Тільки в “СП” 6 “Потреба єдності є духовним запитом віруючих християн-українців”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
«Потреба єдності є духовним Ексклюзивне інтерв’ю Глави УГКЦ, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Блаженнішого митрополита Святослава Шевчука газеті «Слово Просвіти»
Слово Просвіти, №45 за 2013 рік
— Ваше Блаженство, хоч від освячення Патріаршого Собору УГКЦ минуло понад два місяці, проте хотів би розпочати розмову від тієї події. Як свідчать давні літописи і хроніки XIX сторіччя, побудова великих храмів — знакова подія у тогочасному житті. Тож смію припускати, що за 2—3 покоління освячення патріаршого храму УГКЦ у столиці України також сприйматиметься як знакова подія нашого часу. Яким, на Вашу думку, буде місце патріаршого собору (в розумінні установи) УГКЦ у духовному житті української нації? — Вичерпно на це запитання зможемо відповісти лише з плином часу. Проте вже нині можна сказати, що 18 серпня 2013 року ми пережили унікальну історичну подію, котру в нашій Церкві святкуватимемо щороку 18 серпня. Запровадження такої нової традиції відбулося на основі рішення Синоду нашої Церкви. Патріарший собор Воскресіння Христового є символом-знаком воскресіння нашої Церкви. Вона мала складну історію1. Я, які мої попередники, за кожної нагоди наголошую, що не можна забувати: це Церква Володимирового Хрещення. Ця Церква народилася у водах Дніпра, на берегах2 якого нині збудовано патріарший собор УГКЦ. У радянський час цю Церкву намагалися тотально знищити, викреслити зі свідомості української нації. Попри всі ці намагання Церква волею Божою відродилася. Розуміючи, що в цьому був великий промисел Божий, новий храм названо собором Воскресіння Христового. Багато сторонніх спостерігачів наголошують, що собор збудовано на лівому березі Дніпра, вбачаючи у тому знаковий момент. Висловлюється сподівання, що Собор, місце під будову якого надали на лівому березі, стане символом єдності й української Церкви, й української нації. Одне її тіло впродовж віків розрізали різні ріки — то Збруч, то Дніпро. На жаль, і нині багато хто говорить про Правобережну та Лівобережну Україну, хоч усі ми діти одного народу. Не забуваймо також, що українська нація присутня на всіх континентах світу. Нині, як ніколи раніше, наш народ потребує осердя, яке було б центром тяжіння українського світу та центром єднання усіх українців, незалежно від місця проживання та конфесійної належності. Тому гаслом, яке спонтанно народилося у процесі підготовки до освячення Собору, були слова: “Собор єднає всіх”. — Дай Господи, аби ці слова стали пророчими. Чи під час підготовки до освячення собору та самого освячення були якісь події, які потребують особливого наголосу? — При нагоді освячення собору та відзначення 1025-річчя Хрещення України відбулася всецерковна проща до Патріаршого Собору. Була й третя нагода для такої прощі — проголошений нашою Церквою Рік віри. У ті дні до Києва приїхали понад 20 тисяч прочан з усього світу. Я особисто зустрічався з окремими групами з Аргентини, Бразилії, США, Канади, багатьох країн Європи, з Росії, Казахстану, Білорусі. Це була подія загальнохристиянського масштабу, яка вийшла далеко за рамки Греко-Католицької Церкви. Святіший Отець Франциск надіслав свого особистого легата — архієпископа-емерита Вільнюса кардинала Бачкіса. Приїхали президенти єпископських конференцій США, Канади, представники польського та німецького єпископатів, усіх східних католицьких3 Церков Європи. Для нас дуже символічним моментом була присутність ординарія для грекокатоликів у Росії владики Йосипа Верта та очільника Греко-Католицької Церкви Білорусі, отця архімандрита Сергія Гаєка. У ті дні ми бачили те, що матиме влив на майбутнє всього християнського світу, незалежно від країни, обряду чи конфесії. — Присутність таких осіб на святі УГКЦ — це вияв поваги до УГКЦ, вияв поваги до держави української нації чи просто відзначення історичної події 1025-річчя Хрещення Руси-України? — Я таке високе представництво на святі сприймаю як вияв поваги до воскреслої Церкви. УГКЦ є нині потужним чинником церковного буття далеко за межами тільки одного народу й однієї країни. На наше свято освячення патріаршого храму УГКЦ прибули римо-католицькі владики з тих країн, де українці, об’єднані навколо своєї Церкви, є вагомим суспільним чинником. Присутність таких осіб — визнання ролі й місця УГКЦ у глобальному вимірі. — Чому для відзначення свята 1025-річчя Хрещення Руси-України УГКЦ обрала 18 серпня, а не останню неділю липня, коли ювілей відзначали православні Церкви? Це було пов’язано з технічними або організаційними причинами чи, можливо, були якісь інші нюанси, на яких не наголошували? — Наші владики пригадали, що пам’ять про хрещення Руси-України з давніх-давен ми пов’язували з днем відзначення пам’яті маккавейських мучеників — 14 серпня. Коли ця традиція прийшла до нашої Церкви, правду кажучи, я не знаю. Цього дня починається Успенський піст і випадає так зване августівське водосвяття. Якраз це водосвяття зберегло старовинну київську традицію спогадування події Хрещення Руси-України. Ухвалюючи рішення про дату відзначення ювілею Хрещення, ми виходили з глибокого осмислення традиції нашої Церкви. До цієї дати я скликав черговий Синод єпископів нашої Церкви, який відбувався у Києві. У першу неділю після цієї дати відбулося освячення патріаршого собору. — Нині і в УГКЦ, і в православних Церквах нам нагадують, що ми вийшли з єдиної Володимирової купелі. У чому головна причина, що Церква, себто діти однієї купелі, надалі є поділеною? Не тільки під час приїзду в Україну святішого отця 2001 року, а й нині багато церковних і суспільно-політичних діячів нерідко УГКЦ називають “Галицькою церквою”, яка входить на чужу “канонічну територію”. Це робиться від незнання історії чи це звичайна політична спекуляція з того ж розряду, щой “твердження” про українську мову як про “австрійський політичний проект”? — Коли йдеться про єдину, але поділену Київську Церкву, то мусимо пам’ятати, що ці поділи є наслідком, я б сказав, історичних шрамів на тілі нашого народу. Кожний поділ мав свій історичний контекст і свої причини. Нині є, практично, 4 Церкви, які мають коріння у хрещенні святого рівноапостольного князя Володимира. Це наша Церква, Українська Православна Церква, яка перебуває у єдності з Московським Патріархатом, Українська Православна Церква Київського Патріархату. І не забуваймо про Українську Автокефальну Православну Церкву. Коли говоримо про ті гілки київського християнства, то ми дефакто говоримо, я б сказав, про певні історичні виміри єдиного тіла. Мій попередник, Блаженніший Любомир Гузар, повернувшись з осідком Глави Церкви до Києва, виголосив програмну проповідь, яка називається “Єдиний божий люд у краї на київських горах”. У виголошеному тоді слові він заманіфестував причини свого повернення до Києва, а відтак накреслив шлях, яким чином доцінювати той спадок, який кожна з частин колись єдиної Київської Церкви здобула впродовж свого існування і яким чином прямувати до усім нам бажаної єдності. І в чому суть тої єдності, навчав Блаженніший. А ярлики, які вішають на ту чи ту Церкву, зокрема й нашу, ідеологічного характеру. Я не сказав би, що ті або інші ідеологи діють під впливом незнання, тому що незнання, відповідно до моральних засад, звільняє від відповідальності. Вважаю, що тут маємо справу з навмисними ідеологічними упослідженнями або свідомим применшенням гідності тої або іншої Церкви. Тут я ще раз повернуся до проповіді Блаженнішого кардинала Любомира. Він говорить, що дуже часто в різних історичних моментах Церкву намагалися використати як інструмент для тих чи тих геополітичних міркувань сусідніх держав. Необхідний крок для відновлення єдності Київської Церкви — необхідність доцінити факт релігійної свободи, яку в незалежній Україні мають усі Церкви. Лише тоді, коли Церкви будуть вільні від політики, коли Церква зможе бути справді Церквою у вільній, єдиній незалежній державі, усвідомить вартість і незалежність своєї країни і вартість своєї свободи, тоді матимемо всі історичні передумови, аби до єдності можна було прямувати. — Свого часу владика Василій Медвіт і на проповідях, і в інтерв’ю наголошував, що об’єднання Церков може статися швидше, ніж ми гадаємо. “Це ще може статися за мого життя”, — казав у перших роках нинішнього століття владика. Чи справді об’єднавчі процеси вийшли на площину реальності? — Нагадаю, що між 5 та 12 червня 2013 р. Україну відвідав Президент Папської Ради сприяння єдності християн кардинал Курт Кох4. Оскільки той візит відбувся напередодні святкування 1025-річчя Хрещення Руси-України, то він не став головною інформаційною подією, проте маю всі підстави назвати його знаковим. Візит кардинала Коха поставив питання пошуку єдності між християнами у центр уваги українського суспільства. Тим паче, що у дні візиту дуже яскраво було видно факт роз’єднання Церков в Україні. Під час того візиту серед інших заходів відбувся круглий стіл, на який запросили представників громадськості, богословів, активних мирян різних церков. І що ж ми, представники різних гілок єдиної колись Київської Церкви, побачили? Ми побачили, що питання церковної єдності незворотне. Про це я заявляю з глибокою впевненістю. Потреба єдності є духовним запитом віруючих християн-українців. — У чому прояв згаданого Вами духовного запиту щодо єдності? — Коли говоримо про православну сторону, то бачимо, наскільки наші православні брати втомлені від існуючого серед них поділу. Бачимо, наскільки серйозно вони прагнуть зробити крок усередині власного кола. Другим кроком, очевидно, має бути питання єдності всіх гілок київського християнства. Тому Українська Греко-Католицька Церква дедалі більше усвідомлюється як необхідний партнер для досягнення єдності. Донедавна цього не було. І коли говорили про єдину помісну Церкву в Україні, то обов’язково як єдину помісну православну Церкву. Нас просто викидали з поля зору. Тепер уже всі розуміють, що наша Церква — каталізатор і промотор досягнення такої єдності. Третім моментом, який я зрозумів після тих зустрічей, є те, що не тільки дедалі глибшим є суспільне розуміння, а й влада вже усвідомлює, що Церква не є людською інституцією, якій можна накинути єдність, за допомогою дипломатії, якихось домовленостей чи наказів штучно створити єдину Церкву. Церква — не людське утворення, а тіло Христове. Тому за Божою волею можуть відбутися події, яків людському сприйнятті видадуться дивними й несподіваними. Згадані слова владики Василія повністю поділяю. Хоч у сприйнятті людського розуму перспектива церковної єдності здається далекою, проте можуть статися події, які всіх нас здивують5. Що це за події можуть бути, ми, звичайно, не знаємо, проте постійно мусимо молитися за нашу єдність. Мусимо її будувати в духовному плані. Якщо кожен християнин у своєму особистому, духовному житті стане хоча б трошки ближчим до Ісуса Христа, у якого всі віримо, тоді й станемо на крок ближче до нашого ближнього. — Ви сказали про відчутну втому Православних Церков від їхнього роз’єднання. Проте бачимо й інше прикре явище. Певні особи, зокрема й церковні діячі, доводять, що УПЦ КП є неканонічною, лякаючи вірян, що всі здійснені у ній обряди неканонічні, а відтак неугодні Богові. Я тривалий час шукаю відповіді на запитання, хто дав право людині судити, що угодне Богові, а що ні. Ставлю його Вам у контексті заяв нинішнього Святішого Отця Франциска, який уже у час його понтифікату заявляв, що не йому, людині, ставити які-небудь хвіртки на шляху людини до Господа… — Коли говоримо про Христову Церкву, коли сповідуємо у Символі віри ознаки істинної Церкви, то кажемо (тут хочу наголосити, що всі кажемо!): “Вірю у єдину, святу соборну (або католицьку6) і апостольську Церкву”. Це означає, що церковна спільнота має не тільки вертикальний вимір, себто зв’язок людини з Богом, про що йдеться у запитанні. Вона має також інший вимір — вимір вселенськості. Це означає, що помісна Церква повинна мати не тільки віру в Бога, а й зв’язок із братами у вірі. Канонічність не полягає в угодності чи неугодності7 Богові, а в сопричасті зі вселенським християнством. Я не коментуватиму, хто, виходячи з православного розуміння, підпадає під поняття неканонічності і які для цього є критерії. Це питання стосується православних богословів та ієрархів.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
