це поєднувалося зі світовим визнанням? — Кампанія зі знищення поетичного кіно була аж занадто витонченою, бо цей напрям ставав загрозливим для ідеологічних канонів, основоположного на той час методу соцреалізму та партійності в творчості. Аргументи були примітивними. “Народ цього не зрозуміє, не піде дивитися зображально-вишукані фільми”, — волала преса. Автор статті “Архаїсти чи новатори?” Блейман запевняв глядачів, що “пошуки українських кінематографістів є безперспективними і згодом зійдуть нанівець”. А владу попереджав: “Глядач, вихований на кращих традиціях соцреалізму, не піде масово дивитись фільми поетичного кіно, тому кінопрокат буде терпіти збитки”, а це неприпустимо було на той час для планування п’ятирічок. Ось чому увесь напрям визнали неблагонадійним і безперспективним. Навіть заборонили деякі фільми: “Пропала грамота” Б. Івченка, “Та, що входить в море” Л. Осики… Хрестоматійний “Вечір на Івана Купала” Юрія Іллєнка пролежав на полиці 20 років! Кіра Муратова, яка зняла свій фільм “Довгі проводи” про жіночу самотність, на 15 років була позбавлена права знімати, її фільми вилучили з прокату без права показу, а Святослава Іванова за цю стрічку усунули з посади. На кіностудію Довженка призначили нового директора Путінцева, який заявив: “Я прийшов на студію, щоб покінчити з поетичним кіно!” — Чи були нереалізовані задуми в Леоніда Осики? — Так. Він мріяв зняти історичні фільми “Сагайдачний”, “Олекса Довбуш”, навіть уже мав чудові кіносценарії, але відсутність інтересу державних функціонерів до уславлення українських героїв, зневажливе ставлення до української історії призвело до інсультів, його тяжкої семирічної хвороби і смерті. Та й після його смерті я постійно наштовхуюся на перешкоди. Досі на могилі Леоніда Осики немає пам’ятника. А вже два роки козацький кам’яний хрест, призначений на могилу покійного чоловіка, перебуває в майстерні відомого скульптора, автора пам’ятника Миколі Малишку. Щоб встановити його на Байковому цвинтарі, працівники вимагають 15 тисяч гривень. А для мене ця сума недоступна. Ось таке життя після смерті. — Світлано, які нинішні тенденції українського кіномистецтва? Чи є, на Вашу думку, причини для оптимізму? — На превеликий жаль, продовжується нищення українського духу, автентичності. Реклама алкоголю, пива, панування грошей, престижу “світського життя”, які заполонили екран — це аморальні тенденції. Кіностудія Довженка не спроможна нині знімати історичні фільми, майже втрачено кіноперсонал, технічна база в жалюгідному стані. Щоб відродити все це, потрібні неабиякі кошти й бажання влади. Адже це обличчя України, дух і самобутність великого народу. Україна має право, щоб про неї знали в світі. Історія має здатність повторюватися. Таке було вже двічі: спочатку Олександр Довженко, а потім шістдесятники — Параджанов, Осика, Іллєнко — знімали поетичне кіно, визнане в усьому світі. Спочатку тріумф, широке визнання за кордоном, а потім — вирок і заборона. Але то все було до здобуття Україною незалежності. Я вірю: настане час, коли все складеться так, що поетичне кіно відтвориться втретє, і назавжди. Бо Бог любить Трійцю! Духовний потенціал України розквітне, і ми, й наші діти житимемо в цій державі. І так буде!
Спілкувалася Ірина ОЛІЙНИК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
