10 Погляд · “Збіг агресивних дій третього райху та гортійців — · невипадковий”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Дантові кола репресій України міжвоєнного двадцятиліття
Слово Просвіти, №45 за 2017 рік
Юрій КОВАЛІВ, доктор філологічних наук, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Продовження.
Поч. у ч. 43, 44 за 2017 р.
Двадцятилітнє панування Польщі в Західній Україні викликає асоціації з катастрофою. Аналогічна ситуація була на Північній Буковині й частині Бесарабії, захоплених “Великою Румунією” (1918), наступного року — Сігитщині (південна частина Мармарощини).
У. Самчук поклав в основу роману “Гори говорять!” реальні події — повстання 7—8 січня 1919 р. проти мадярської адміністрації, очолене мешканцями села Ясеня — трьома братами Климпушами, прототипами Цоканів: Дмитра, Павла, Юри. Об’єктом епічного осмислення стала їхня доля, драматичні стосунки з родиною Маківчука, Йонаша та мадярів, приязнь та ворожнеча на побутовому, етнічному й соціальному ґрунті, причини спалаху національного резистансу та його жорстокого придушення, мотиви екзистенційного бунту проти угорської сваволі. Однак гуцули Мармарощини потрапили в іншу колоніальну залежність — уже від румунів. Як-то кажуть, з-під дощу та під ринву… За підставу колонізації українських земель Румунське королівство взяло сфабриковане рішення так званого Буковинського конгресу під головуванням Я. Флондора. Попри протести українців, які на народному вічі в Чернівцях (1918) за участю крайового президента й письменника О. Поповича прагнули об’єднатися в Українську державу, Рада Амбасадорів узаконила Бесарабським протоколом румунську окупацію. Привласнення Південної Буковини здійснювалося за Тріанонським “договором” з Угорщиною (1920, червень), остаточний кордон Румунського королівства окреслив “мирний договір” з Туреччиною (1920, серпень). На цих землях запровадили воєнний стан (до 1928), сюди масово переселялися румунські офіцери, подібні на польських осадників, розпочалася тотальна румунізація культури, освіти, топосів, документації, прізвищ. На анексованих землях румунську мову було проголошено державною, дарма що в конституції 1923 р. проголошувалася “рівність всіх громадян, незалежно від їх походження, мови і релігії”. Панівна шовіністична влада, перейнята манією лінгвоциду, усувала українців з державно-адміністративних посад, проголошувала їх румунами, які “забули рідну мову”, як зазначалося в законі про освіту (26 липня 1924 р.), повністю ліквідувала 280 українських шкіл й українські кафедри в Чернівецькому університеті, підпорядкувала православну церкву румунському патріархату. Поширювалася шовіністична версія, ніби Буковина — спрадавна румунська територія, яку “асимілювали” “рутени” й
“гуцани”, потребує етнічного очищення. Ксенофобний режим, не визнаючи нацменшин, передусім українців, переслідував кожен прояв законного захисту автохтонів людської і національної гідності. Жорстоко було придушено Татарбунарське повстання (1924), які раніше Хотинське (1919), однак суд під тиском світової громадськості, передусім письменників Р. Роллана, А. Барбюса, Л. Араґона, Т. Драйзера та ін., змушений був виправдати більшість заарештованих (процес 500).
За умов брутального лінгвоциду українська література, що мала таких письменників, як Ю. Федькович, С. Воробкевич, Євгенія Ярошинська, які стали класиками українського масштабу, а Ольга Кобилянська — світового, розвиватися не могла. Одним із перших зазнав переслідувань письменник М. Марфієвич — активний “просвітник”, автор “Похідної пісні”, яку виконували під час Буковинського віча, й поеми “Галата” (1920) про антирумунське повстання січових стрільців (1919). За відмову викладати румунською мовою в українській школі, за спротив шовіністичній політиці його заарештувала таємна поліція, але йому вдалося втекти до УСРР (1924). Натомість К. Ластівці довелося відчути на собі шовінізм румунських бояр, які позбавляли його права на самореалізацію як українського філолога і письменника. Дискримінація українців у навчальних закладах Румунії розкрита в автобіографічній трилогії “Метелики на шпильках” Ірини Вільде, коли українські вихованці чернівецького ліцею позбавлялися права на рідну історію й мову, зазнавали постійних принижень людської й національної гідності, вважалися неповноцінними особами, приреченими на румунську асиміляцію. Визначальним для головної героїні Дарки Попович та інших персонажів (Наталка Оріховська, Гиньо Іванчук, Орест Циганчук, Стефа Сидір та ін.) стало самоусвідомлення національної ідентичності передусім через українську мову, вироблення в собі спротиву румунському шовіністичному тиску й дискримінації, перешкодам під час отримання матури. Батько письменниці — прозаїк і поет Д. Макогон — констатував у листі від 12 вересня 1959 року до Марії Підгірянки: “Румунська влада вже з перших днів почала шаленіти. Українську інтелігенцію арештували, а вчителів попереводили на Схід, навіть у глибину Румунії. Наше село Луковицю […] зрумунізовано також. […] Всі українські товариства й газети були закриті…”. Ще певний час виходив місячник “Промінь” (1921—1923), журнал “Щипавка” (1922), трималося видавництво “Каменярі”. Після 1928 р. розпочався етап відносної лібералізації краю, сформувалася Українська національна партія — прихильниця “органічної співпраці” з окупаційною владою. Пожвавилося культурно-громадське життя (“Залізняк”, “Чорноморе”, “Запорожжа”, “Кобзар”, “Мазепа”, “Жіноча громада” тощо), тимчасово відновилася українська мова в молодших і вищих класах (до 1934 р.), активізувалося націоналістичне підпілля на чолі з О. Зибачинським (провідник Крайової Екзекутиви ОУН), О. Квітковським, С. Никоровичем, І. й П. Григоровичами, поширювалися журнали
“Самостійна думка” (1931—1937), тижневик “Самостійність” (1934— 1937). Однак режим короля Кароля ІІ не забарився з новими судовими процесами, кинувши на лаву підсудних націоналістів, які заперечували румунську владу на українських землях (1937). Чернівецька префектура вимагала віддавати українців за вживання материнської мови до воєнного трибуналу. Репресії проти української мови посилилися після ухвалення нової конституції (1938).
Підкарпатська Русь через провал проекту возз’єднання з Україною змушена була на підставі рішення Центральної Руської Народної Ради (8 травня 1919 року), заснованої в Новій Любаві О. Невицьким, звернутися до уряду Т. Масарика про приєднання на правах автономії до Чехо-Словаччини, що сталося завдяки ухвалі Сен-Жерменської конференції (10 листопада 1919). Празька влада, не визнаючи права закарпатців на єднання з усіма українцями (тому О. Невицький емігрував до Америки), гальмувала надання Підкарпатській Русі автономії; на поняття “Підкарпатська” або “Закарпатська Україна” накладалося табу, як і на слова “українець”, “український”, натомість запроваджувалася урядова назва “Підкарпатська Русь” чи “Підкарпаторуський край” (з 1928). Книжки й періодику друкували за етимологічним правописом І. Панькевича (“Граматика руського язика”). Період міжвоєнного двадцятиліття часто називали народовецьким. Давалася взнаки традиційна для Угорщини політика мадяризації відтоді, коли 1832—1844 рр. угорська мова стала офіційною, обов’зковою в парламенті. Міністр внутрішніх справ Угорщини К. Тиса вважав, що угорці мають державу лише для угорців, тому було закрито три словацькі школи, учительську семінарію в Ужгороді, де навчання проводилося “рутенською” (українською) мовою, яка ще жевріла в церковних (початкових) школах, у вищих її не було. Законом від 1879 р. угорська мова проголошувалася обов’язковим предметом у народних школах. У 1905 р. ухвалено законопроект, за яким усі держслужбовці мали розмовляти лише угорською мовою, кирилиця була заборонена. На Закарпатті український рух, культивований о. Августином Волошиним, братами М. та Ю. Брайщаками, долав спротив погодінського москвофільства й мадяронства, під впливом яких перебувала частина інтелігенції (“Общество ім. О. Духновича”, блок мадяронів), чехів, які заповнили урядовий апарат, усіляко гальмуючи автономістські прагнення закарпатців. Після обрання президентом Чехо-Словаччини Е. Бенеша чеські народні соціалісти з ужгородського “Шкільного реферату” запровадили недолугий підручник російської граматики Е. Собова, закрутили штучну “дискусію” про російську (русскую) й українську (малоруську) мови. Українські освітяни мусили виборювати право на поширення української читанки Ф. Аґія (1938). Такі тенденції заганяли Закарпаття в глухий кут провінційщини. Культурне (мовне і літературне) життя доводилося починати з нуля, з проблеми мови і правопису, давно розв’язаної в Україні. Під впливом культурництва Закарпаття поволі оживало українське життя в Пряшеві, що перебувало під нівеляційним тиском словакізації. Слабкі культурницькі осередки, засновані Греко-Католицькою Церквою в ХІХ ст., ледве жевріли. Переважали москвофільські (А. Бескид, І. Жидовський, К. Мачик; “Общество ім. О. Духновича”), карпаторуські (заснована О. Невицьким народовецька Ліґа русинів) тенденції, тому спроба лемків створити окрему національну адміністративну одиницю (жупу) не мала успіху. Зусиллями Ірини Невицької було сформовано “Союз руських жінок”, засновано місцеву “Просвіту” (1930), газету “Слово народа” (1931—1932). Не дивно, що Пряшівщина надто скупа на письменство — Ірина Невинська, Зореслав, Ф. Лазорик,
Д. Зубицький на тлі провінційного імітат-російськомовного письма І. Кизака, І. Гендер-Суходольського чи О. Фаринича.
Найактивнішими борцями за національну ідентичність у Закарпатті були молоді пластуни. Активізувалося товариство “Просвіта” (Ірина Невицька, В. Ґренджа-Донський та ін.), було засновано професійний театр “Руська бесіда”, відкривалися українські школи й гімназії, друкувалися українські газети. Активний учасник підкарпатського відродження В. Ґренджа-Донський став фундатором Народного Дому в Ужгороді, був секретарем театрального Дружества “Нова сцена”, редагував і видавав заборонений владою журнал “Наша земля” (1927—1928), очолив Спілку письменників і журналістів краю (1935), при якій діяло українське видавництво. Поета навіть ув’язнили на три місяці за вірш “Розділили Україну поміж ворогів…”. Українська Учительська громада Підкарпатської Руси (1929—1939) перебрала на себе керівництво освітою в Закарпатті, друкувала свою періодику “Учительський голос”, “Наша школа”. З’явилася “Граматика української мови” І. Васка й А. Штефана. Поширювалася преса українським правописом. В Ужгороді відбувся перший Жіночий конгрес, ініційований Іриною Невицькою — заступницею голови Жіночого союзу (голова — Ірина Волошина). Охоплені державницькими ідеями студенти Закарпаття, переважно письменники (С. Росоха, І. Колос та ін.), навчаючись у Празі, гуртуючись при журналі “Пробоєм”, ініціювали другий з’їзд української народовецької молоді в Мукачево, що відбувся 1 липня 1934 р. під жовтосиніми прапорами, всупереч забороні чеського крайового президента А. Розсипала. 1935 р. було засновано Українське народне об’єднання (І. Гриць, В. Кузьмик, М. Тулек, Ірина Невицька та ін.), перейменоване на Українську селянську партію, згодом — на Українську національну селянську робітничу партію, хоча неофіційно поширювалася назва УНО, обов’язки прессекретаря в якому виконував В. Ґренджа-Донський. Він, виступаючи на Всепросвітянському з’їздів Ужгороді (1937), закликав краян присягати перед Богом, аби не зректися національних прав.
Велику роль у формуванні національно-культурної інфраструктури Підкарпаття відіграли емігранти з Наддніпрянщини й Галичини, хоча празька влада, за зізнанням о. О. Собола (Зореслава), ставилася до українців менш прихильно, ніж до росіян. Завдяки зусиллям
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
