“Що б ти не писала, які б теми і проблеми · не порушувала, твоє серце і думка неодмінно · звернені до України”. · 8 Читацьке віче · с. 8сторінка оригіналу ↗
Безсоння в час апокаліпсису…
Слово Просвіти, №45 за 2021 рік
Віра КИТАЙГОРОДСЬКА, голова Чернівецького обласного об’єднання “Просвіта”
а перших сторінках видання опубліковано твори учнів, які взяли участь у літературно-мистецькому конкурсі “Тобі, Україно, зізнаюсь у любові”. Це – віршові, прозові, пісенні спроби юних літераторів про найдорожче: батьків, природу, воїнів, які захищають нашу державу від московських загарбників, про Україну, яка уособлюється з найкращою, наймилішою, наймудрішою матір’ю.
У своїх одкровеннях учні милуються рідним краєм, закликають до єдності Схід і Захід, присягають на вірність Вітчизні.
На окрему книжечку для дітей заслуговує “Казка про Сніжинку” учня Репужинецького НВК, що на Заставнівщині, Віталія Лакошвілі, який написав дуже витончену повчальну річ про відчуття власного “Я” та єдності з іншими, що насправді є вартісним і глибинним. Заслуговує на увагу і “Лист у майбутнє” учениці Заставнівської гімназії Анни Стасюк, яка через роки проглядає суть свого існування на землі, вартісність людини, громадянки своєї держави.
Привабливою є рубрика “Усяке в світі буває” – записи оповідок від старожилів, повчальні моменти з буття, зібрані учасниками етнографічної експедиції Глибоцької гімназії.
Проникливим історичним есеєм “Доля лелеча” – фрагментами біографії нашого незабутнього краянина Костя Короля, репресованого патріота – ділиться відома
Людмила ЛИТВИНЧУК, членкиня НСПУ, Рівненська обл.
льга Яворська порадувала своїх читачів новою книгою – “Барви обвітрених літ”, у передмові до якої письменник, доктор історичних наук Петро Шкраб’юк говорить: “Барви обвітрених літ” – книга жанрово розмаїта і водночас цільна, щира, бо кожне слово, кожна подія, кожна ситуація пропущені через небайдуже серце, а тому вражають, запам’ятовуються, змушують замислитися... Не знаю, чи є в сучасному українському письменстві більш світла і щедра душа, яка б так тонко, проникливо й переконливо відтворювала нашу дійсність в її різноманітних виявах, колізіях і суперечностях...”
Здається, краще і не скажеш. Нова книга Ольги Яворської складається з чотирьох розділів: “У вихорі протиріч” – це афористично виражені спостереження загальної природи; “Долю не обдуриш” – мініатюри, образки, новелети; “Де свище Овлур” – проростає жаль” – розділ присвячено світлій пам’яті Петра Сороки; “Під сонячними дощами” – вибрані новели та оповідання, читаючи які, переживаєш катарсис, очищення сльозою, внаслідок потрясіння справжнім мистецтвом.
Лаконізм, потужна енергія думки, присутність живого, болючого нерву чи не в кожному слові – це проза Ольги Яворської, яка в літературі, як і в житті, обрала Божу дорогу...
Особисто мене найглибше вразила новела “Не дочекався”. Такі речі пишуться з перебоями в серці. Стефаниківська, вища проба!
Не дочекався старий Петро, який цілий рік пробув у тубдиспансері, що син з невісткою візьмуть його на Великдень додому. І, не витримавши того великого жалю, тієї тяжкої образи, у великодній світанок – розірвалось серце...
Мені це до болю близьке, зрозуміле. Бо сама кілька років прожила в лікарні. І за ті кілька років аніхто з рідних, хоча б на Різдво чи на Великдень, не озвався, не покликав додому...
Але часом нещастя однієї і милосердя іншої людини роблять їх більш рідними і близькими, аніж кров – рідних братів чи сестер.
Та вернімось у “Барви обвітрених літ”,
а саме до мініатюри, яка називається “Безсоння”:
Павлина не може спати через гуркіт машин, що вивозять кругляк щоденно й щоночі.
Кажуть, що ті буйні дерева облеліяні небом, вирубують і продають чужинцям за долари. Убивство дуба нікого не лякає, за нього не карають і не саджають до в’язниці... Товчуться лісовози з трупами найкращих дерев по грудях знівеченої матінки-землі, призвичаюючи безпорадних селян до божевільного гуркоту.
Стіна рідного лісу давно перетворилася на стіну плачу, дороги – на вирви, слова – на зітхання.
Павлина знову не може заснути... Зрозуміло, що Павлина – це сама письменниця, яка живе на Прикарпатті і щодня спостерігає таку ж зловісну картину, яку я упродовж років бачу на Поліссі – натужно ревуть довжелезні лісовози, вивозячи з наших лісів останнє багатство нашої землі...
Дубів уже нема (хіба-що десь у заповіднику), бо куб дуба коштує 500 доларів, а той дорожче.
До речі, один столітній дуб вбирає в себе півтори тонни води. А позаяк дубів, буків уже нема (лишилися тільки чагарники), то маємо апокаліптичну спеку, яка до дна висушує криниці, або дощові повені, які змітають все на своєму шляху...
Україна займає двадцять п’яте місце в Європі за площею лісів, а перше – за вирубкою! Сьогодні вже немає санітарних рубок, як колись, – тільки суцільні...
Чому Фінляндія потопає в лісах?.. Чому в Ізраїлі до кожного дерева в лісі підведена трубка з водою?!. Чому в Швейцарії без дозволу місцевої влади ніхто не має права зрубати дерево навіть на своєму власному городі? (Бо пейзаж у Швейцарії – це валюта...)
І чому в Україні хто що хоче і де хоче
– вирубує й вирізує дощенту? А й справді, що ж ми за народ такий?..
Дивишся на ті горезвісні лісовози, на яких відпливають у безвість останні корабельні сосни, що були зеленими легенями нашого краю, а натомість лишається сплюндрована земля – і хочеться криком кричати: “Схаменіться! Що ви лишаєте своїм нащадкам?..” Та хто почує той крик?.. Хіба що Господь, Який рано чи пізно каратиме за все...
“Чи знаєте ви, що Бог дав нам ще одну заповідь, котра не згадується в Писанні? Це заповідь: “Любіть дерева”. ... Коли ви садите дерево – ви садите надію, мир, любов і благословіння Боже пребуде на вас”, – каже о. Амфілохій, геронда з острова Патмос.
Ольга Яворська. Барви обвітрених літ. – Львів: Апріорі. – 235 с.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
