Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пряма мова · “Рідна прабатьківська земля дала мені поштовх до національної тематики”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

«Працюю, допоки міцно тримаю в руках долото» До 65-літнього ювілею митця

Слово Просвіти, №45 за 2017 рік

Нещодавно у Муніципальній галереї мистецтв Деснянського району Києва відкрилася виставка скульптури і живопису “Цвіту, горю, полум’янію” відомого скульптора і поета Михайла Горлового до його 65- річного ювілею. Михайло Горловий народився в селі Щербанівка 19 жовтня 1952 р. на Київщині. Скульптор, поет, громадський діяч. Автор багатьох пам’ятників у бронзі й граніті. Автор поетичних книжок: “Я — скит з трипільських праглибин”, “Діти Дажбога”, “Дорога в Україну”, “Поезія в камені”, мистецького альбому “Скульптура” та нарисів з історії села Щербанівка. Лауреат гран-прі “Скульптура з криги”, м. Київ, лауреат премії Гнипів на Обухівщині за монументальну пропаганду в районі. Нагороджений міжнародними дипломами і медалями ВУТ “Просвіта” “Будівничий України” й Української всесвітньої координаційної ради до 200-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. Дипломант тринадцяти міжнародних симпозіумів “Скульптура в камені”. Учасник численних всеукраїнських виставок в Україні й за кордоном. Його роботи є в музеях України, США, Канади, Лівану, Сирії, Вірменії, Франції, Іспанії, Австрії, Марокко, Фінляндії, Німеччини, Австралії. Член Національних спілок письменників і художників України. Розмову з Михайлом ГОРЛОВИМ веде поетеса Тетяна ЛЕМЕШКО. — Михайле, ти народився у славному Трипільському краї. У твоїй багатогранній творчості поєдналися бунтівна вдача ота$ мана Зеленого (Данила Терпила) і творча душа твого дядька — письменника Григорія Косинки (Стрільця). За радянських часів ці імена були у списку “ворогів народу”. Чи зга$ дували їх у твоїй родині? — Бабуся Одарка розповідала, що її чоловік, а мій дід Петро Стрілець і Данило Терпило дружили з дитинства. Разом навчалися у Трипільській церковно-парафіяльній школі, обидва брали участь у Першій світовій війні. Потім дід був сотником Дніпровської дивізії Зеленого із забезпечення війська провіантом. Отаман часто навідувався до діда Петра, де за сімейним столом обговорювали військові дії. Радянська влада цього дідові не пробачила — його закатували у рідній Щербанівці комісари і доморощені активісти. У дідовій хаті народився і я, за тим столом навчався, зберігаю його досі... Про свого дядька Григорія Косинку, який був троюрідним братом моєї матері Марії Стрілець, я дізнався теж від бабусі Одарки, коли був у третьому класі. Вона казала, що у нас був родич, який писав книжки, але його вбила “бандицька влада”. Висловлювалася так завжди і нікого не боялась. “Розумний був небіж, і прізвище взяв собі — Косинка. Це квітка, яка росте в мокрих місцинах — на берегах, в болоті, на левадах”, — розповіла бабуся і повела на берег, показала бурякові квіточки-косинці, які всівали верхівку стебла “ялиночкою” вгору. Я був заворожений: “Невже в Щербанівці була така людина, та ще й наш родич!” Ходив селом і питав, у кого можна побачити книги Григорія Косинки. Та ні в Якова, ні у Єфросинії Стрільців — рідних брата й сестри письменника, книг не було. Їх палили, бо боялися репресій. У 1937—1938 рр. більше тридцяти щербанівців знищили в сибірських таборах. А Григорія Косинку розстріляли у підвалах колишнього Інституту шляхетних дівчат (Київський жовтневий палац), нині Міжнародний центр культури і мистецтв, у грудні 1934 року разом із відомими українськими письменниками і діячами культури, які любили Україну і були її патріотами. Григорій Косинка дружив із відомою письменницею Ольгою Кобилянською, називав її своєю вчителькою. В одному з листів до неї писав: “...Коли тільки сота частина мого народу відчуває так, як я, то — ми не згинемо! Так, ми ніколи не згинемо!” — Ти тривалий час спілкувався з дружи$ ною Григорія Косинки Тамарою Мороз-Стрі$ лець. Виготовив портрет письменника і ме$ моріальну дошку. Як його доля вплинула на твою творчу й громадську діяльність? Яким був початок твого творчого шляху? — Першими вчителями були мої батьки. Вони любили малювати народні картинки на картоні, фанері й склі. У Щербанівській початковій школі, де я навчався, вчителька Катерина Петухова теж вчила малювати і писати твори на вільну тему. Згодом, коли почув по радіо розповідь про життя і творчість Григорія Косинки, по тілу пробігли мурашки. Після передачі пішов у сад і написав йому присвяту. Він підняв мій дух і підштовхнув до творчості. Я почав писати вірші. Майже 25 років приятелював із дружиною Григорія Косинки Тамарою Мороз- Стрілець. Ми разом відроджували пам’ять про його життя і творчість. Вона наставляла, а я — діяв. Так було встановлено погруддя Григорія Косинки (робота скульптора Галини Кальченко й архітектора Анатолія Ігнащенка) в рідній Щербанівці. Згодом і я виготовив погруддя Григорія Косинки, яке встановили біля школи села Красне, в якій він навчався. Зробив також меморіальну дошку на обійсті, де народився письменник. 1989 року долучився до політики і підтримав “Народний рух України за перебудову”. Був делегатом і гостем установчого з’їзду Руху. До мене звернулися письменники Іван Драч, Дмитро Павличко, В’ячеслав Брюховецький, щоб я організував групу студентів на підтримку Руху в Київському художньому інституті (нині Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури — Авт.), де я навчався. Мене обрали головою Руху, “Просвіти” і страйкому інституту. Наші студенти перші в Радянському Союзі підтримали академіка Андрія Сахарова, який виступив проти війни в Афганістані. Радіостанція “БіБіСі” одразу оголосила на весь світ про групу підтримки Сахарова. У Київському художньому інституті довелося боротися з русифікаторами. Після смерті ректора, українського патріота Валентина Борисенка, ми підтримали кандидатуру Андрія Чебикіна, який казав: “Хлопці з гарячими головами хочуть Незалежної України”. Революція на граніті 1990 року збунтувала всю Україну. Але з інституту згодилися голодувати лише я і Олександр Фурман — мій найближчий друг. Наша група з понад 40 осіб прорвала кордон ОМОНу з Донбасу, Дніпропетровська і Криму, який стояв у чотири ряди. Ми лягли на холодний граніт перед Верховною Радою, омонівці нас оточили і нікого більше не впустили. За три доби ми домоглися своїх вимог: відставки прем’єр-міністра Віталія Масола, і щоб наші хлопці не служили у війську за межами України. 1984 року дочка Антоненка-Давидовича Ярина і зять Борис Тимошенко попросили мене зробити хрест на могилу письменника, який був близьким другом Григорія Косинки. Попри пильний нагляд КДБ за могилою, нам із другом Василем вдалося привезти на пожежній машині двометровий дубовий різьблений хрест і встановити його. Згодом цей хрест замінили на кам’яний. 1989-го до мене звернулася дружина дисидента Євгена Чередниченка — Віра Нечипорівна, з проханням такі ж хрести зробити на могилах Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого. Ми з Олександром Фурманом і Сергієм Перехожуком виготовили ці хрести. У березні 1990-го їх спалили... Пам’ятаю також 175-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. Ми прийшли до пам’ятника з гаслами: “Українська мова дітям на їх рідній землі” та жовто-блакитними стягами. Читали вірші Стуса, Симоненка і багатьох інших заборонених на той час поетів. Нас вистежило КДБ й після мітинга похапали й кинули в броньовані автобуси. Били жорстоко. У мене на спині від кийків тріснула сорочка... — Тож не випадково основна тематика твоїх літературних творів і творів обра$ зотворчого мистецтва — національна. Ти працюєш у різних напрямах і матеріалах. Михайла Горлового (у центрі) вітають колеги Крім творчих робіт із дерева, кераміки, бронзи, каменю у твоєму доробку чимало скульптурних портретів багатьох відомих діячів української культури, а також мону$ ментальні роботи. Чимало з них виконав благодійно для Обухівщини і рідного села Щербанівки. Звідки черпаєш сили для цієї тяжкої, виснажливої праці? — Ще в дитинстві, коли спускався з хлопцями з кручі, побачив, що до моїх п’ят пристало щось липке і пластичне, схоже на пластилін. То була сіро-темна клейка глина. Я став її місити — виходили різні фігурки, вони мене й заворожили на все життя. Зайнятися скульптурою мене надихнули і знайдені в урочищі Бутів, на колишньому полі мого діда, керамічні трипільські фігурки тварин. У цьому ж урочищі Вікентій Хвойка знайшов керамічний хрест із сільськогосподарським календарем, біноклевидну посудину, горщики і гранітну булаву. Рідна прабатьківська земля дала мені поштовх до національної тематики від глибини Мізина і Кам’яної могили до сьогодення. Це — трипільська культура, скіфія, козаччина, сучасна українська історія. Не часто, але доводиться працювати над пам’ятниками і портретами відомих діячів культури і науки. У моєму доробку є пам’ятники Вікентію Хвойці в с. Трипілля, Івану Виговському в с. Германівка, воїнам-афганцям в Обухові, жертвам голодомору в смт Козин, перший пам’ятник жертвам геноциду українського народу в с. Зікрачі Кагарлицького району, пам’ятник Степану Бандері в Бучачі на Тернопільщині, також виготовлені, але ще не встановлені погруддя Тарасові Шевченку, Андрієві Малишку і Петрові Болбочану. Цим літом подарував рідній Щербанівці погруддя з лабрадориту, майже в п’ять натур, митрополита Київського і Галицького Тимофія Щербацького, на честь якого названо моє село. Кількома роками раніше виготовив Пам’ятний знак козакам і старшинам Щербанівської сотні Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого... Працюю, допоки є фізичні сили і міцно тримаю в руках долото, а творчість невичерпна, якщо любиш свою справу. — Михайле, твоє ім’я добре відоме за кордоном. Мав персональну виставку в Ка$ наді. 12 (!) разів представляв Україну в Ліва$ ні на Всесвітніх форумах “Скульптура в ка$ мені”... — Вперше поїхав у Ліван 1998 року. Мене тепло зустрів відомий ліванський скульптор Альфред Басбус, учень французького скульптора Осипа Цадкіна, і мій однокурсник-скульптор П’єр Карам. Із ліванського мармуру зробив козака-бандуриста і назвав скульптуру “Пісня з України”. Це була перша робота з каменю заввишки понад два метри, яка дала великий поштовх подальшій реалізації моїх задумів. Відтоді мене запрошували до Лівану на щорічні Всесвітні форуми “Скульптура в

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин