Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поети і час · “Це – кардіограма нашої битви. Високе і низьке, справжнє і вимисел, тимчасове і вічне – про все скажуть час і люди”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Жінка і Гора Наталка Фурса. Вернигора. Львів: Видавництво Старого Лева, 2023

Слово Просвіти, №45 за 2023 рік

Любов ГОЛОТА “Моя “Вернигора” завершилася – а війна триває; вона не обмежилася Україною й розпалюється в світі з новою силою. І жодна лірика не годна її зупинити…” Цей запис Наталки Фурси виплив у фейсбучному щоденнику 25 жовтня цього року, хоча міг з’явитися значно раніше, адже поетеса вже встигла зробити кілька презентацій у Миргороді, Полтаві, Києві, Львові, Кракові, і всюди її слухали з увагою і розумінням, бо ці вірші звучать як одкровення Душі і Слова, в урочий час і саме тої миті, коли на кін поставлено Життя людини, нації, держави. На війні Наталка Фурса перебуває з 2014 року – як творча особистість, відчуваючи кожну подію і кожну втрату в контексті власної біографії та подій, що потрясли світ. Власне, сьогодні так почуваються українці, – рідна земля стала вулканом, після виверження якого вже нічого не буде колишнім і звичним. Каміння, попіл, вогонь і магма зруйнованої обітованої – це смерті і кров, діти й воїни, зруйновані міста й окремі домівки, самовіддана любов воїнів і ница зрада безбатченків перетворюють наші душі на суцільний біль. Однак не втомлюємося одне у другого питати: що є життя? Що є людина? Що є Бог? І, нарешті, – хто є я, Господи?! Саме в такі історично пограничні часи українські рапсоди створювали свої думи і пісні, а поетам відкривалися голоси, здатні на суголосність часові, життю, людям і самому Богові. Війна пробуджує в українців потяг до пісні і слова. Не обійшло нас це і нині. З’явилися сотні, якщо не тисячі авторів, які висловлюють свій біль і гнів, хто як може. Від “байрактарівських” пісень, коломийок і римовок, іноді приправлених соленим слівцем, від патетики і велимов’я, яке іноді межує з новітньою кон’юнктурою (на жаль!) – до голосінь і сирітських пісень, до славнів полеглим героям, у яких переплітаються історичні визвольні події та сучасні бої не на життя, а на смерть. Чи є вони поезією? На це відповість час, а поки визнаємо, що це – кар- Наталя ДЗЮБЕНКО§МЕЙС З великою радістю я сприйняла висунення поезій Сергія Чиркова на здобуття Національної Шевченківської премії. Це обнадійливий знак, що в літературі починають цінувати самобутність, оригінальність, своєрідність стилю і концептуальність письма. У рамках творчої парадигми Сергія Чиркова ми впевнено можемо говорити про творення нового світу, який прийнято називати внутрішнім, тим не менше, він активно взаємодіє із зовнішнім, безповоротно міняючи його. І тут йдеться не лише про літературу, яка з появою кожного оригінального стилю активно трансформується. Йдеться про набагато більший простір зчеплень із жахливою реальністю, спотвореною війною дійсністю, яку людська свідомість не в змозі сприйняти, а інформаційний простір – переварити. Лінійні пояснення, аналізи, проекції телевізійних аналітиків, гомін соцмереж тут безсилі, оскільки не враховують емоційного перевантаження кожного окремого суб’єкта, що часто призводить до повної дезорієнтації у просторі й часі. І тут уже починається територія культури, особливо літератури, і поезії, яка спирається насамперед на ірраціональні принципи світобачення і звернена здебільш до емоційної людської складової. Хоча те, що прийнято називати ліричним героєм, у поезії Сергія Чиркова, принаймні у його збірці “Я – той, хто скам’янів”, майже не проглядається. “Я” як художній прийом чи означення органічної авторської присутності в текстах звучить переважно на початку збірки: “не зміг. я – той, хто скам’янів. / куди я з Києва? на кого? / не можна все лишать на Бога / перед лицем останніх днів. / хай з мене витешуть цеглину, / яка на голову впаде, / хай – кулю, що за рогом жде. / вони прийшли – і підуть в глину / німу і мертву. назавжди. / хай буде так. а я – цеглина. / кров змиють і вмурують в стіну. / там роздіограма нашої битви. Високе і низьке, справжнє і вимисел, тимчасове і вічне – про все скажуть час і люди. Одначе розуміємо, що це той гумус, на якому родить Слово. Справжнє, глибоко узагальнююче і індивідуальне. Те, що з глибини серця. Уже сьогодні серед зливи мережових публікацій ми можемо безпомилково виокремити ті рядки, які і справді заявляють не лише самобутність та окремішність авторів, але й високу літературну вартість написаного. Якщо ж вірші одягаються в книжкові одежі і ми маємо змогу перечитати їх раз і вдруге, і знову повертатися до них, то беремо на себе сміливість говорити про це видання як подію в літературі, а не лише в біографії автора. Література, попри всі її бідування сьогодні, залишається маркером суспільства на його здатність сприймати цивілізаційні виклики. Скажу одразу: книжка Наталки Фурси “Вернигора” виокремлюється в списку номінантів на здобуття Національної Шевченківської премії. Це чи не перше поетичне видання про війну – як поєдинок творчої особистості зі злом вселенським, де кожен вірш дуже точно передає амплітуду можливостей митця. Іноді здається, що у Наталки Фурси вони необмежені: від любові до співчуття – до зненависті і безстрашної готовності віддати себе в жертовному бою. Її вірші можна цитувати безкінечно, підтверджуючи, що кожне почуття: жах, біль, лють, страх, ненависть поруч із любов’ю, ніжністю і красою, які завжди дають переможну надію. Хотіла б привернути особливу увагу читача до того, що Наталка Фурса бездоганно володіє всім спектром поетичної палітри, її вірші – це твори міцної професійної культури, вона не дозволяє собі ні декларативного пафосу, ні розхитаності розміру чи неточності рим. У цих поезіях багато змістів, різноманітність образів, які настільки ґрунтовно вписані в контекст обставин, подій, ландшафтів, природних змін, душевних настроїв і людської натури, що, попри несамовитість війни, у них прочитується те вічне, що робить людину людиною, а часи – епохою. Поетична книжка “Вернигора” має строгий внутрішній сюжет, чіткий, енергійний темпоритм, десятки одухотворених персоналій, які кожен читач віднаходить у собі. Чому “Вернигора”? Тому що це завершальний і головний образ дев’ятої книжки поезій Наталки Фурси. Це і вулкан війни, який треба здолати і обернути на Гору Добра, це наша найвища гора Говерла, це і ті міфічні Вернигора, Крутивода, Вирвидуб, які завжди здіймають над Україною Сонце, хрест вінчальний і переможний стяг. Це, власне, творча гора, яку зводить і долає поетеса Наталка Фурса. Це та гора, яка є уособленням жінки в самому Бутті: народити, виростити, захистити, відроджувати із зернятка поле, із сльози – ріку, із серця – життя. Книжка Наталки Фурси “Вернигора” – це особлива книжка в сучасній літературі про Жінку і Війну. І, думаю, це не варто розшифровувати до титла і коми, адже зрозуміло, що Перемога дуже залежна від української жінки, від її внутрішньої сили, від здатності стати пліч-о-пліч з бійцями, врятувати поранених, оплакати мертвих, зберегти чи відновити дім, опікуватися дітками і батьками. Усе це прочитуємо між

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин