Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Музи не мовчать · “Небо не спить, йому не зустрітись у снах із тобою – барвистих чи сірих, з субтитрами, звуком чи без”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Іще одне вкрадене літо…”

Слово Просвіти, №45 за 2023 рік

Володимир Криницький (нар. 1977 р.) перекладає прозу й поезію зі скандинавських і слов’янських мов. Автор наукових, науковопопулярних та літературних публікацій у періодиці. Публікувався у виданнях Боснії і Герцеговини, Польщі, Сербії, Словенії, Хорватії. За освітою історик. Не менше, ніж історію, любить вивчати іноземні мови й перекладати українською твори зарубіжних письменників. З перших днів Великої війни – у лавах Національної гвардії України. Володимир КРИНИЦЬКИЙ .R Я мрія, яка не літає. Я лебідь, який не літує. Я щастя, якого замало. Я совість, якої занадто. Я свято, яке не на нашій. Я море, яке не безмежне. Я гори, які не до неба. Я небо, яке не до краю. Я той, кому боляче жити. Я тут, бо не можна мовчати. Я з ними, бо як же інакше. Я проти, бо ті хто не з нами. Я мрія, яка не літає. Я лебідь, який не літує. ДРУГА РОТА Голос за кадром Я знаю багато їхніх секретів. Слухаю терпляче скарги й новини з дому. Часом розповідають те, що й першому-ліпшому, іноді таке, чого не скажуть більше нікому. Я їм капелан і суха жилетка, мулла й психотерапевт чотири-в-одному. Не знаю, чому так повелося, але є як є. Спершу приходять ніби по якусь таблетку, далі слово за слово, запитання-відповідь, я про своє, він про своє... І випливає нагору все болюче, що кусало й душу ятрило. А, може, й не все, тільки те, що дуже боліло. А що не дуже – заховали глибше, взяли якісь ліки й пішли. До наступного разу. Коли прорве щось інше. Бо десь довели. І знову я психотерапевт і мулла, сухий капелан і мокра жилетка. Мені за всіх вас болить, я всіх вас чую. Іншалла, комусь допоможе моя таблетка. Господи Боже, благослови тих, кого принесуть на ношах. А я, якщо зможу, врятую. Смутку Спасибі тобі, мій смутку, Спасибі за те, що ти є. За те, що завжди зі мною, Удень не даєш спокою, Заснути вночі не даєш. Облич не даєш забути, Жартів, кпинів, розмов. Про друзів живих і загиблих, Про хлопців безвісти зниклих Нагадуєш знов і знов. Спасибі тобі, мій смутку, Що тлієш десь у мені, Нишком ридаєш глухо, Шепочеш тихо на вухо Дати і позивні. Находиш собі зненацька: “А що, друже мій, забув?” Та де там забув... Ти ж знаєш – Такого не забувають, Хоч би й цілий вік минув. Спасибі тобі, мій смутку... Сон про небо Небо ніяк і ніколи не сниться... (Небо не спить, йому не зустрітись у снах із тобою – барвистих чи сірих, з субтитрами, звуком чи без). Коли ж повернеться душа знов до тіла, прокинуся я і день заясниться, то погляд найперший спрямую до неба в тісному квартирнім вікні. Чому ж воно, чорне, а чи золотисте, ніколи не сниться мені?.. Якби Якби мені не боліло, Якби не кровили рани, Я міг би бути нормальним, Ходив би по ресторанах, Радів би життю разом з вами. Не рвав би душу і серце, Не бив би лобом у стіну. Я міг би бути нормальним. Якби воно не боліло, Якби не глибокі рани. А рани щемлять і ниють, І щось усередині душить. А я б’ю лобом у стіну. І рву собі серце й душу. Старався бути нормальним, Старався життю радіти. От тільки якби не рани... Якби ж воно не боліло... Темний Іще одне вкрадене літо. Іще одна втрачена осінь. Просякнута потом сорочка. Кров’ю черлена шапка. День через день чорнороті. Ворог чи друг – чорнорукі. І ми, і вони – чорнодуші, Дивимося у провалля. Його порожні очниці Нам пісню співають останню. Ми більше не сума доданків. Ми радше відсутні пожильці. Ми менше за спущені шини, Частіше іржемо, як дурні. Виносимо нас з поля бою, Щоб поле засіяти нами. Щоб нами згасити пожежу, Щоб ними прорив загатити, Підперти собою де рветься, Зв’язати життям де попало. Ти думав раніше, що будеш Дитиною матінки Смерти? Твір на тему “Як я провів літо” У червні я бігав, пригинався, падав, прикривав шию руками, копав, стріляв, заряджав магазини, копав, стріляв. У липні я переїхав до іншого села, бігав, пригинався, падав, прикривав шию руками, копав, стріляв, заряджав магазини, копав, стріляв. У серпні я не переїжджав до іншого села, просто переніс свої речі до іншої посадки, бігав, пригинався, падав, прикривав шию руками, копав, стріляв, заряджав магазини, копав, стріляв. Літо було спекотне й дощове, не можу сказати, що було нудно, радше одноманітно. Але я мав зовсім інші плани. І це літо в нас украли. Молитва тихо моляться за нас дерева складають руки гілок перебиті схиляються перед хрестами стовпів побожно шепочуть молитви свої безголосо біла гора затуляє нам небо сірий вапняк заміняє землю кров червона не дорожча за воду пляшка води дорожча за гроші боже великий зглянься над ними тихо шепочуть каліки дерева боже мій боже зглянься над нами глухо повторює хтось позад мене бог мовчазний і настільки великий що з наших окопів його аж не видно бог нас не бачить за чорним димом богові байдуже *** пам’ятаєш той фільм про війну у в’єтнамі де один солдат поклав два десятки ворогів і вдало дістався до своїх я його часто згадую довгими шаленими днями у донбаських руїнах в окопах іна дорогах польових як же він називався та нехай неважливо тут все не так *** прийшла й заходилася писати рівним почерком дощу на сірих аркушах багатоповерхівок пахтіти дубовим листям і яблуками червоніти сором’язливо айстрами золотіти березами шелестіти під ногами сипнути останню жменю каштанів в заплакані очі калюж усього кілька тижнів а вже майже й не згадаєш який на смак був серпень який на дотик був той липень чи був узагалі колись якийсь червень і думаєш іноді що вона й не відходила а весь час була тут без початку й кінця ти її просто не помічав цю вічну осінь забігавшись у клопотах щоденних Пробачте, дерева Поки ніхто не бачить, обіймаю дерева. Гладжу їхню шорстку кору, витираю пальцями їхні сльози. Ковтаю свої сльози, поки ніхто не бачить. Пробачте мені, дерева, шепочу деревам. Пробачте, дуби, шепочу, пробачте, акації, а особливо сосни, пробачте, шепочу. І ти пробач, маленька тополько, ти ні в чому не винна, ти просто росла в нас на дорозі. Заводжу бензопилку. Пробачте нам усім, дерева, шепочу. Нам треба будувати бліндажі. Так, ніби наші життя цінніші за ваші... Шкода, що я не можу стати вашим бліндажем. Прокидаюся серед ночі в бліндажі. Сосни плачуть. Миколаїв, 13 жовтня Мені всього одинадцять років. Було. Я вже загинув на війні. Я просто спав у своєму ліжку, коли в наш будинок поцілила російська ракета. Так я опинився під бетонними завалами. Було темно, важко дихати, дуже боліли поламані руки, ноги, ребра. Потім стало іще темніше, і я відімкнувся. Коли я почув голоси й стукіт, не думав, що це ангели, або святий Петро, або ельфи. Це все казочки для маленьких. То взагалі були рятувальники. Вони дістали мене з-під завалів. Я не розумів, що вони кажуть, не міг поворухнутися, нічого не бачив. І навіть ці слова замість мене написав хтось інший. Бо я уже не можу. Я помер у лікарні від ран. А мені всього одинадцять років. Було. *** Гуркоче трактор – мені здається, що танк чи навіть кілька. Десь хряснули двері, а чується вибух міни. Війнуло звідкись димом – накрило спогадами про друзів, що полягли під артобстрілом. Підлітки кидають петарди – я здригаюся, як від автоматних пострілів. “Континентальний клімат” – не термін з підручника географії для 6 класу, а спекотні дні й холоднезні ночі на полях Донбасу. Свята з салютами – окрема тема для розмови з психотерапевтом, а ліків од такого святкування не купиш за жодним рецептом. Для більшості запах глиці – це настрій Різдва й Нового року… А мені – це прошита кулями “таблетка”, чиєсь тихе “нехай святиться”, залпи “градів” і свист уламків у Мощуні. І так хвилина до хвилини година за годиною день при дні... Питаю пошепки у всесвіту: “Це колись закінчиться”? Мій двійник у камуфляжі рішуче відрубує: “Ні”. *** О сьомій нуль дві з літака десь над мозиром вилетіла російська ракета. Російська ракета впала біля гостомельського аеродрому й влучила прямо в моє життя. Я в цей час був у ванній і не встояв на ногах – упав, ударився лобом об стіну (потім ще два тижні ходив із синцем). Моє життя щемить, болить, пече, розірване уламками російської ракети, яка вилетіла з літака десь над мозиром о сьомій нуль дві. Поряд тріпотить, пульсує, б’ється життя моєї коханої. Я збираю своє життя докупи й вискакую надвір покликати на допомогу. А там – Гостомель, Маріуполь, Харків, Буча. А там тріпочуть, пульсують і б’ються сотні тисяч інших поранених життів. Моє життя болить. Наші життя болять. Але вони наші. І досі життя. Романтика Як синичка у теплий квітневий день, кулі цінькають біля вуха. Кубиками льоду в келиху дзенькають уламки. Стодвадцяточка чуттєво стогне й лягає за спину. Чарівним феєрверком падає з неба російський фосфор і запалює свічки будинків на столі з романтичною вечерею. “Запам’ятайте, солдати: зброя – мов жінка, її треба тримати лагідно, але міцно”. Тебе може вбити тюльпан, гвоздика, гіацинт, волошка... Війна дуже романтична.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин