Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Правдивість, називання речей їхніми іменами — · найбільша чеснота інтелектуала”. Пряма мова · с. 2сторінка оригіналу ↗

Втратити рідну мову і перейняти чужу — це найгірший знак підданства Галина ПАГУТЯК: «Жовтий галас довкола мови» Галина ПАЛАМАРЧУК: «Про піховшеків і не тільки»

Слово Просвіти, №45 за 2017 рік

Облога сусідами освітнього закону, здається, об’єднала і проєвропейських і проукраїнських громадян, стала тією краплею, що призвела до повені обурення. Все-таки добре, що приниження державної мови зачепило нарешті і людей, які ще недавно улесливо зазирали в очі європейцям і сподівались, що бодай їх не вважатимуть за варварів і тубільців. Замість того, щоб донести правду про катастрофічну ситуацію з українською мовою на тлі тотальної русифікації як доконаний факт до західноєвропейських інтелектуалів. Але ніхто з наших культуртрегерів цього не робив і навряд чи буде робити, бо потрапити до проклятого племені націоналістів — це провал. Це відсутність премій і грантів від лівих організацій, які фінансує Кремль, а як без них жити? Треба десь працювати, заробляти на хліб, опуститись до тих посполитих невдах, які працюють вдень, а вночі творять, і для яких поламаний старенький ноутбук — трагедія. Правдивість, називання речей їхніми іменами — найбільша чеснота інтелектуала. Лавірування, лицемірство чи навіть вежа зі слонової кістки в час війни — це безчестя. Ми всі мусимо бути солдатами, поки триває ця війна за нашу свободу і свободу наших дітей. Упродовж останніх років я була свідком ганебних суперечок і ще ганебніших компромісів довкола мовного питання. То спільні творчі зустрічі з сепаратистами, то плач за книжками з Росії, навіть збірник прози сучасних українських письменників вийшов під час війни у Росії, то переклади російською українських авторів в Україні, то запрошення “хороших росіян” на книжкові ярмарки… Але найбільше вразила і вражає ота клята, бо однобічна, толерантність. Вперше це неприємно вразило, коли повалили пам’ятник Лєніну на Бесарабці. Треба було чекати, поки парламент проголосує, а Рада Безпеки схвалить? Потім, коли Львів намагався перейти на російську, тобто кілька відомих людей, цілковито не усвідомлюючи загрози імперського его, наївно сподівались, що те его перейде на українську. А воно тільки посміялось над дурними хохлами і кинулось завойовувати галицький П’ємонт. Відхреститись від “одіозної” Ірини Фаріон — це був бонтон. І є зараз. Тим часом ворожа агентура діяла, намацуючи слабкі місця в пацифістів і прихильників мистецтва для мистецтва. “Жахливою і брутальною” була письменниця Лариса Ніцой в її боротьбі з рибками і касиркою в супермаркеті. У неї жбурляли каміння і обкладали модним серед бомонду тюремним матом, бо не письменницьке це діло захищати державну мову. Не так агресивно, а поступово, років на п’ятдесят розтягнути, коли від української мови, як від шумерської, залишаться хіба сакральні тексти. Бо молдавани назвуть печерними націоналістами. Хай для цих ніжних істот видаються методи письменниці та багатьох інших людей, які не можуть жити в русифікованих містах, агресивними і негуманними, але вони воюють за Україну в Україні, а не мовчать під лавкою. Бий своїх і бійся чужих — ось що є головною причиною розбрату серед українців. Свої слабкі, чужі сильні й нахабні, а силу поважають навіть у колонії суворого режиму. Вихолощена цивілізованість не здатна захистити, протверезити, вилікувати одурманене маскультурою суспільство і врятувати молодь. Повзуча русифікація здійснюється переважно через двомовність і суржик, і нерідко через сепаратистський адмінресурс. Тут не угорці, яких зараз усі так дружно засуджують, ай школа на Одещині. Письменники би мали останній скандал взяти в зуби, а не розмірковувати над тим, добра чи погана письменниця їхня колега Лариса Ніцой і чи не отримує вона бува політичні дивіденди, захищаючи двох бунтівних матерів. Бо це врешті нешляхетно. Публічні люди мусять щонайменше бути чесними перед собою і щонайбільше: виконати свій обов’язок перед Батьківщиною. Добре, що це сталось, що якась частина українців побачила: треба мати нагострені пазурі, і звільняти мовний простір від настирливих претензій меншин, не криючись перед світом, бо сильна Україна потрібна тільки українцям, більш нікому, у цьому дарвінівському світі, замаскованому під гламурну мультикультурність. От вам і Орвелл із його Фермою: є рівні, а є рівніші. Чомусь грузинські видавці у Франкфурті стали з плакатами проти московського агресора, а українці готові, либонь, потай домовлятись із цим агресором про переклади, бо культура вище політики. Правда, політики цього не знають і ламають хребет національній культурі, тримаючи її у стійлі для худоби. Людина — істота багатогранна: якоюсь гранню вона проявляється в соціумі, якоюсь — у сім’ї, третьою — в колі друзів, четвертою — коли мовчать Америки й Росії, і навіть Україна, і людина лишається сам на сам із собою… Усі ці грані забезпечують живлення її потреб і виведення продуктів живлення, обмін і торгівлю, одне слово — життєдіяльність та розвиток. Двоїста природа людина передбачає, як відомо, єдність і боротьбу протилежностей. Правою-лівою, тільки так можна йти. Одною — лише крутитися на місці. Як громадяни країни, ми платимо податки на утримання армії, чиновників, забезпечення соціальних потреб суспільства. В обмін на податки — отримуємо безпеку на вулицях і непорушність кордонів. І не кажіть!.. Яка система, така й безпека. Треба зрозуміти й іншу річ. У гібридному світі, де ворог може пробратися в мозок і зруйнувати його, не порушуючи фізичних кордонів, — потрібні гібридні кордони і податок на їхнє утримання. Один із таких кордонів — державна мова. Податок на його утримання — толерування і виконання мовних законів. Державна мова — це той щит на гуманітарному рівні, який не дасть пробратися в державний організм імунодефіциту, внаслідок чого цей організм не впустить у себе зелених чоловічків та іншу гидоту. Як і сплата податку грошового, податок гуманітарний не обговорюється, і ухиляння від нього має каратися, як ухиляння Манафорта в Гамериці. Мені глибоко огидні, жалюгідні ті інфантильні піховшеки, які мовний закон і мовні квоти на захист української обзивають диктатурою. Це слизняки, слабаки й ворожі агенти. Щоб уберегти свої кордони і захистити свою землю, країна мобілізує на фронт синів та доньок, затягує паски, обмежує себе в інших громадянських свободах (бо путін нападе), — а піховшеки висувають їй ультиматуми і відчиняють ворота ворогові зсередини… …У сім’ї, в колі друзів і сам на сам із собою людина має говорити лише комфортною мовою, бо чим комфортніше людині, тим вона щасливіша. А чим більше навколо щасливих людей, тим комфортніше кожному з нас у такому оточенні. Зараз же як? Ступаєш вранці в цей мурашник — як воістину в мурашник: без броні й не потикайся, зжеруть… Саме тому я ревно захищаю комфорт своїх друзів і знайомих. Інколи — навіть від них самих: коли намагаються передчасно, не про- Іван МАЛКОВИЧ, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, український поет та видавець, 2017 робивши як слід тему, ламати себе у мовному питанні. Не підготувавшись, не маючи внутрішньої переконаності, у приватній сфері цього не слід робити, бо відкат буде жорсткий і жорстокий. …Буде зимно, буде некомфортно. Зимно й некомфортно на зоні української мови постійно. І тим більше тут почуваєшся ізгоєм, що розумієш: держава тобі не друг і не брат. Без підтримки і грошей українська культура завжди буде худенькою й на маргінесах. Тебе може побити водій маршрутки іна тобі може відігратися за Ніцой продавчиня у “Ватсонсі”. Перевербовують тебе гарними й пишними словами, а потрапиш ти на зону. Ти не готовий. Тай я не бажаю тобі зони. Живи в комфорті. І приходь — коли переситишся його гнилуватим духом. Коли виростеш із його гнилуватої плоті, як росток. …Що стосується сам на сам. Я читала багато книжок із психології, я читала Кена Вілбера, обожнюю його книжки з трансперсональної психології… Але не можу собі пояснити, чому… На межі яви і сну, коли розтає грань між грубим і астральним, являються прекрасні чи страшні картини, часто, хитнувшись у бік яви, ловлю себе на тому, що мій внутрішній діалог секундою перед тим звучав російською мовою. Холодною, чужою, слизькою, штучною… Звідки? З яких глибин? Відлуння якого сюжету, чийого життя?

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин