СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Володимир СОСЮРА (1898—1965) Наймення вітру
Слово Просвіти, №45 за 2012 рік
Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Вітру наймення — Володька. В. Сосюра айпопулярніший із ліриків, чия сила невід’ємна від його ж слабкості. Сила ліричної зухвалості і слабкість щирої, але хиткої душі, яка, бурхливо реагуючи на те, що її зачіпає, не здатна вивищитися над
Червона зима
(Уривки з поеми)
Тов. Корякові І Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу, музика у садку та потяг в сім годин… Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту… Про вас мої пісні під сивий біг хвилин…
На щебень часто ми до Сущенка ходили, за це платили нам щоденно четвертак. Та по ночах дівчат в половниках любили… О свіжий дух степів, о поцілунків смак!
Де шахти на горі щодня малюють зорі, під зойки димарів так просто ми жили, училися писать звичайно на заборі… та бити лисичан, щоб до дівчат не йшли.
Ну як мені забуть далеку Білу Гору і теплий блиск очей (там трави в тумані…), що зрадили мене… де в ніч ясну, прозору носився з вітром я скажено на коні?
І все мені дзюрчать швидкі холодні хвилі, і все мені завод невпинно цокотить, і вороток скрипить про дні минулі милі, коли повстали ми і йшли Петлюру бить…
Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу, музика у садку та потяг в сім годин… Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту… Про вас мої пісні під сивий біг хвилин…
II Зима. На фронт, на фронт!.. а на пероні люди… Біля вагонів ми співаєм “Чумака”...
Читацький досвід підтверджує: любовна лірика не тільки облагороджується, а й урізноманітнюється культурою. Чим вона ґрунтовніша, тим тонша, багатша, розмаїтіша і гама почувань. У Сосюри з цим пунктом сутужно, тим очевидніші грубі прорахунки. Вірити йому необов’язково, інакше довелося б визнати, що він власноруч перестріляв безліч людей, “злотопогонних” офіцерів зокрема. Похвальба ця зривається з його уст так часто, що переконуєшся в слушності ним же сказаного: “Видумать може поет те, чого з ним не було”. Видумував він — як без цього лірикові? — й інтимні колізії. То-
Вірі Б.
му такі вони схожі й заїжджені явною нісенітницею, вживанням одних і тих же тропів: якщо очі, то неодмінно сині, якщо волосся, то золоте. У загальних рисах його освідчення в коханні — це мовби єдиний ліричний сюжет, де незмінний не тільки він, а й вона, хоча кожного разу під іншим “іменним кодом”. Коли ж реальність підсовувала свої сюжети, Сосюра, не моргнувши, порушував правила доброго тону. З хлоп’ячою образливістю скаржився сам на себе: “Казала: — Все мені роби, — я ж тільки брав за груди”. Опускався до самопародійності, чого лірик “ні за які гроші” не повинен собі дозволяти: “Я цілував твою ши-
Я для неї зірву Оріон золотий, я — поет робітничий останній…
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходе подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі, і земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зор свої руки… В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки… 1922
* * *
Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля. Навколо вітер непереможний реве й гуля.
І хвилі моря далекі й близькі мені шумлять. Там стеле сонце останнім блиском кривавий шлях…
Криваві пальці тремтять… О зоре, постій, не йди! Але шумує далеке море і мла… і дим…
Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля. Навколо вітер непереможний реве й гуля… 1923
* * *
Коли потяг у даль загуркоче, пригадаються знову мені дзвін гітари у місячні ночі, поцілунки й жоржини сумні.
Шум акацій... Посьолок і гони… Ми на гору йдемо через гать… А внизу пролітають вагони, і колеса у тьмі цокотять.
Той садок і закохані зори, і огні з-під опущених вій… Од проміння і тіней узори на дорозі й на шалі твоїй…
Твої губи — розтулена рана… Ми хотіли й не знали — чого… Од кохання безвольна і п’яна, ти тулилась до серця мого…
Ой ви ночі Донеччини сині, і розлука, і сльози вночі… Як у небі ключі журавлині, одинокі й печальні ключі…
Пам’ятаю: тривожні оселі, темні вежі на фоні заграв… Там з тобою у сірій шинелі біля верб я востаннє стояв.
Я казав, що вернусь безумовно, хоч і ворог — на нашій путі… Патронташ мій патронами повний, тихі очі твої золоті…
Дні пройшли. Одлетіла тривога… Лиш любов — як у серці багнет… Ти давно вже дружина другого, я ж — відомий вкраїнський поет.
Наче сон... Я прийшов із туману і промінням своїм засіяв… Та на тебе, чужу і кохану, я і славу б свою проміняв,
Я б забув і образу, і сльози… Тільки б знову іти через гать, тільки б слухать твій голос і коси, твої коси сумні цілувать.
Вже до серця доходить отрута… Як старому колишнього жаль… Путь моя у каміння закута, і на кожному розі печаль…
Ночі ті, та гітара й жоржини, може, сняться тепер і тобі… Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голубі.
* * *
Навколо радости так мало! Який у чорта днів бадьор, коли ми крила поламали у леті марному до зор.
І гнів, і муку неозору співаю я в ці дні журби, коли лакеї йдуть угору й мовчать раби!
Коли розходяться з ділами в розгоні страшному слова… Розбий же голову об камінь, моя Вкраїно, удова!
Як і колись, так і тепер ти не спромоглась на гарний плід… Не вміла жить, так хоч умерти зумій як слід!
Ходою гнівною блукаю в своїм краю чужинцем я. Пожаром очі заливає мені трагедія твоя.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
