Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Романи письменника відображають особистий досвід автора й еволюцію його світогляду”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Життя та доля у романістиці Євгена Пашковського

Слово Просвіти, №45 за 2012 рік

Романи Євгена Пашковського викликають різноманітні, інколи цілком протилежні, тлумачення, однак всі читачі визнають велике обдаровання автора та незвичну художню силу його романів. Так, твір “Щоденний жезл” породив в одного з них враження півтонної штанги, до якої — після читання молодих сучасних текстів — треба підходити поступово й обережно, аби не надірватися. Інший читач сприйняття романів письменника уподібнив до вибуху ручної гранати, коли час для людини уповільнюється, призупиняється, івона отримує досвід інтенсивного проживання реальності. Сам Пашковський в одному з листів означив власну творчу настанову таким чином: треба писати так, як в останній день; тоді відкривається, відчувається і пишеться не розумом свідомості, а розумом надсвідомості — горінням духолюдини. Феномен “останнього дня” ставить питання остаточних життєвих підсумків, доцільності людського існування загалом. Цей феномен спонукає співвідносити земний шлях людини із Божим задумом, бачити згаданий шлях в універсальному вимірі Вічності. Із відповідним задумом пов’язується поняття долі — як безпосереднього життєвого проекту, який постає перед окремою людиною і який є однією з багатьох форм здійснення самого задуму. Тарас ПАСТУХ Слово “доля” етимологічно пов’язується з лексемами, що мають значення “ділити”, “обробляти”, “обтісувати”. Доля є проявом божественної волі, й на шляху здійснення своєї долі людина проходить певне кшталтування. Однак доля постає як певна можливість, в яку людина може увійти або не-увійти. Від людини значною мірою залежить здійснення власного покликання, входження і перебування в долі. Таке здійснення стає можливим завдяки сильній волі, яка скерована на відмову від егоїстичних бажань і яка прагне добродіяти, долучаючись у такий спосіб до божественної любові. Отож писати “як в останній день” — це глибинно та сильно відчувати зв’язок воля—доля— Вічність; бачити приклади людського впадання у долю та випадання з неї; простежувати, які перепони та труднощі опиняються перед людиною в процесі ходи до Вічності і яку могутню підтримку вона може отримати через долучення до божественної любові. Присутня в романах письменника опозиція миті та часу у свій спосіб відображає дві форми людського існування — в долі й поза нею. Час (який “безмежніє до хаосу”) охоплює форми “мертвого життя” — все те, що зникло, або роковане на зникнення; що стоїть на перешкоді розвиткові “живого життя”. До таких форм належать пласти “мертвої” культури (Фрідрих Ніцше в цих випадках говорив про “антикварну історію”); суспільно-політичний простір з його облудними гаслами, які в теперішньому часі цілковито втратили своє первісне значення; зразки прояву чуттєвої любові до свого особистого Я та інших тілесних явищ тощо. Натомість мить є виявом вічного сьогодення — всього того, що є “живим життям”, проявом справжньої любові. Вічне сьогодення визначається такими прикметами: “незалежність” від часу, повторюваність, повнота самоздійснення, скерованість на майбутнє. В миті актуалізується й те, що вже проминуло, але знову живо постало в пам’яті, даючи виразне відчуття дійсності, викликаючи краще розуміння теперішнього. Мить може відображатися в описові осіннього пейзажу, в якому напередодні близького занепаду вітальні сили природи особливо виразно проявляють себе. Або у спогаді з дитинства, в якому простір батьківської хати втілює високу поезію патріархального існування. Або в біблійній притчі про виноградарів, яка увиразнює людині глибинні закони божественного світотворення. Романістика Пашковського постає як величний епос миті, і таке постання визначає довільну структуру його текстів. Найчастіше мить у Пашковського-романіста розгортається у просторі спогаду, який актуалізує певний фрагмент минулого та надає йому значущої промовлюваності. Часте звернення до минулого (до-Чорнобильського часу) засвідчує не лише неприйняття сучасного (після-Чорнобильського часу). У такому зверненні до “живого” минулого душа може виявити себе й наблизитися до саморозуміння. Мартін Гайдеґґер у своїх лекціях наголошував на тому, що пам’ять є зібраністю душі і що завдяки пам’яті душа виказує багатство образів, через які вона сама стає видимою. В романістиці Пашковського багатство образів постає як наслідок розвитку двох визначальних тенденцій: 1) широкого охоплення життєвих процесів, панорамної візії людського існування; 2) уважної деталізації окремого явища, завдяки якій воно представляється у багатьох нюансах, точно й субтильно. У творах письменника явища глибинно промовляють самі за себе, але в такому промовлянні також виказують себе душі його персонажів. Згадана опозиція часу та миті є протиставленням “живого” та “мертвого”. І заслуга Пашковського-прозаїка полягає у рідкісному вмінні прозирати у суть явищ та розрізняти форми “живого” і “мертвого” життя. Він володіє особливою чуттєвістю, завдяки якій здатний усвідомлювати те, чого не усвідомлюють засліплені духом часу його сучасники. Пашковський бачить “гримаси” цього духу й у своїх романах відображає їх саме такими, якими вони є насправді, а не такими, якими видаються переважній більшості. Він як ніхто інший в сучасній українській романістиці масштабно охоплює свій час і в такому охопленні тотально й гостро протистоїть йому. Знову ж таки, Пашковський уміє побачити існування прекрасного там, де, здавалося б, його не мало б бути, наприклад, у буденних клопотах сільського життя. Саме у доцільному (до людських потреб й особливостей навколишньої природи), вправному виконанні людиною своїх обов’язків й постає краса такого життя. Присутність прекрасного в текстах Пашковського (а також відповідна образна форма висловлювання) призводить до того, що окремі читачі називають романи письменника поетичними, зараховують їх до різновиду поезії в прозі. Настанова на якомога повніше переживання миті, невтомне прагнення вловити прекрасні зблиски Вічного у плинному житті, проектування людського шляху у вимір Божої волі зумовлюють особливість творчої манери Пашковського-романіста. Його письмо визначається сильною експресивністю, яка виявляється в інтенсивній ідейно-естетичній промовляльності окремої деталі та загального образу; проступає у витворенні окремих образних рядів, поєднаних “логікою” певних особистих вражень; постає у різноманітних формах повтору й образних паралелізмах; відлунює у ритмі фрази і навіть подекуди — загалом не характерній для прози — звуковій організації речення. Експресивність посилює символічну скерованість текстів Пашковського. Остання виявляє знаки Вічного в навколишній дійсності, допомагає людині усвідомити свою сутність і вийти на шлях своєї долі. Текстова дійсність символізується і через оригінальну розробку відомих біблійних образів (наприклад, “плекання виноградної лози”), і завдяки трансцендуванню — інколи вельми незвичному — окремих навколишніх явищ та об’єктів. У романах Пашковського є певні стрижневі символи, до яких персонажі час від часу повертаються, осмислюючи та переосмислюючи їхнє семантичне поле, співміряючи свій життєвий шлях із тим, про що говорять ці символи. Взагалі, прийом повернення є важливою прикметою романістики Пашковського. Адже саме завдяки поверненню (до рідної хати або до своєї сім’ї) персонажі здатні глибше відчути особисте випадання зі звичного трибу життя, екзистенційну загроженість власного існування, кристалізування свого духовного досвіду й потребу дальшого торування власної долі. Складна символізація текстової дійсності, налаштованість персонажів на духовні пошуки, експресивна форма висловлювання, поцінування миті й критичне ставлення до часу — все це наштовхує письменника на використання складного герметичного письма. Таке письмо “закривається” від деталізованого й більш чи менш повного представлення певних соціально-побутових явищ, виписування деяких логічних зв’язків між окремими фрагментами суспільної дійсності. Натомість воно “відкривається” до проявів Вічного, прагне — до певної міри очищеною від соціальних нашарувань мовою — якнайповніше вловити та передати те універсальне, що лежить поза межами фізичного світу. Адже соціальне тільки відводить від Вічного, що Пашковський неодноразово та виразно демонструє. Пашковський не виявляє жодного прагнення писати зрозуміло для всіх (і інколи йому це ставили на карб). У його романістиці порушуються кардинальні проблеми людського буття. Ці проблеми потребують уважного й зосередженого сприйняття; вдумливого осмислення разом з автором і його персонажами. Відтак “закрита” стилістика письменника є своєрідною перепоною для любителів легкого чтива — тих, хто не хоче задумуватися над проблемами, над якими задумувався автор. Крім того, в його романах розгортаються широкі епічні полотна, оглядання яких також вимагає часу й старань. Пашковський неодноразово говорить про те, що його романи призначаються для “вибраних читачів”. Однак бути “вибраним” означає докласти чимало зусиль у читанні та інтерпретації текстів письменника. Знання життя, якого не отримати завдяки спогляданню на вулицю крізь вікно письменницького кабінету, допомагає Пашковському робити певні висновки і значною мірою забезпечує значущість цих висновків. Його письменницький досвід ґрунтується насамперед на його індивідуальній життєвій історії та на історіях членів його родини (і вже згодом цей досвід передає фрагменти життя ширших соціальних груп). У такий спосіб виявляється духовно-буттєва укоріненість української людини в просторі рідної землі. Письменник ретельно відстежує минуле свого роду до трьох поколінь. Він приходить до важливого усвідомлення родової тяглості, до тонкого розуміння духу часу та його змін. Загалом у своїй творчій еволюції Пашковський іде від індивідуально-родового до загальнолюдського, що є найоптимальнішим шляхом духовного зростання. Романи письменника, як уже йшлося, є значною мірою автобіографічними, вони відображають особистий досвід автора й еволюцію його світогляду. Однак життєвий досвід є лише однією складовою письменницького хисту. Іншою такою складовою є вміння бачити людські типи, передавати їхній спосіб думок, специфіку їхнього мовлення; вловлювати життєві ситуації, в яких проступає щось сутнісне та глибинне. Пашковський згадує, як його бабця розповідала страшні та захопливі історії про дорогу з сибірського заслання, що складалися в “оповідь, повторювану з року в рік із незмінними зворотами і натхненням, як епос”. Письменник виявляє рідкісну в українській романістиці ХХ ст. здатність вловлювати епічне “дихання”, передавати високу поезію життя. Він тонко відчуває не лише вплетеність певних подій “у цілісність свого часу і стан нації” (Геґель), а й необхідність використання належних художніх засобів, завдяки яким подія представляється живо, виразно й промовисто. Перший роман Пашковського було надруковано 1989 р. в журналі “Дніпро” під назвою “Свято”. У ньому окреслилася та морально-буттєва проблематика, яка стане визначальною для наступних романів письменника. У рецензії на твір Валерій Шевчук визначив його основну тему — “шукання героєм місця в житті і у світі”, — й додав, що сам роман зроблений професійно. Головний персонаж Андрій потрапляє в екзистенційну ситуацію “буття-поміж”: повернувшись з армії в рідне село, він їде до столиці. У романі постає кілька персонажів, які, як і Андрій, опинилися в Києві і які намагаються у різний спосіб облаштувати собі життя. Їхня молодеча енергія скеровується на отримання життєвих насолод і на те, що забезпечує подальше безтурботне існування (гроші, власна квартира, підтримування тимчасових любовних стосунків). Автор про-стежує життєві колізії цих персонажів й демонструє те, що всі їхні потяги до насолод, врешті-решт, призводять до нещасливих, а подекуди й трагічних наслідків. Отож свято, якого так сильно прагли персонажі, виявляється оманливим. Почуття радості, яке воно несе, скоро минає, поступаючись місцем гіркоті втрат і поразок. Ці та інші колізії

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин