Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Село наше — скарб неперебутній”. Стежками... 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗

Скільки села — стільки світа

Слово Просвіти, №45 за 2013 рік

Михайло КАМЕНЮК Скільки сьогодні сіл у нашій Україні? За недавніми підрахунками, трохи більше 28,5 тис. А що тривожно-цікаво: понад 150 із них зовсім порожні. Не стало людей у них. Жодної людини!.. У селах живущих — третина нації. Урбанізація всепереможно поглинає ці острівці національної культури, моральності. Маскультура, поп-культура — цей опіум, цей ерзац утіхи, ці пластмасові консерви свідомості раковою пухлиною заповзають у найдальші закутки, затуманюють молоді мізки і душі. І сп’яніла од них свідомість не знає, не бачить своїх берегів. Ніяких берегів! А ось інша (протилежна!) дивовижа. Сотні, а може, вже й тисячі наших сіл мають написані й видані останніми роками окремими книгами-томами власні історії. Написані, надруковані вони народними академіками, невтомними пошукачами родових першовитоків, самодіяльними істориками й архівістами. Аматорами. Наклади цих видань скромні, як пенсії їхніх авторів. Але почасти саме з пенсій відкладаються на опублікування тих книг десятки, півсотні, сотні гривень. Наяву — самопожертва заради торжества ПАМ’ЯТІ народу. Ці народні підручники визирають скромними, але напрочуд гарними, дивовижними квітами з-під наповзаючого космополітичного льодовика, якому байдуже, що поглинати. Рубрика “Стежками”, яку я веду, вже має свої поштові повідомлення. Одне з них на моєму робочому столі — книжка “Село, моє рідне село…” вінничанина Станіслава Змерзлого, видрукувана в місцевому видавництві ПП “Прада Арт”. Коментуючи в передньому слові це видання, письменник, професор філології Анатолій Подолинний зауважує: “Нині такий жанр наукової літератури, як “історія села”, дістав поширення. Беручи до рук рукопис книжки Станіслава Змерзлого, я думав, що і він є такою ж історією села. Та помилився. Це не наукова праця… Скільки захоплених почуттів береже у своїй пам’яті автор! Потрібно віддати йому належне за чіпку пам’ять, він бо, згадуючи минуле, дивиться на нього не тільки очима сина і внука, а зором історика, фольклориста, етнографа, знавця рідної природи, мови, культури…”. Станіслава Івановича Змерзлого я знаю давно як завзятого книголюба. Та й не тільки. Цей Такою була сільська юність сто років тому “…Отож, коли сходила вечірня зоря, кум дивився на плотик — чи кума вдома нема. А на плотик поглядав не просто так, бо на кілку плотяному завжди був умовний знак. Умовним знаком ріжок служив, що його бугай у корови на пасовиську збив. Ось його-то кум з кумою на кілочку вмоцювали і такий собі договір склали: якщо ріжок загостреним кінцем повернутий до садиби кума — вхід вільний (чоловіка вдома нема), а якщо в протилежний бік — нема ходу-“параходу”. В один із вечорів знак попереджав — вхід вільний, куме, поспішай! Приодівшись благенько, підточивши інструменти, кум мерщій поплентався хутенько. І яка там тишина — кума дома нема! Двері сінні з шумом відкриває і такої співає: Воли круторогі, запряжені у вози століть “Як до куми не ходить, Коли кума пишна, А у неї густий сад І червона вишня”. А в цей час у хаті між господарями пробігли чорти пелехаті: господар вечерю справляє, а господиня з кужеля нитку сукає. Коли кум двері відчинив, той остовпів, не очікуючи господаря вдома і… Причесався, прилизався, В нові штани вбрався, А як зайшов до куми — На порозі……….. А жінка — це жінка: з неї завжди, як з гуски вода…”. У цей час бабуня сидить за кужелем і монотонно, ніжкою торкаючи педаль верстата, виспівує за ту куму: “Посіяла просо біля рути, Тай забула ріжок повернути, А ти, дурню, знай, що казати, — Прийшовши мішки позичати”. І тут у кума скресла душа-дума: — Добрий вечір господарям! А тобі звідкіль, кумо, знати, що я прийшов мішки позичати? — А сорока на хвості принесла. — Отож да: взавтра їду до млина, а мішків нема. То займіте… А господар борщ наминає і про мішки нічого не знає…”. Чимало мистецьких і господарських секретів — і не лише бабусиних — читаємо в цій цікавій книжці. Що випікали вдома хліб завжди на дубових дровах, ів цьому був певний резон: такий хліб довго не черствів. Що найбільшою лайкою в хвилю скорого гніву, яку чули діти вдома, була: “Побий тебе вареником до подушки”… Село наше — скарб неперебутній. Гортаю книжку Станіслава Змерзлого, роздивляюся світлини. Ось бабуня Зузя в юності, перед весіллям. У центрі світлини вона, бідно вдягнута, бо з незаможної родини. А обіч неї, як розписні обереги, подружки — доньки багатших господарів, наче з якогось фільму чи вистави про давні княжі часи. Але в усіх трьох врода не позичена, в очах — море вогню любові й ласки до життя. А ось і воли круторогі — найтихіший і найвантажопідйомніший транспорт минулого. Ще один раритет, музейна рідкість, що її торкалися пензлі митців, слова поетів. Скільки села — стільки світа!.. (Саме “світа” — так мовлять мої улюблені подоляни, зберігаю цю особливість рідної вимови).

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин