Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Оскільки український народ християнський, то без християнського життя суспільство завмиратиме”. 7 Тільки в “СП” · с. 7сторінка оригіналу ↗

запитом віруючих християн-українців»

Слово Просвіти, №45 за 2013 рік

Факт, що УПЦ КП не має визнання з боку інших православних помісних Церков. Проте факт і те, що ієрархи цієї Церкви активно шукають такого визнання. Є певна аргументація, як ця Церква розуміє необхідність сопричастя та вимір вселенськості їхньої православної спільноти. Цей елемент дуже важливий. Я по-справжньому бажаю нашим православним братам єдності їхньої спільноти, єдності з Богом і сопричастя зі вселенським православ’ям. Без єдності є багато перешкод для побудови єдиної помісної Церкви в Україні. І зокрема, щоб православно-католицький діалог і в Україні, і в міжнародному масштабі міг активно розвиватися. Наголошую, що єдність українського православ’я життєво необхідна всім українцям, незалежно від конфесійної належності. — Готуючись до нашої розмови, я прочитав працю великого українського державника В’ячеслава Липинського, присвячену взаємодії Церкви та держави. У ній автор стверджує, що держава ніколи не зможе стати сильною, якщо у ній не буде сильної незалежної Церкви, яка є чинником, що вимагає від влади моральності. Чи, за Вашими спостереженнями, представники нинішньої політичної еліти знають ці, сказані 90 років тому, слова великого українського державника. Чи нині першоієрархи Церков нагадують і владі, і суспільству, що тільки за моральної влади держава буде сильною, а відтак суспільство морально здоровим, без хижої заздрості та руйнівного самопоїдання? Хоч знаю, що нині це непросто. Навесні 2007 року глави християнських Церков намагалися спинити політичне безумство, що тоді охопило уми головних дійових осіб української політики. На жаль, частина політиків у грубий спосіб “порадила” першоієрархам не втручатися у “не свої справи”… — Людське тіло без душі мертве. Так само суспільство без духовного життя помирає. Оскільки український народ християнський, то без християнського життя суспільство завмиратиме. Впродовж нещодавньої політичної історії ми бачили чимало прикладів духовного помирання. Наслідків того стану досі не можемо подолати. Є багато суспільних діячів, які по-іншому, ніж люди, виховані на системі цінностей Липинського, бачать роль і місце Церкви. Є такі, хто взагалі не бачить Церкви і хоче, щоб Церква була відсутня в суспільному дискурсі. На жаль, мусимо бути готові, що такі тенденції наростатимуть, що є ознакою секуляризації8 суспільства. Такі процеси мають місце не лише в Україні як посттоталітарній державі, а й у багатьох країнах світу, які ми звикли називати демократичними. Від тих процесів не можна відгородитися ні законами, ні кордонами, ані політичними чи економічними союзами. Ми стоїмо на позиції активної присутності Церкви у громадянському суспільстві. І не тому, що хтось із ієрархів того хоче. Церква покликана бути матір’ю та учителькою. Коли Церква висловлює свою позицію з приводу тих чи тих політичних процесів, то це аж ніяк не є її втручанням у політику. Це аж ніяк не намагання перебрати під свій контроль ту чи ту політичну партію або якийсь орган політичної влади. Перед Церквою стоїть завдання проголошувати вічні істини, на яких потрібно будувати наш спільний український дім. Ось пригадаймо фундаментальне послання Митрополита Андрея Шептицького “Як будувати Рідну Хату”9. На моє глибоке переконання, це послання надзвичайно актуальне для нинішнього нашого церковного життя і суспільнополітичного будівництва. Сьогодні Церкви та інші релігійні організації (під організацією маю на увазі єврейську громаду України, мусульманську громаду України тощо) разом творять дуже цікаву громадську організацію — Всеукраїнську раду Церков і релігійних організацій. Вона, за спостереженнями певних експертів, є найбільшою та найвпливовішою громадською організацією. І коли ми разом із співбратами з інших Церков займаємо якусь суспільнополітичну позицію чи даємо оцінку тих чи тих явищ у нашому суспільстві, то виступаємо потужним суспільно-моральним авторитетом. І цього українське суспільство від нас очікує. Чи всі до цього голосу дослухаються? Маю підстави стверджувати, що суспільство прислуховується. Чи до цього голосу прислуховуються владні й політичні структури? На жаль, не дуже і не завжди. Хоча думку ВРЦіРО беруть до уваги. Ми свідомі того, яку роль у житті нації повинні виконувати церковні діячі. Я мав зустріч із міністром культури Леонідом Новохатьком. Нині в Україні Міністерство культури — та частина уряду, яка відповідає за релігійні спільноти. Я представив міністрові підсумок напрацювань релігійних спільнот за минулі 10 років. Документ називається “Напрямні державноконфесійних релігійних стосунків в Україні”. Ми говорили, що релігійна складова — дуже важливий елемент суспільства та її моральний фундамент. Актуальність і необхідність збереження Церкви в тому суспільному дискурсі набиратиме окремої гостроти й ваги після підписання Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС. Ми розуміємо, що процес секуляризації невпинно захлинатиме Україну. А відтак концепція розвитку церковно-державних стосунків украй необхідна, щоб моральний авторитет церковного середовища для українського суспільства був збережений. З одного боку, держава має бути світською, забезпечуючи однакові умови для життя і розвитку всіх конфесій. А з іншого, — конституційний обов’язок держави — забезпечення всіх прав для повної релігійної свободи. Недопустима маргіналізація релігійного чинника, яка була присутня у часи Радянського Союзу (а нині вона, як “феномен” секуляризації, новою хвилею котиться світом), оскільки за ним йде загроза зменшення, або ущемлення ідентичності українського народу як народу християнського, народу глибокорелігійного. — Ви наголосили, що нині Рада Церков і релігійних організацій має у суспільстві високий авторитет. І у той час невелика частина вірян бере участь у недільних літургіях. У Львові назвали цифру, що менша третини від усіх мешканців. Чим далі на схід, тим ця цифра зменшується. Найчастіше називали цифру 5 %. А ось 27 жовтня 2013 р. владика Борис Гудзяк назвав цифру 2 %. Як співвіднести ці цифри з авторитетом Церкви, з авторитетом ради Церков, про що Ви щойно сказали? Ви й у проповідях, і в інтерв’ю постійно наголошуєте, що нині Україна потребує нової євангелізації, про що свого часу в Україні говорив також Папа Іван Павло ІІ. Як можна її здійснювати, коли невеликий відсоток суспільства йде до церкви? — Я не знаю, чи ви добре зрозуміли владику Бориса. Соціологічні дані показують, що в Україні присутність у християнських храмах доволі висока. Говорять про 25 %. І коли ми називаємо цифри, розуміємо, що вони відносні. Хоча далекі від тих, які могли б нас заспокоїти. Коли йдеться про Українську Греко-Католицьку Церкву, то навіть поза Галичиною присутність на літургіях значно вища… — …Вибачте, я неточно висловився. Названа владикою Борисом цифра стосувалася міста Києва з його тримільйонним населенням… — …Коли я відвідую наші громади в містах і містечках Київської архієпархії, часто бачу стовідсоткову присутність на Богослужіннях. Хоч ці громади найчастіше невеликі. Питання про нову євангелізацію не може нас не турбувати. Нині ми стоїмо перед питанням пошуку засобів, як відкрити людину до живої присутності Ісуса Христа між нами. Зокрема у контексті Божественної Літургії. Це делікатне питання. Культурні зміни, які нині відбуваються з сучасною людиною, впливають не тільки на її світосприйняття, а й на модель стосунків з іншими людьми. Колись, щоб зустрітися, люди збиралися разом. Нині для зустрічі достатньо ввімкнути комп’ютер. Соціальні мережі замінюють суспільне життя як таке. Це феномен нашого часу. Ми розуміємо: для того, аби зробити доступною участь людей у богослужіннях, потрібно виходити їм назустріч. Ми не можемо заспокоювати себе очікуванням, що до нас прийдуть. Ми мусимо йти назустріч сучасній людині. У різний спосіб. Починаючи від того, що з допомогою ЗМІ промовлятимемо до людей. Наша Церква нині виразно заявляє, що ЗМІ є необхідним інструментом для проголошення Христового Євангелія. Це і радіо, і телебачення, і газетне інтерв’ю. І те, що за вашим посередництвом розмовляю з читацькою спільнотою “Слова Просвіти”, — також елемент потрібної Україні нової євангелізації. У плані організації доступу людей до Церкви важливим питанням є будівництво храмів. Нині у Києві зареєстрована 21 громада УГКЦ. Проте є лише 4 місця для Богослужінь — Патріарший собор, храм Василія Великого в районі Львівської площі та дві каплички — на Аскольдовій могилі та капличка (колишня дзвіниця зруйнованого храму) Миколи Доброго на Подолі. Дуже багато людей не мають фізичної змоги брати участь у Богослужіннях, їм непросто подолати відстань. Тому мусимо якось до них наблизитися. Коли йдеться про Київ, то тут багато питань. Ми з повною відповідальністю намагаємося зрозуміти, що потребує сучасна людина, як зможемо до неї дійти, як найефективніше звершувати наше служіння, нашу проповідь у нових обставинах, у яких нині живемо. — З історії знаємо, що утворена 145 років тому “Просвіта” та Церква були тісно пов’язані. Часто священики ставали засновниками та діячами “Просвіти”, засновували й школи. На думку спадає отець Іван Ваньо — засновник знаменитої української гімназії у Рогатині. Чи достатньо ефективна нині співпраця Церкви й “Просвіти”? І якою Ви бачите таку співпрацю у найближчі роки? — Якщо говорити про другу половину ХІХ століття, першу половину ХХ століття, то “Просвіти” були тим кроком за мурами церковної споруди, про які я сказав, торкаючись нових форм служіння Церкви. Ми добре знаємо реалії галицького села 20—30 років, де було два громадські центри — церкви та читальні “Просвіти”. Це був той крок до людей, який тоді, в умовах панування чужої держави намагалася зробити Церква. Зокрема підтримуючи, а подеколи створюючи і очолюючи осередки “Просвіти”. Нині я з великим задоволенням спостерігаю, як “Просвіта” відроджується в умовах незалежної української держави. Я мав нагоду зустрічатися з просвітянами у нашій діаспорі, зокрема в Аргентині. Добре розумію, якою важливою є роль просвічення, яке є головною метою української ідентичності, відродження і збереження якої — основне завдання сучасної “Просвіти”. Разом із тим хотів би нагадати, щоб “Просвіта” звершувала свою мету, реалізуючи ідею, яка простежується у ваших запитаннях, потрібно нагадати одне з благословень, які проголошує архієрей під час архієрейського Богослужіння: “Христе, світло істини, що просвічує і освячує кожну людину, яка приходить на світ”. Отже, Христос є світлом, він просвічує. Якщо “Просвіта” хоче посправжньому просвічувати народ, то вона має бути партнером Церкви. Я зустрічався з просвітянами на Івано-Франківщині. Пригадую таку зустріч із резиденції митрополита Володимира. Така співпраця необхідна. Хоча її форми можуть бути різними в різних частинах України, різними в різних країнах проживання українців. Ми заохочуємо, щоб співпраця між “Просвітою” і нашими церковними організаціями відбувалася насамперед на локальному рівні, щоб просвітяни відчували себе інтегральною частиною місцевої Церкви, тої єпархії, у якій вони діють, тої парафії, до якої вони належать. І така мережа може стати фундаментом для розбудови ширшої співпраці. — Уже минуло понад півроку, як кардинала Хорхе Маріо Берґольйо обрали Папою Римським. За цей короткий час він викликав велику симпатію у світі (не лише серед вірян римо-католицького обряду). Ви знали кардинала ще до його обрання Папою. Чи є в діях нинішнього Папи щось таке, що стало для Вас несподіванкою? — Коли тільки відбулося проголошення новообраного Святішого Отця, пригадую прес-конференцію для українських медіа, які були присутні в Римі. Я тоді сказав: нас чекає багато несподіванок. І перші місяці понтифікату нинішнього Святішого Отця підтверджують мою інтуїцію. Було багато несподіванок. Не тільки щодо стилю нового Папи. Це стиль дуже безпосередній, стиль душпастиря, близького до людей. Він може здивувати тим, що, їдучи Римом, зупиняється, аби зайти у кав’ярню на горнятко кави. Він купив sim-карти для постраждалих у трагедії біля Лампедузи. Нинішній Святіший Отець зателефонував до однієї жінки, яка мала намір зробити аборт, і відвів її від того гріховного задуму. Він сказав їй: “Я буду хрестити твою дитину”. Вразило те, з якою рішучістю він узявся за реформування церковних структур, зокрема Ватиканської Курії. Два тижні тому я як член Звичайної ради Папського Синоду брав участь у черговому засіданні цієї Ради. Папа прийшов до нас, майже цілий день був із нами та проголосив скликання 2014 року надзвичайного Папського синоду на тему християнської сім’ї. Це для всіх була несподіванка, бо це незвичайна сесія Синоду, яка задає новий тон Церкви. А зокрема від мене особисто це рішення вимагає дуже інтенсивної праці. — Чи, на Вашу думку, нинішні правителі почують голос Папи Франциска, що споживацька модель світу веде до самознищення цивілізації? Нині йому належать такі знакові заяви: “Стоп культурі марнотратства та відходів, так — культурі солідарності!”, або докір і правителям світу, і народам, що одним із найбільших гріхів сучасності є гріх байдужості… — Сподіваюся, правителі почують Святішого Отця. Той, хто серйозно думає над майбутнім, повинен будувати культуру життя. А якраз із уст наслідників апостола Петра лунають слова життя. Той, хто хоче мати майбутнє, повинен прислухається до слів Святішого Отця. — Наскільки я зрозумів, надіслане Вами запрошення Святішому Отцеві Папі Франциску відвідати Україну було прийняте. Тепер, як показує досвід візиту в Україну Папи Івана Павла ІІ, залишається “дрібничка”: ухвалити рішення на рівні державної влади і запустити його дипломатичними каналами. Чи щось у тому напрямі вже зроблено? Коли, на Вашу думку, Україна знову переживе неповторні дні зустрічі з Папою на своїй землі? — Поки що інформації про це у нас немає… — Дякую Вам за дуже ґрунтовні відповіді. — Дякую і вам. Хай Господь благословить усіх ваших читачів, які читатимуть нашу розмову. І хай вона стане ще одним засобом такої потрібної усім нам євангелізації. Розмовляв із главою УГКЦ Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ, журналіст, член НСПУ ________________ 1 Часові рамки розмови не дозволяють детально про це вести мову. — Ред. 2 Не тільки у символічному, а й у прямому розумінні слова. 3 Їхній приїзд показав, що через брак широкої інформації ми, загал суспільства, маємо спрощене уявлення про Церкви у європейських країнах, які безконфліктно мирно співіснують, що повинно стати великим уроком для України. 4 Швейцарський кардинал К. Кох є також співголовою змішаної Міжнародної комісії з богословського діалогу між Католицькою і Православною Церквами. 5 Як свого часу здивував світ, по суті, мирний розпад найбільш озброєної держави світу — СРСР. 6 Філософські словники та енциклопедії подають, що слово католицький походить від грецького слова catholikos (грец. Καθολικος), що означає “соборний”, “загальний”, “всесвітній”. 7 Хоч часто хто свідомо, а хто не свідомо, з приводу неканонічності займається підміною понять, що у багатьох осіб породжує страх перед “неканонічністю”. І це яскравий приклад названого Блаженнішим використання Церкви як інструменту для тих або тих геополітичних міркувань сусідніх держав. 8 Секуляризація. У сучасному розумінні слова звільнення від впливу Церкви в громадській та розумовій діяльності, в художній творчості. В історичному плані це перетворення церковної та монастирської власності на державну. Процеси ці були характерні не лише радянському, а й царському режимові. 9 Фундаментальна праця митрополита Шептицького, об’ємом 30 сторінок, написана у грудні 1941 року.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин