Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Від першої особи · “Большевики всіма засобами нищили всі пам’ятки давньої архітектури та культури”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Масовий терор як засіб державного управління

Слово Просвіти, №45 за 2013 рік

Закінчення. Поч. у ч. 44 за 2013 р. — Що було, коли закінчився ленінський період? — Якісна відмінність сталінського періоду стосовно попереднього зводиться лише до упорядкування терору. Оперативний наказ наркома внутрішніх справ СРСР Н. І. Єжова №00447 “Про операцію з репресій колишніх кулаків, кримінальників та ін. антирадянських елементів” (липень 1937 р.) у параграфі “Порядок проведення операції” визначав: “Обов’язково вилучаються боєприпаси, військове спорядження, вибухові речовини, отруйні речовини, контрреволюційна література, дорогоцінні метали у монетах, злитках і виробах, іноземна валюта, розмножувальні прибори і листування”. Насправді під контрреволюційною літературою насамперед мали на увазі совєцькі видання, які згодом заборонила цензура. Архівно-слідчі справи й додатки до них містять також документи про вилучені рукописи. 1937 року під час трусу вилучено: у священика с. Мар’янівки Гребінківського повіту Сави Бідношиї щоденник і рукописний “Апостол”, у архієпископа Костянтина Малюшкевича — альбом із фотокартками, у священика Івана Павлюка- Кордона — чотири метричні книги й невідому кількість “різних релігійних рукописів”, у єпископа Миколи Карабіневича — архів церковно-окружної ради (12 тек), у митрополита Василя Липківського — “чемодан з різн[ою] переп[искою]”. Не збереглося жодного документа, жодного акта, що містив би опис цієї коштовної валізи. Звільнений 1933 року історик Володимир Пархоменко клопотався про повернення йому монографії “Русь і Степ”, рукопис якої у нього вилучили під час арешту в Дніпропетровську 30 вересня 1929 року. Дослідники терору, розв’язаного проти церкви, й автори праць, присвячених репресованим науковцям, ніколи не виявляли в архівах рукописів, що були названі як вилучені під час арештів. Крім заборонених видань і рукописів, у церковних діячів і всіх репресованих громадян під час трусу вилучали коштовності й навіть не передбачені наказом Єжова облігації. Після арешту митрополита Константина (Дьякова) 9 квітня 1938 року до начальника IV відділу УГБ НКВД УССР надійшов рапорт: “У арештованого Дьякова Константина Григоровича, який помер у тюрмі, при обшуку в момент арешту було вилучено різні золоті й срібні вироби близько 18 кілограмів, троє золотих годинників і 4500 р. радянськими знаками […]”. — Силові структури грабували не лише окремих осіб, а й українські музеї? — Агенти Внешторга/Госторга, фахівці-антиквари знаходили коштовності по всіх музеях СРСР, починаючи з ленінградського Ермітажу. Визначальний був попит, ринкова кон’юнктура. Речі, які могли придбати на Заході, оголошували експортними й вилучали незалежно від того, де вони на той час перебували — у фондах чи в експозиції. Оскільки українське мистецтво (умовно кажучи, твори Миколи Пимоненка чи П. Левченка) на Заході не котувалось, вся увага влади була сконцентрована на західноєвропейській класиці, що мала високий попит, і тих провінційних музеях, що акумулювали коштовніші пам’ятки культурної спадщини, передусім пам’ятки старшинсько-гетьманської державності. У Києві це був Всеукраїнський Історичний музей ім. Т. Шевченка та Музей мистецтв ВУАН (кол. Ханенків). Вилучили й спродали за кордон багато безцінних творів мистецтва, зокрема з Музею мистецтв ВУАН картину Юбера Робера (1733—1808), гобелен 1512 року, меблі, ювелірні вироби тощо. У 1929—1932 роках вартість мистецького експорту СРСР на Захід становила приблизно 20—22 млн крб, тобто складала менш ніж 1 % прибутку від загального щорічного експорту. Інакше кажучи, точнісінько того самого чи й значно більшого фінансового ефекту можна було досягти, збільшивши в 1,5 рази поставки якогось жмиху чи іншої сировини. Це виявляє антинародний характер тодішнього керівництва, яке завзято нищило культурний потенціал країни. — Пам’яткоохоронці також потрапля! ли під репресії… — 1926 року заснували Київську крайову інспектуру охорони пам’яток культури й природи. Навесні 1929-го під час обговорення звіту Софійської комісії при ВУАН інспектор охорони пам’яток культури Федір Ернст проголосив заповідником садибу Софійського собору, себто територію колишнього Софійського монастиря, — вона мала увійти до складу комплексу “Київський Акрополь”. Експозицію музею “Київський Акрополь”, який також прагнули зберегти, передбачалося розташувати у Десятинній церкві. Ініціативу київських науковців навесні 1929 року не міг не схвалити один із керівників Наркомосу часів Олександра Шумського й Миколи Скрипника завідувач Упрнауки Юрій Озерський, який погодився оголосити заповідним насамперед Софійський собор. Наркомос виділив на заповідник певні кошти, але добитися на урядовому рівні створення в Києві другого заповідника у масштабі Музейного містечка було вже неможливо, отож численні нерухомі пам’ятки культури загинули. На плані урядового центру, що його Василівська (Трьохсвятительська) церква під час руйнування 1935 р. Була побудована 1183 р., перебудована у 1690—17004х рр. вибрала урядова комісія, ми не бачимо не тільки Михайлівського Золотоверхого, а й Софії, не бачимо пам’ятника Богданові Хмельницькому й навіть Присутствених місць. На території Акрополя, як він уявлявся українським патріотам Ф. Ернстові та його соратникам, загинули Михайлівський Золотоверхий собор, Трьохсвятительська, Георгіївська, Десятинна та Стрітенська церкви. Хоч це й дещо парадоксально, але Святу Софію врятував український большевицький уряд. Здійснивши Голодомор, маріонеткові функціонери Косіор, Постишев, Панас Любченко, Шелехес, Затонський, Хвиля та інші відвідали історичну святиню України, яку вони ледве не зруйнували. За спогадом першого директора Софійського заповідника Івана Скуленка, вони пересвідчилися, що рятувати Софію треба негайно. Голова Раднаркому Любченко одразу дав розпорядження виділити кошти з резервного фонду Раднаркому. Цікаво, що і Любченко, і Хвиля були колишні боротьбисти, і партійно-національні інтереси їх зближували. Любченко відстоював Хвилю й після його арешту. Опинившись на еміграції, археолог та історик археологічної науки Михайло Міллер зробив важливе узагальнення: “Під час згаданих вище реорганізацій археологічних установ та музеїв було репресовано також всіх без винятку інспекторів охорони пам’яток історії, культури та мистецтва. […] Большевики всіма засобами нищили всі пам’ятки давньої архітектури та культури, бо ці пам’ятки демонстрували молодим поколінням стару високу українську культуру. В порівнянні з ними совєтське будівництво та культура робили жалюгідне враження. Отже, ті національні пам’ятки ніби провадили мовчазну пропаганду проти совєтської культури. Треба було зробити так, щоб молоді покоління тих пам’яток вже не бачили й не знали; тому їх нищили. Інспектори ж усіма силами обороняли пам’ятки і тим гальмували соцбудівництво й ішли проти інтересів партії”. Ледве не перше зведення імен репресованих і загиблих українських гуманітаріїв з’явилось 1953 року в мюнхенському журналі “Воля: Ежемесячник Союза бывших политических заключенных СССР” (редактор — В. В. Поздняков). Стаття має назву “Уничтожение интеллигенции на Украине” (автор щойно процитований М. Міллер). Ще раніше, 1948 року в німецьких таборах Ді-Пі (для переміщених осіб) літературознавець Юрій Лавріненко розпочав збирати матеріали до біографічного словника репресованих. Його ініціативу підтримало Наукове товариство ім. Т. Шевченка в Європі (1950), виділивши невеликі кошти на поштові й друкарські витрати. Після його переїзду до Америки проект підтримало Демократичне об’єднання колишніх репресованих українців у Совєтському Союзі (ДОБРУС), у якому Лавріненко очолив комісію збирання й обробки матеріалів про совєтський терор (видані 2005 р.). Ця праця зупинилася, коли вийшов у світ 173-й том “Записок” НТШ, що містив статті Наталі Полонської-Василенко, Михайла Міллера, Марії Овчаренко, Григорія Костюка, Богдана Кравціва, Юрія Етнограф Леоніла (Ніла) Борисівна Заглада (1895—1938). Розстріляна Шевельова, Мирона Дольницького й Миколи Величківського (1962). В умовах еміграції перевершити це видання було неможливо. Особливо насичена тут перша стаття, що належала Н. Д. Полонській-Василенко. Думаю, в листуванні, що зберігається в її архівному фонді в УВАН (Нью- Йорк), на майбутніх істориків чекає величезна інформація. Зараз, на жаль, цей фонд закрито. — Що відомо про нищення ікон? — Для нищення предметів культу організували показовий культпохід по Барвінківському району на Слобожанщині, у якому брали участь Микола Хвильовий, що скінчив життя самогубством 1933 року, заарештований невдовзі Остап Вишня і розстріляні Юрій Вухналь та Іван Маловічко. У с. Курульки зібрали 4700 ікон, із них 3500 “виділили” на опалення школи і сельбуду. Внаслідок вчинених дій у ті дні із 788 дворів цього села до колгоспу вступило 506. Людей можна зрозуміти. — Відомо, що в давніх монастирях збері! галися коштовні книжки й рукописи, ікони та безліч дорогоцінних речей. — За приклад нищення монастирських сховищ я взяв Межигірський монастир. Перебираючись на Кубань, запорожці вивезли з собою рештки книгозбірні Межигірського монастиря та церковні речі січової церкви Св. Покрови. А 24 січня 1931 року Київська міська рада ухвалила “вилучити монастир із користування віруючих”. На засіданні секретаріату ВУЦВК 22 березня 1931 року вирішили: “Закрити 2 церкви — Спасо-Преображенську та Іосафівську — в с. Межигір’я Ново-Петрівської сільради на терені Київської міськради, приміщення передати під культосвітні установи”. На Великдень директор Межигірського [мистецько-керамічного] інституту В. Міллер спільно з партосередком вирішив “ліквідувати контрреволюцію на території інституту”. Знищили дорогоцінні барокові іконостаси початку XVII сторіччя роботи архітектора Андрія Меленського, знищили розписи італійського художника А. Скотті, дзвони побили, все дощенту розорили. Довідавшись про акт вандалізму, на початку червня Міжгір’я відвідав нарком освіти Микола Скрипник. Переконавшись у заподіяному лихові, він виступив перед адміністрацією, викладачами та студентським комітетом. Міллера зняли з посади й заарештували. Федір Ернст разом із Василем Седляром врятували з Межигір’я три стародавні портрети — Андрія Боголюбського, Іродіона (Жураковського) і

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин