Шевченкіана · “У середині ХІХ століття московський професор почувався національним патріотом, ідентифікував себе з Україною”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Як Тарас Шевченко порадував Осипа Бодянського 10 історичних мініатюр
Слово Просвіти, №45 за 2018 рік
У листопаді виповнюється 210 років з дня народження О. М. Бодянського (1808—1877) — українського та російського філолога-славіста, історика, фольклориста, письменника, перекладача, видавця документів із української історії, професора Московського університету. Осип Бодянський познайомився з Тарасом Шевченком у Москві в лютому 1844 р., і поет вважав його другом: “друже мій єдиний”, “друже мій милостивий”, “друже мій добрий”, “мій друже, Богу милий”. Наш постійний автор, доктор історичних наук Володимир Мельниченко вибрав для розповіді про Шевченкового друга жанр історичної мініатюри.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Не забував про свою Ук3 раїну, не переставав пра3 цювати для неї” Розмірковуючи над непростою московською долею українця Бодянського, Михайло Драгоманов писав: “Як собі хочете, а боротись з тим, що нас незамітно підточує, одтяга вас од рідної країни, втяга в чуже життя, перероблює, — не день, не два, а роки, десятки років, — не легко. А зовсім переробитись, — все таки не можна. А порвати зразу з тим, що нас переробляє і почати самому по собі будувати новий притулок для думки і серця на рідній ниві, з рідного матеріалу, на це в людей, все таки поламаних царськими порядками і не вискочивших хоч думкою зовсім за кордон царський і церковний, — було ділом неможливим”1. Так-то воно так, але Бодянський, залишаючись законослухняним імперським підданим, “вискакував” і думкою своєю, і справою реальною за межі тодішнього царистського й церковного розуміння місця та значення Малоросії в історії та сучасності Російської імперії. Згадую, як у щоденнику Бодянського зустрів запис про його пікіровку з московським літератором Дмитром Свербєєвим. “Не розумію, як можна бути в наш час національним”, — сказав той. — “А я так не розумію, як можна не бути національним у наш час”, — парирував Осип Максимович. Он як! У середині XIX століття московський професор, українець із Варви Бодянський почувався національним патріотом, ідентифікував себе з Україною. Той же Драгоманов визнавав, що Бодянський “хоч і не розривав з державою російською, та не тільки ніколи не забував про свою Україну, не переставав працювати для неї…” У цьому контексті ми й маємо розглядати, вивчати й висвітлювати життєве кредо редактора “Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете”, який у листі до Михайла Максимовича в січні 1847 р. писав: “Я вирішив, щоб то не стало, обнародувати малоросійські літописи; зібрав їх у великій кількості й збираю безперестанно… За мною нікому не угнатися, хоч би й на українському коні. Я ж і сам козак”. Ці слова можна поставити епіграфом до всієї видавничої діяльності Бодянського. До нього та й після нього не було більше в Москві науковця, який один видав би стільки історичних джерел із патріотичних спонук.
“Матері моїй рідненькій, неньці старенькій, коханій, любій Україні” Уже 1834-го, тобто в рік закінчення Московського університету, Бодянський привернув до себе увагу, написавши рецензію на “Малороссийские повести, рассказанные Грицьком Основьяненком”, до якої поставив епіграфом відоме прислів’я “Своя хата лучше чужих палат”, яке перегукується з огненними словами Шевченка, написаними через одинадцять літ: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. У цій публікації Бодянський із величезною любов’ю писав про Україну і висловив упевненість, що українська мова та багата народна поезія посядуть достойне місце серед слов’янських народів. Михайло Грушевський зазначав, що Бодянський “ззамолоду писав українські вірші і р. 1835 видав збірку українських віршованих казок “Наські українські казки запорожця Іська Материнки”2, присвятивши цю книжку “Матері моїй рідненькій, неньці старенькій, коханій, любій Україні”. Пантелеймон Куліш на схилі літ у “Дописках” до поеми “Куліш у пеклі” вдячно згадував: “До нас, гімназіальної дітвори в Новгородку Сіверському, не дійшов тоді ще ні Гулак Артемовський, ні Квітка-Основ’яненко. Втішались ми тільки перелицьованою “Енеїдою” Котляревського. Тим казки Іська Материнки були про нас первим ступнем народного самопознання нашого і самоцвіту староруського. Я й досі знаю напам’ять не то самі казки прилуцького земляка Іська (Іосипа), та й переднє слово до казок…” Суголосно з Кулішем писав Іван Франко, який до того ж висловив глибоку думку про причину відходу Бодянського від московського філософського гуртка Миколи Станкевича: “Студентом він належав до кружка Станкевича... Правда, коли радикальніші гегеліанці виділилися окремо (Грановський, Герцен та ін.), Бодянський не пристав до них... відтягнений від гегеліанських абстракцій більше реальним змістом своїх учених праць, а може і своїм гарячим українським патріотизмом, що проявляється у нього в ту пору”3.
“Пісні українські вищі від пісень інших слов’ян…” 1837 р. Бодянський захистив магістерську дисертацію “О народной поэзии славянских племён”, в якій, зокрема, писав, що основний зміст народної поезії українців визначав драматизм, “вогняне життя, несподівано перерване на всьому ходу до землі обітованої”. Важливо зазначити, що у своїх працях Бодянський, на відміну від інших учених, вважав українську не наріччям, а повноправною мовою. Він уживав термін “малоросійська мова”, а поряд із цим, хоч і не так часто, — “українська мова”. Особливу роль народної поезії Бодянський убачав у розвитку національної літератури й створенні літературної мови. На думку вченого, пісенність народу витворює “найправдивіший образ його життя, його долі в дану епоху буття його”. Бодянський наголошував, що “пісня — щоденник українця”, його душа. Саме у зв’язку з магістерською дисертацією молодого вченого з України Михайло Грушевський у грудні 1912 р. навіть згадав його як попередника й соратника Тараса Шевченка, процитувавши Бодянського: “Пісні українські настільки ж вищі від пісень інших слов’ян, наскільки драма вища від усіх інших родів поезії, бо об’єднує собою їх всі і становить останню ціль, останній, повний і гармонічний розвиток усякої поезії. Крім того, вони вищі від інших і своєю музикою, напівом, голосами, язиком, в високій мірі поетичним і музикальним, версифікацією і т. д.” А Шевченко, підіймаючи на вершини поетичної творчості народну українську стихію, в незабутніх молодечих віршах своїх (1839) величав українську пісню як неоціненну окрасу і славу, “славу України” — “без золота, без каменя, без хитрої мови, а голосну і правдиву, як Господа слово”4. Неважко переконатися, що, за Грушевським, обидва — Бодянський і Шевченко — в один історичний час робили спільно вкрай важливу для України справу. Втім, сам Бодянський вважав “поводирем” українства винятково Шевченка. У 1843 р., переклавши працю Павела-Йозефа Шафарика “Слов’янський народопис”, молодий професор власноручно дописав до відомих українських письменників і Тараса Шевченка. Бодянський мав на це право, бо ще в жовтні 1842 р. уперше повідомив Шафарика про творчість українського Кобзаря. У 1844—1845 рр. Бодянський надіслав Шафарикові, чеському поетові Вацлаву Ганці та Празькому музеєві Шевченкові твори “Тризна”, “Гамалія” та збірку “Чигиринський Кобзар і Гайдамаки”, що була передруком (із незначними змінами) “Кобзаря” 1840 р., разом з яким зброшуровано нерозпродані примірники “Гайдамаків” 1841 р.
“Шевченко й пером і паліт3 рою однаково вертить” Тарас Григорович ще на початку 1840-х рр. прагнув познайомитися з Осипом Максимовичем. Про це свідчить лист Андрія Козачковського до Бодянського у квітні 1843 р.: “Може, ти читав “Кобзаря” і “Гайдамаків” Шевченка. Хороший хлопець, щира душа. Він дуже хотів познайомиться з тобою, коли ти приїжджав у Петербург, але, напевне, не вдалося…” Зустріч з Осипом Б о д я н с ь к и м , який не тільки добре знав поетові твори, а й популяризував їх серед інших слов’янських народів, була важливою для Шевченка й відбулася під час перших поетових відвідин Москви в лютому 1844-го. Очевидно, що тоді Бодянський був інформований про приїзд Шевченка й готувався до нього. Переконливим свідченням цього стала знайдена мною невідома раніше публікація в газеті “Прибавления к №19му Московских ведомостей” за 12 лютого 1844 р., в якій ішлося про вихід у світ уже згаданої Шевченкової книги “Чигиринський Кобзар і Гайдамаки”. Бодянський дав масштабну й точну характеристику Шевченка, який не тільки пише “прекрасні, мелодійні вірші”, а й є обдарованим малярем. Іншого разу в листі до Шевченка в липні 1844 р. Бодянський писав, що він “й пером і палітрою однаково вертить”. Лапідарні оцінки Бодянським Шевченкових дум і творів “Тополя” й “Катерина”, що в Москві вперше стали загальнодоступними, сповнені любові й розуміння. Розкриваючи зміст “Чигиринського Кобзаря” та поеми “Гайдамаки”, професор зробив окремі пояснення для непосвяченого російського читача. Таким чином, Бодянський уміло й зі знанням справи представив москвичам творчість Шевченка, і тридцятирічний український Кобзар постав перед освіченою московською публікою в усій красі розквітлого таланту, в ореолі національного поета й мислителя5. Безперечно, стаття професора Московського університету стала доброю передумовою знайомства Шевченка з Бодянським і вагомою запорукою їхньої подальшої багаторічної дружби. За точними словами академіка Івана Дзюби, “особливо багато важило для Шевченка спілкування з Осипом Бодянським, який не тільки міг забезпечити його необхідною літературою, а й сприяв, — бувши своєрідним містком між українськими і російськими дослідниками й симпатиками слов’янства та ідеологами зарубіжного слов’янства, — опосередкованим зв’язкам Шевченка з цим зарубіжним слов’янством”6.
“Для історії прошу вашої помоги…” Справді, знайомство з Бодянським мало для Шевченка животворне значення, збагачувало
Тарас Шевченко. Автопортрет. 1847
його бачення української історії, дало змогу зануритися в новітні публікації з історичної проблематики. Ще у 1844 р. поет і художник звертався до вченого: “...Я рисую тепер Україну — і для історії прошу вашої помоги...” Йшлося тоді лише про підготовку задуманої Шевченком серії офортів “Живописная Украина” та фактично поет сказав про саму суть його цілковитої зацікавленості в науковому забезпеченні всіх творчих проектів загалом у галузі історичної проблематики. Годі було б шукати більш ерудованого й досвідченого вченого-українознавця з енциклопедичним світоглядом, ніж Осип Бодянський. Олександр Кониський вважав, що вірш “Чигрине, Чигрине…” Шевченко написав у Москві (19 лютого 1844 р.) винятково “під впливом якоїсь бесіди історичної” з Бодянським. Очевидно, що спонукальних чинників, зокрема душевних, для народження геніального вірша, який відкриває збірку “Три літа” і цикл антимосковських поезій, було значно більше. Втім, історик Бодянський, хоч опосередковано, таки вагомо причетний до його написання7. Тож невипадково мудрий Іван Франко вже через десять літ після смерті Бодянського пов’язував із ним важливі зміни в поетичному й науковому світогляді Шевченка. В листі до російського історика літератури Олександра Пипіна 23 січня 1888 р. він писав: “Відки взялася політична поезія Шевченка? Які товчки пхнули Шевченка на сю дорогу, які впливи допомогли виробитися його думці?.. Яке становище займали там Бодянський, Н. Маркевич...” У листі до Михайла Драгоманова від 22 лютого 1888 р. Іван Франко знову цікавився: “Чи звісні які деталі про знакомство Шевченка з… Бодянським?”
“Патріотичний подвиг видавця” Перебуваючи на засланні в Орській фортеці, Шевченко просив 24 жовтня 1847 р. Варвару Рєпніну надіслати, “если можно “Чтение Московского археологического общества”, издаваемое Бодянским”. Тарас Григорович неточно вказав назву видання, але він, напевне, знав, що його очолює саме Бодянський. Судячи з усього, першу інформацію про вихід у
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
