Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ми донори й творці світової культури, які не мають права нехтувати своїми духовними надбаннями, мовою, традицією, історією”. · 3 Суспільство · с. 3сторінка оригіналу ↗

Мови – ставлення до України

Слово Просвіти, №45 за 2021 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 Ставлення до Української Прикро, що просування руськомірських наративів безкарно здійснюється “доморощенцями”, які повністю утримуються тими ж олігархічними фінансово-промисловими групами. І то є брехнею, коли заявляють про невтручання власників у редакційну політику телеканалів. Хоча, насправді, їм воно й непотрібне, бо підібраний персонал настільки приручений, що й так запопадливо глядить лише в рот господарю, добре вивчивши його смаки та вподобання. А коли достовірно відомо з якого тіста зліплені ці пани-господарі, то марно сподіватися на їхню підтримку української мови, національної культури. Бо це не Чикаленки, Шептицькі, Терещенки чи Ханенки. Оскільки головна мета, яку переслідує дюжина “українських” глитаїв із списку журналу Forbes, – сформувати в створеній ними ж олігархічній моделі держави роз’єднаний, напівсвідомий, напівосвічений, зубожілий народ, де патерналізм і милостиня є вищим проявом “гуманізму”. Такими легше управляти, помикати, володіти, обмінюючи свободу на “дарований” хліб. А ще їхньою забаганкою є “приручення” інтелігенції, воліючи, щоби вона знаходилася в такому стані, коли змушена підтанцьовувати під їхню музику, особливо під час виборчих “заїздів”. У той час невеликій частині стурбованих “нациків” відводиться роль методичних “плакальщиків” за рідною мовою, культурою, історичними святощами, водночас переконуючи суспільство про неформатність таких вартостей. Кожен рік нам дозволяють занурювати себе й подібних у нішу “кирило-мефодіївців”, згадувати Нестора-літописця, писати український диктант, проводити конкурси, “призначати” шевченківських лавреатів однойменним і водночас “безіменним” комітетом, який чомусь схильний “губити” дорогою навіть Шевченків образ. Але, насправді, українська справа стоїть на місці. Бо концентрований вираз поваги до державної мови, усвідомлення її значущості для Нації, міститься не в гучній фразеології політиків, а в мізерному бюджеті країни на культуру, мову, книгу. Саме в ньому має бути передбачено фінансування комплексу заходів по “наданню підтримки громадським ініціативам щодо поширення і популяризації української мови, підвищення престижу її використання в усіх сферах суспільного життя”; проведенню інформаційної кампанії, спрямованої на збільшення інформаційно-довідкового контенту українською мовою в українській Вікіпедії, інтернеті; на значне розширення мережі центрів вивчення державної мови. Адже все це передбачено Стратегією популяризації української мови до 2030 року “Сильна мова – успішна держава” (розпорядження КМУ від 16.12.2020 р. № 1585-р). Уже який рік не вдається змінити на користь української мови книговидання в різних сегментах знань, професій, вікових та соціальних груп. Загальний баланс складає третину україномовної і майже дві третини російської книги, зокрема: дитяча література (41% – українська, 57% – російська); науково-технічна (29% / 69%); бізнесова (28% / 70%); художня (27% / 60%); духовно-світоглядна (10% / 88%); інформаційно-комп’ютерна (1,35% / 98,38%). Такою ця позиція була при зміні влади 2019-го, нічого посутнього не сталося й нині. Особливо боляче за показник у сфері ІТ-технологічної літератури – абсолютний параліч і повна капітуляція перед московським контентом. Лише один із прикладів. Україна може гордитися видатним (майже не знаним на своїй батьківщині) ученим-винахідником Любомиром Романківим (Жовква, Львівщина). Без нього не уявляємо створення Стівом Джобсом свого першого комп’ютера. Романків нагадує, що “коли включається комп’ютер, то одразу працюють 7 моїх патентів, а ще 7, коли набираємо першу букву”. Усього 67 патентів, 150 винаходів у цій сфері. Розробив магнітні головки, які значно тонші волосини, для збереження неймовірних обсягів інформації. Винахідник світу, який знаходиться у Національному залі слави (Вашингтон). Таким же знаковим творцем у цій сфері є і виходець з Буковини Стів Возняк, який з 2000 року входить до цього ж Національного Залу Слави Винахідників. Адже саме він, друг і соратник Джобса, почав конструювати перший в історії персональний комп’ютер. Ми не реципієнти, а донори й творці світової культури, які не мають права нехтувати своїми духовними надбаннями, мовою, традицією, історією. Не уявляю, як можна “політично” пертися в Європу, викинувши узбіч власний національний доробок, ослаблюючи когерентність національного поля, віддаючи на поталу рідну (державну) мову, використовуючи “язик” колонізатора, впавши в безпам’ятство, споживаючи руськомірські “цінності”. Суспільне обурення стосується не кухонних домогосподарок, а патентованої “еліти”, яка керує, управляє, навчає, володіє й презентує Україну в світі. Але якщо цивілізована Європа, куди ми так прагнемо, розуміє значущість мови для сили і єдності держави, то чимало наших політиків мислять категоріями, закладеними Сталіним, Кагановичем, Постишевим, Маланчуком, Путіним... Бо саме так можна оцінювати нещодавнє рішення восьми членів комітету ВР України з питань освіти, науки та інновацій, які підтримали повернення для іноземців російської мови (замість державної) в університетах!? Певен, що такі продажні й нікчемні антинародні вчинки осудять нинішні й грядущі покоління українців. Боротьба за Волю й Українську Мову є святою. Зрадникам, колаборантам і запопадливим “офіціантам” не місце в українській владі. Якщо законодавство визначило, що “Мовою освітнього процесу в закладах вищої освіти є державна мова” (стаття 48), тож за чиїми тоді правилами, в чиїх інтересах граємо? Хоча й так очевидно, оскільки “скабєєво-соловйовсько-кісельовські” пропагандони Кремля журити цих нечестивців не збираються. Отакими “своїми” політиками часто утрамбовані вищі органи влади, які не перестають марити потребою “работать над созданием русскоязычия в Украине, открыть институт русского языка в Институте языкознания им. Александра Потебни Национальной академии наук Украины, чтобы работать над созданием русскоязычной Украины уже как собственного явления”. Свого часу від цієї напасті застерігав Тарас Шевченко: “Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде”. Прикро, що на такі дії всевладців реагує лише громадськість, бо складається враження, що ті державні органи, які відповідають за конституційність функціонування української мови, сидячи на шиї народу, нібито пішли на вакації. М. Драгоманов 130 років тому писав про подібних так: “Наші українські національники, хоча на словах і бунтують проти Москви, а на ділі живуть московськими думками і московськими способами думати, навіть не дуже перелицьованими”. На мить уявляю Францію, в якій “Міністерство культури і французької мови” не зреагувало б жодним чином, коли б в її університетах запроваджували замість французької державної німецьку чи італійську мови. Проте там, на щастя для них, відповідно до Конституції Франції і “Закону Тубона” від 1994 р. французька мова – основоположний елемент ідентичності й національне надбання Франції, є мовою викладання, трудових відносин, торгівлі, державної служби, обов’язковою в рекламі, написах, оголошеннях, маркуванні, публічних заходах... І не менш важливо – міністр культури і французької мови та всі інші міністри, депутати повсюдно спілкуються (і вдома також!) ріднодержавною мовою. А в Україні, серед цього допоки терплячого народу, чомусь розповсюджена практика серед вищих посадовців “використовувати” державну мову як просту формальність (а не цінність), як ключ-інструмент до ларчика влади; запрошувати на відповідальні посади зарубіжних і свійських “професіоналів”, ще й до того кривощелепних, які ні працювати, ні розмовляти. Хіба що мурликати під шансонову “мурку” та спритно цупити все, що попадає під руки. Жаль, що так і нічому не навчились. Адже історія засвідчує, що з приходом поневолювачів на українські землі завжди першою уярмлювалася рідна мова, а чужинська (особливо московська) перетворювалася на засіб досягнення ворожих для українства завдань. Сьогодні воююча проти нас Росія ухвалила Стратегію національної політики до 2025 року щодо захисту, розвитку і експансії в освітньому просторі російської мови. Отож Україна на рівні влади і громадянського суспільства зобов’язана зробити все для захисту й утвердження державної мови як гаранта політичної незалежності й національної ідентичності. Це аксіоматичне право. На цьому вибудовано всю політику державотворення європейських країн. Ті ж поляки (як і французи), наприклад, законодавчо утвердили і свято дотримуються як національної заповіді, що польська мова є основним елементом національного самовизначення та найбільшим багатством національної культури. Українці також зобов’язані, врахувавши історичний досвід, усім миром, силами, засобами захищати й зміцнювати національну самобутність, рідну Мову, а, отже, державність. Це не удаване й надумане завдання Нації, оскільки боротьба ворогів-московитів та інших зайд проти нашої мови мала на меті знищення українського народу, його ідентичності. Лінгвоцид (мововбивство) був ефективним інструментом нищення української народності. Тому особу, інституцію, владний чи публічний орган, які гальмують процеси по зміцненню авторитету української мови (часто протидіючи), слід уважати недругами Українського народу. Такий підхід і є нашим законним правом захисту української державності й ідентичності. Гадаю, що настав час, коли необхідно обов’язок захисту Державної Української Мови формалізувавидання — це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Альфа-Банк”, р/р UA 30 300346 0000026002016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інфор­мацію про платіж. Минулого тижня на наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Мельниченко Володимир Юхимович – 1000 грн. 2. Митюк Олександр Вікторович – 500 грн. 3. Буряк Юрій Григорович – 4000 грн.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин