Про-читання · “У поезії Любові Проць є щире зачудування — аж до дитинного захвату! — красою, яку дарує нам Господь”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
«Веселчин рушник» на овиді дня
Слово Просвіти, №45 за 2013 рік
Я люблю поезію Любові Проць. Починаючи від перших публікацій у часо' писах — до поважного тому вибраного: “Група крові” (книжка знайшла неаби' який розголос і серед читачів, і серед колег'письменників), намагалася не пропускати нічого. І ось тепер — “Полювання на світло”. Ошатний, шляхетно оформлений томик (автор ілюстрацій — молода художниця Наталя Звіжан' ська), який побачив світ у видавництві “Ярославів Вал”. Переконана: ця збір' ка стала дуже приємним і бажаним дарунком для читачів.
Стоїть — пручається свіча — Не хоче в засвіти рушати… О, як розпачливо втрача Світ золоті розкішні шати! Ти, як читач, ще не знаєш, що далі, але серце вже стислося в болючу грудку. Мабуть, це та іпостась світла, яка пронизує до сльози. “По хутрах лисів йдуть ліси” (розкішна метафора і чудовий алітераційний звукопис). І водночас — це своєрідна зав’язка, підготовка до розгортання основної драми — події. “В нору забився лис один — прийшла йому година чорна”… Полювання на світло, чи то пак — на лиса — розпочалося. Спалах — смерть. І жодних добрих казок про Маленького Принца. Світлові у сховку-норі “чорну годину” не перечекати. Бо справжнє світло — то жертовна готовність вирватися з полону темряви, порятувати себе і землю навіть ціною власного життя. Це добре розуміє і реальний, загнаний у безвихідь лис. “Хоч терпнуть лапи — пишеш слід. Не видавай мене, сороко!” …Сорока, може, і не видасть. А ось “старші брати”, ті, що уособлюють ненажерливу темряву, свого шансу не проґавлять. Щодо цього в поетеси немає жодних ілюзій: “…Роздертий крик твій хтось з “братів” зашиє ниточкою крові…” Ось і все. Багряна крапка у драмі, що розгорілася в невеличкому лісі на великій землі. Це реально-нереальне полювання на світло вийшло в поетеси Любові Проць таким переконливим, “діткливим”, що не зупинитися детальніше саме на цьому творі було б… неправильно. Хоч він, можливо, і не центральний у збірці: хтось із читачів обере для себе інші вірші і матиме цілковиту рацію. Взагалі, у поезії Любові Проць небагато трагедійного надриву. Є мінор, тихий смуток, навіть бунт проти “вибриків природи”. Але є щире зачудування — аж до дитинного захвату! — красою, яку дарує нам Господь. Умій тільки впіймати той промінь-мить. Чому не вдається? А це вже запитання, на яке кожен має відповісти сам, залишившись “очі в очі” з душею, зі словом, з безжальними “стрілками-шабельками” часу. Важко не погодитися з Володимиром Базилевським, який стверджує, що в поезії Любові Проць “світло мовби загнане вглиб. Воно не засліплює, але манить, притягує. А головне — не дає збитися з дороги”. У чім секрет такої притягальності? Мабуть, про це не відає достеменно і сама поетеса. (“Натхнення — це прекрасний монолог: Говорить Бог”). Є в її художніх візіях, образах, думках якась невимушена, природна чарівливість. Здається, ці образи не пишуться — творяться, вони давно жили і живуть. Автономно і непомітно, як подих. …Ну хіба є щось особливе в тому, аби відчути-побачити взимку, як “щулиться щука і тягне на себе хвилю, щоб вкритися із головою”. Або ось така, сповнена усміхненого тепла і мудрої художньої прозірливості, мініатюра: На, маєш! Ховали ворони Всі гнізда між віт весняних, А нині ніхто не боронить Стріляти очима по них.
Бо — голі дерева. Лиш зрідка — Листка нарікання сухі, — Немов то забута сирітка, Що шарпають люди лихі. У поетеси своє бачення краси. Її вмиротвореність часто — на межі емоційного вибуху, її зачудування сонцем ніколи не дає забути про велику і невідступну тінь людського болю. Ось померла бабуся — і “вперше хата ночує сама”. Мікротрагедія на сцені Всесвіту. Але для Любові Проць ця трагедія не менш болісна і знакова, ніж глибинні катаклізми — чи то національні, чи світові. Ота осиротіла хата говорить поетесі про екзистенційну несправедливість всепроминальності не менше, ніж рани-латки української землі (“Сорочку вкраїнську вже так полатали, що хрестиком чорним душа прозира” — цей гіркий і ємкий афоризм знаходимо ще у збірці “Дух євшану”). Розбудити, підняти, освітити дорогу до чогось вищого, ніж димар навіть найріднішої хати (“могли трясти світами — не зуміли…”), посіяти надію в оспалих душах зневірених людей… Для слова Любові Проць — то не надзавдання і тим більше — не кон’юнктурний хід. Це природний спосіб існування такого слова. Так, у порівнянні з попередніми книгами в громадянській ліриці Любові Проць менше романтичних ілюзій, більше болю, навіть відчаю й водночас — тверезої оцінки ситуації. Бо попри природну втому від девальвації патріотично-героїчних сподівань, поетеса впевнена: ніщо не було і не буде намарним. І під золою зрадженого Майдану поховані не праведна мета і не надія на прийдешнє. Там поховані вчорашні утопії, породжені нашою ментальністю. Але там також жаріють вуглини, яким суджено спалахнути живим всеочищаючим полум’ям. Тим благодатним світлом, яке зуміє, врешті-решт, подолати “суцільне затемнення нації”. Хоча поетеса не бавиться у пророцтва. Вона працює “тут і сьогодні”. Працює на контрастах: світло — темрява, правда —
лжа, відданість — зрада. На контрастах теперішніх і не менш суперечливих і жорстоких — через незмогу будь-що виправити — уроках історії. Природно, що в таких випадках “лагода душі” переростає у вибух емоцій, а глибинне внутрішнє світло стає сліпучим спалахом. Ось як у цій динамічній, сповненій живих почуттів і душі, багатоплановій і багатопластовій картині з лаконічною назвою: “Камінь”. “Сидить на лаві часу здавна”… Це він — головний персонаж, віковий, праісторичний і водночас — “наш”, сьогоденний камінь. Тужно йому, незатишно, бо ж “така прийшла пора безславна, що хоч котися в тартари!” Безликий час. І дні пропащі — Горохом об старечий лоб. …Він мріє блискавкою з пращі Летіти знавісніло, щоб — На друзки, на дрібну полову Цей простір вдавано живий! …І впасти срібним пилом знову В ріку весняної трави. Ну як тут не згадати хрестоматійне Ольжичеве: “Я — камінь з Божої пращі”. Але в цій поезії камінь — самодостатній персонаж. Зі своїм болем, гнівом, невимовленими бажаннями (бо ж німий…) і невимоленим прощенням за все, що було і буде на землі. А ще він початок, кінець ізнову — початок, срібний пил у “ріці зеленої трави” (чудовий образ!). Бо він вічний, чи то пак — є уособленням вічності. На жаль чи на щастя для самого камінного свідка епох — хто відає?.. Коли продовжити тему контрасту як одного з улюблених прийомів художнього світотворення у поетиці Любові Проць, то неважко зауважити: простір її текстів густозаселений. Водночас цей простір якийсь дивовижно прозорий, справді безмежний, розгорнутий від землі до неба, точніше — від неба до землі. Бо все найцікавіше й найпосутніше відбувається таки на ній, грішній і святій, але не мертвій планеті. І нехай цілий день орали літаки безборонне небо, аж щулилася злякана тиша, проте все відгуркотіло, “відвоювало” (добре, що це лише навчання…). Настав благословенний надвечірній спокій. І — блискіткакартинка: “Рушником веселчиним село голову собі перев’язало…” Отой “веселчин рушник” — своєрідний символ і простору, і часу, що гармонійно й зворушливо-елегійно поєднані в поезії Любові Проць. Це символ, який органічний саме для неї і тільки для неї. Світло, що не знає лінійності та однобарвності. Воно недовговічне і водночас — незнищенне, бо має властивість відроджуватися. Його потрібно бачити і благословляти душу, яка прагне увіковічнити химерно-прекрасну веселку на овиді дня. Дня, який для кожного свій і водночас — єдиний для всіх, хто сущий на цій планеті.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
