Першодрук · “Те,що я молодий поет, М. пропустив мимо вух: який ще може бути поет крім нього?” · с. 13сторінка оригіналу ↗
«І Вінграновський, як видіння…»
Слово Просвіти, №45 за 2012 рік
нього (як і для мене) дорога, як пам’ять про юність. Отже, в той вечір наговорили ми і начитали чимало. Наступного дня прокидаємося, а магнітофона нема. Вкрали! Але більше нічого не взяли. Та й зайти до мене ніхто не міг… Микола махнув рукою: “Хай!” Починаю прибирати — викидаю шкуринки з кавуна, а з-під них вивалюється і той магнітофон — прямо у воду. Вимок увесь і відмовився працювати. — Не біда — сказав М. — я його вдома висушу і він заговорить. А потім якось так склалось, що я кудись поїхав і пригода з диктофоном забулась. І чи заговорив японець українською — мені невідомо.
х х х — Льонько, як ти вірші пишеш? — напівжартома запитує В. — Колю, так само, як і ти, сідаю за стіл, беру олівець або ручку, почухаю нею за лівим вухом і починаю писати. — А чому саме за лівим? Моя Муза сідає біля мене. А якщо за вухом не свербить, теж чухаєш? — Та коли як. — А якщо серйозно, ти багато віршів написав зразу і без правок? — Здається, жодного…
— Може, коли й так, а може, вона боялася, бо у Тараса було дві Музи. Адже він ще й малював і міг, розгнівавшись, ліниву кудись послати далеко…. — Може, й так, — сказав Микола, — але ж я теж не тільки поет, я ж — актор і кінорежисер!..
“Кочегарка” — Горлівське літоб’єднання святкує день народження. (Леонід Талалай — другий зліва в першому ряду. В центрі — Іван Костиря)
— Тут, — кажу, — нічого порадити не можу, це твої інтимні стосунки, розбирайся сам зі своїми Музами!
— Бездарні ми з тобою, Льончик. Оце дивився “Захалявну…” Тараса, там майже немає правок. А я ніяк не можу дописати тобі вірша. Першу строфу написав ще тоді, коли ми були в Донецьку: “На осінь вуса опустив Над Кальміусом Льонька”. А потім ще в Києві прийшло “Тоненький серп душі зійшов” (і М. С., насолоджуючись, процитував цей рядок). А знаєш, я вже так сьогодні не напишу, не зможу “тоненький серп душі зійшов…” Як тобі, Льонько? Чого ти, гад, не кажеш, що це геніально? А далі пішло на спад… Не можу закінчити і все. Може, ти його сам допишеш? Оце так “легко” мені дається слово! — Колю, а ти чув про такого поета, як Пушкін? — Ти що, гад Льонько, глузуєш з мене? І при чому тут Пушкін? — Та при тому — і дістаю з полиці томик. — Поглянь, — кажу, — на автографи О. С. і побачиш, що і в нього Муза була ледачою і все, що вона нашіптувала, доводилось поетові десятки разів переробляти. — Та в нього ще більше правок, ніж у мене! — задоволено вигукує М., переглянувши томик, і задумливо додає: — З Пушкіним — усе ясно, він дворянин і Муза в нього дворянська, працювати сама не любила і єхидно спостерігала, на що цей барчук здатен. А в Тараса була селянська Муза, яка звикла до праці і поважала нашого поета…
х х х Вперше з М. В. я зустрівся у В. П’янова 1968 року, до якого заїхав по дорозі в Москву, де вчився на ВЛК. Тоді навколо П’янова гуртувалась вся творча молодь.
11 листопада 2003 року — день народження Леоніда Талалая. Серед гостей — Петро Осадчук і Микола Вінграновський
Здається, не було жодного початківця, якому б він чимось не допоміг — і словом, і ділом. У нього можна було переночувати і повечеряти, почути всі літновини. У просторій кімнаті, куди завів мене господар, за круглим столом сиділо троє незнайомих мені людей, серед яких я відразу ж упізнав М. В. До того я бачив його у фільмі “Повість полум’яних літ”, а також пам’ятав світлину з добіркою в “Літ. Газеті” 1962 року. — Знайомтеся, це молодий поет з Горлівки, — представив мене П’янов і, звертаючись особисто до В., додав: — і, між іншим, Миколо, він непогано грає в карти! Те, що я молодий поет, М. пропустив мимо вух: який ще може бути поет крім нього? А те, що граю в карти, його зацікавило. — Тоді здавай, бо в мене пальця нема, — і простяг мені колоду. Картами захоплювався з дитинства, а років у 18 мені доводилося грати з професійними картярами і, звичайно ж, не в дурня. Мною опікувався професіонал, який випадково помітив, що я володію рідкісною інтуїцією і пам’яттю на карти, і залучив до свого вибраного кола. Грав я на його гроші і вигравав для нього чималі суми, отримуючи мізерні відсотки. Врешті, карти стали моєю професією. Це в нас була напасть — грати в очко. Оце люди йдуть із шахти і сідають грати, бувало, що й зарплати програвали. Я вже ні про що не міг думати, навіть писання віршів відійшло на другий план. Я попав у групу картярів із Донбасу. Карти мені снилися. Вже в армії я зрозумів, що карти доведуть мене до великої біди. За крупні виграші можна було поплатитися головою. І після армії я жодного разу навіть не торкався до карт. І, певне, і в цій ситуації відмовився б грати. Але ж у суперники набився сам Вінгранов-
1986 рік. Микола Вінграновський, прозаїк Станіслав Лосєв, Леонід Талалай на літературній зустрічі у Кремінній (Луганська обл.)
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
