4 “Подія спрямована в майбутнє української нації і європейської цивілізації”. «Просвіта» сьогодні · с. 4сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Автокефалія української церкви залежить від нас, громадян України», с. 1
Автокефалія української церкви залежить від нас, громадян України
Слово Просвіти, №45 за 2018 рік
Закінчення. Початок на стор. 1
У передмові “новєйшего ісслєдоватєля украінства” С. Н. Щоголєва до книжки “Украинское движение как современный этап южнорусскаго сепаратизма”, виданої 1912 року, йдеться наступне: “Под южнорусским сепаратизмом, или отщепенчеством, мы разумеем попытки ослабить или порвать связь, соединяющую малорусское племя с великорусским. По тем средствам, с помощью которых сепаратисты стремятся к достижению своей цели, мы можем различать сепаратизм политический (государственная измена гетманов Выговского и Мазепы) и культурно-этнографический, или украинофильский (Костомаров, Кулиш)…”. Як відомо, після такої ідеологічно-пропагандистської підготовки Москва вдалася до силових і репресивних заходів щодо українства. Через півтора року були закриті всі “Просвіти” на підросійській Україні, така ж доля спіткала першу і єдину всеукраїнську газету “Рада”. А відомі українські діячі опинилися за ґратами. Отже, ми бачимо, що в путіних і гундяєвих є серйозне обґрунтування теми автокефалії української церкви, яку ми розглядаємо. І тому наші нинішні проблеми з Томосом на тлі активізації антиукраїнських сил не надумані, а серйозно загрожені. Наслідки можуть бути непередбачувані, якщо не долучимося всіма громадами, всіма україноцентричними політичними партіями до процесу творення однієї з важливих підвалин незалежної України — єдиної помісної православної церкви. — На превеликий жаль, — звернув увагу учасників круглого столу голова громадського об’єднання “За помісну Україну” Петро ЮЩЕН- КО, який добре знається на цій темі, — українське суспільство дуже поверхово обізнане зі своєю церковною історією. Як стверджував блаженний Юстиніан, два божественних дари людству — церква і держава випливають із одного джерела — волі Божої. Церква і держава — подарунок людству, механізм існування, реалізація нашого національного буття в соборній і незалежній державі. А чи багато вірян, наприклад, знають, що українська церква — одна з п’яти апостольських церков православних держав світу? Чи багато хто усвідомлює такий неспростовний факт, що коли Москва хитро і незаконно узурпувала церковну владу над Україною, то наша митрополія вже не одне століття існувала. Це з Києва українські священики несли слово і віру Христову самоїдам — предкам нинішніх росіян. Отже, Російська православна церква — донька української, але аж ніяк не навпаки! — Це загальновідомі й чіткі аргументи на захист права українців на свою автокефальну помісну православну церкву. Що вже казати про зашореність літніх людей, народжених і вихованих за часів Союзу, коли наші діти досі вивчають історію України за підручниками, виданими за керівництва путінського резидента Діми Табачника, — сказала представниця Спілки вчителів Наталія МАЦЬКО. Розмірковуючи над важливістю процесу виборювання помісної православної церкви для України, співголова “Україна НАТО” Іван ЗАЄЦЬ акцентував на наданні Томосу як події геополітичного масштабу і значення.
— Це подія, — говорив він, — яка не лише обернена назад, в історію, вона спрямована в майбутнє української нації і європейської цивілізації. Тому навколо надання Томосу, навколо створення української автокефальної православної помісної церкви уже вибухають гострі дискусії і навіть дії, спішно готують підступні плани. Треба роз’яснювати людям, що ідея автокефалії не зародилася тільки зараз, це не витівка “київської хунти”, як намагається представити це світу Москва і наша п’ята колона. Ця ідея йде ще від Петра Могили, не кажучи про початок ХХ століття, коли вона набула практичних форм втілення. Сьогодні процес надання автокефалії УПЦ викликає стурбованість в українців. Кажуть: правильне рішення — вчасне рішення. Лімітуючим елементом тут є час. Священики переконують, що вирішальне слово утворенні української церковної автокефалії за Вселенським Константинопольським патріархом Варфоломієм. Але найголовніше він уже зробив, оголосивши Томос, тож черга за нами. Мусимо пам’ятати, що тут ми маємо справу з підлою і жорстокою Росією. Вона не зупиниться ні перед чим, щоб скомпрометувати, розсварити і нацькувати одне на одних не лише священиків, а й простих парафіян. Москва впевнена у своїй несвятій справі. Цьому підтвердження — слова очільника УПЦ МП Онуфрія, який нещодавно заявляв, мовляв, автокефалія все одно не відбудеться. Це ж не просто фраза, це вкидання міфів, стереотипів, оцінок, які мусять спотворити нашу історичну пам’ять. З іншого боку, ми спостерігаємо намагання дискредитувати ієрархів церков, які прагнуть об’єднатися. До цього активно долучилася п’ята колона. Багато робиться, щоб пересварити ієрархів. Тому громадянське суспільство щодо цього повинно подати сигнал і засвідчити власну позицію. Росія буде робити все можливе: якщо не пустити під укіс, то загальмувати процес набуття автокефалії УПЦ. Російська державність і досі опирається на три наріжних камені: народность, православіє і самодєржавіє. З народністю в Москви не дуже склалося — чеченські війни, відцентрові національні рухи всередині самої Росії, спрямовані на суверенізацію народів. Та й православіє з відходом УПЦ втрачає статус наріжного каменя… — Ми мусимо, — підсумував Іван Заєць, — віддати належне Константинопольському патріарху, який одним реченням “Україна ніколи не була канонічною територією РПЦ” фактично перекреслив усю міфічну історію Росії як держави. Нині ніхто з серйозних дослідників уже не може говорити про їхній тисячолітній феномен. Щонайменше 300 років. Доктор філософії Микола ГО- ЛОМША висловив спільну позицію, що ми, громадські організації і політичні сили, не стоїмо осторонь процесу об’єднання церков у соборну помісну церкву. Ми — це Українська альтернатива, партія “Патріот”, Конгрес українських націоналістів, Українська республіканська партія, Українська народна партія та ін. разом із численними громадськими організаціями національно-демократичного крила. Вони вважають, що наша держава зобов’язана захистити свою помісну церкву як один із атрибутів державності. Апелювання опонентів до принципу “церква відділена від держави” тут не порушується, бо він стосується лише церковних справ. — Державницьким силам, — зазначив Микола Ярославович, — треба частіше звертатися до українців і розвінчувати брехливу пропаганду московських посіпак щодо Томосу і автокефалії. Ми закликаємо всіх священнослужителів УПЦ МП підтримати Томос і об’єднатися в єдиній помісній православній церкві заради миру і процвітання рідного краю. Як і інший правник, Микола Сірий, він, аналізуючи юридично-правові документи, переконує, що Томос відповідає усім принципам міжнародного права. Кожна країна світу має право на свою церкву і самовизначення. Історія свідчить, що якщо в країні є засилля більше 20 % іншодержавної церкви, то вона має великі шанси втратити свою державність. Якщо цього не розуміли чи не хотіли розуміти очільники держави за попередні 27 років української незалежності, то це чітко усвідомлює наше громадянське суспільство. Тому попри всі заходи Москви на підрив процесу автокефалії українці захистять своє священне право на рідну церкву. — Церква, — вдався до образного вислову Микола Голомша, — як жили єдиного цілого, по яких розноситься в державному організмі кров духу української нації. Він ще раз звернувся до журналістів і закликав не підігравати антиукраїнським посіпакам, не сіяти ворожнечу між християнами, не підтримувати чужинецьку облуду. Треба бути пильними щодо виступів тих громадян Росії, які отримали громадянство України і, примостившись під куполом Верховної Ради чи на паперті українських соборів і церков, закликають до кровопролиття. Щодо розпалювання міжрелігійної ворожнечі і ялової реакції державних інституцій — СБУ, поліції, судів, виконавчої влади, — тут виникає багато запитань, на які суспільство досі не отримало чіткої відповіді. Перед веде Верховна Рада України, яка зволікає з удосконаленням законодавства, яке б унеможливило “сівбу” такої ворожнечі. Україні треба брати приклад з інших країн — принаймні дотримуватися Конституції. Георгій ФІЛІПЧУК, співголова “Української альтернативи”, академік НАПНУ, підтримав позицію учасників дискусії щодо пригальмування процесів автокефалії української церкви. — Ми представляємо громадянські інституції, — сказав він, — і не маємо права говорити так, як говорять ієрархи, знані релігієзнавці. Але ми маємо право і зобов’язані говорити як громадяни Української держави, які найбільше зацікавлені у цій найвищій цінності, яка називається українська державність. А тому, маючи це право, ми зобов’язані згадати історичний факт сторічної давності. Саме у цей період 100 років тому від січня до листопада включно збирався Всеукраїнський церковний собор. Саме там визначали політику Української православної автокефальної церкви. І саме там видатний міністр віросповідань Олександр Лотоцький сказав пророчі слова. Він стверджував, що Українська самостійна незалежна держава зобов’язана мати Українську незалежну самостійну церкву. А далі він сказав те, заради чого, щоб не було спекуляцій, ми тут зібралися: “Це не церковна справа мати Українську автокефальну православну церкву, це справа загальнонаціональна”. Виходячи саме з цієї сентенції, з цієї цінності, що це справа суспільно значуща, загальнонаціональна з точки зору перспективи життя і буття української нації, ми стверджуємо про надзвичайну можливість Церкви. Про це я, зокрема, говорив нещодавно в Умані, Шепетівці, Кам’янці-Подільському зі студентами, інтелігенцією. Великий наш просвітник, будитель української нації Іван Огієнко зумів своїм світоглядним державницьким баченням об’єднати три великі цінності: українську соборну православну національну церкву, українську соборну літературну мову і українську соборну державність. Він казав: “Той народ, який не здатний сотворити цю соборність, не зможе називатися повноправною нацією”. Наші противники соборності відомі: це — російське духовенство, Російська імперська держава, наші внутрішні п’ятиколонники. Симбіоз цієї трійці практично формує негативі є тромбом, який зупиняє кровотоки української нації. Кілька днів тому ми ознайомилися з виступом Кіріла Гундяєва, який самовпевнено виголосив на загальноросійському фестивалі “Віра і слово”, що для Москви виклики розколу православ’я є не глобальними, це містичний виклик. Він фактично повторив те, що сказав на святкуванні 70-річчя храму Спасителя. Тоді Кіріл заявив, що російська церква ніколи не залишить у біді українських братів, його церква ніколи не погодиться на зміну своїх — вдумайтеся! — канонічних кордонів православ’я і його церква має стверджувати, що Київ — це духовний центр святої Русі. Ці тези покладені в основу стратегії путінської Росії щодо України. А тепер щодо прогнозу. Я погоджуюся з думкою Петра Ющенка, але сформулюю це коротко. Історія Російської православної церкви, особливо після офіційних заяв найвищих ієрархів Константинопольського патріархату, буде наступною: її чекає така сама доля, як і історію ВКП(б). Цю імперсько-шовіністичну облуду, цю церковну фальш, яка є справді містичною з точки зору глобального виміру говорити зі світом, зі своїм народом, зі своїми сусідами не історичною, не Божою правдою, очікує безславний кінець. Зло, навіть у попівській чи монашеській рясі, яке стільки лиха принесло українському народові, яке корчиться, зачувши українське слово, як чорт перед хрестом, рано чи пізно буде покаране. На завершення виступу академік Філіпчук, звертаючись до ієрархів українських церков, висловив побажання від представників громадських організацій, усього громадянського суспільства, щоб вони знайшли той добрий святий компроміс і ухвалили якнайшвидше оптимальне рішення в інтересах української державності і української нації. Будь-яке перенесення цього питання на потім, до чого примушує виборча кон’юнктура, тільки спонукатиме наших противників до активізації антиукраїнського наступу. Журналісти і політологи, представники світської влади мусять об’єднатися, щоб дати гідну відсіч промосковським маріонеткам (про їхні наміри вже свідчать десятки, сотні позовів у суди). Нині формується потужний інформаційний наступ наших недругів щодо неотримання Томосу Українською церквою, це дуже небезпечно. Коли торік відбувалося нищення українських парафій у Сімферополі, ні наші ЗМІ, ні найвищі політики ніяк не реагували. Так само, ще до війни, коли наші українці хотіли мати свою одну-єдину церкву Київського патріархату в Севастополі, Київ не пішов назустріч вірним УПЦ КП. Або згадаймо, як у Росії, в Ногінську відбувалося нищення храму Української православної церкви. Як відгукнулася українська влада, наша дипломатія, українські представники в ООН на ці безчинства? Вони жодним словом не обмовилися, не виступили на захист прав співвітчизників. Тож допоки ми не матимемо при владі таких людей, як Лотоцький, як Іван Огієнко, — наголосив Георгій Філіпчук — які святою правдою і чином обстоювали українські інтереси у сфері державності, національної гідності, доти ми зазнаватимемо наруги над собою. Громадянське суспільство мусить про це пам’ятати, приступивши до такої важливої, загальнонаціональної справи, як утвердження автокефалії Української церкви. Занепокоєність уповільненням процесу унезалежнення Української помісної церкви, суголосні думки і позиції висловили на круглому столі Сергій ДЖЕРДЖ, голова УРП, Кирило СТЕЦЕНКО, голова Київського міського об’єднання ВУТ “Просвіта”, Володимир СЕМИСТЯ- ГА, голова Луганського ОО ВУТ “Просвіта”, представники інших громадських організацій — Роман КУХАРУК, Дмитро ЛОМАЧУК, Анатолій ГАЙДАМАКА, Наталія МАЦЬКО, Віктор ГОРБАЧ та ін. Учасники круглого столу “Автокефалія української церкви. Чого нам очікувати?” на пропозицію голови ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павла Мовчана ухвалили низку звернень із приводу порушеної проблеми до української спільноти, української влади і церковних ієрархів. Була підтримана пропозиція і щодо зустрічі з предстоятелями церков — учасниками об’єднавчого процесу.
Микола ЦИМБАЛЮК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
