Поети і час · “Це – кардіограма нашої битви. Високе і низьке, справжнє і вимисел, тимчасове і вічне – про все скажуть час і люди”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
“Син іде. Іде війна…” “Син іде. Іде війна…”
Слово Просвіти, №45 за 2023 рік
беруться що й куди. 10.03.2022”. Згодом авторське “я” майже зникає, стирається, набирає ролі безстороннього спостерігача, зливається з автором, і через підтекст, контекст, алюзію, метафору творить образ того, хто скам’янів від жаху, побачивши “те, що сталося з українськими Бучею, Гостомелем, Ірпенем та Маріуполем”. І “що страшніше за біблійні сірчаний дощ і вогонь. І це була не божа кара, а сатанинська наруга над безневинними. Це були нечувані катування заради насолоди, звірячі вбивства заради людської крові. Орди московитів залишили по собі на наших землях великі тисячі скалічених тіл. І ще більше – скам’янілих людських душ. Довічних соляних стовпів” (з анотації до збірки Сергія Чиркова). У 1922 році у статті про англійську поезію Роберт Грейс стверджував, що поет і його поезія – це сплав несумісних сил, які виконують певні психотерапевтичні завдання. Я в принципі проти того, аби відводити поезії якусь, навіть найшляхетнішу, та все ж утилітарну роль. Однак після прочитання цих болісних, рваних текстів не можу не погодитися, що автор все-таки працює з протилежними, навіть ворожими енергіями, де філігранна, унікальна художня метафорика органічно поєднується з прозаїчними побутовими дрібничками, які, мов скалки битого скла, розсипані по текстах і підсвічують трагедійні розриви і розломи життєвої матерії: “Чим міряти – кров’ю? Сльозою? / Чи попелом спалених хат? / Хто мститиме – ненависть, зброя? / Наосліп а чи невпопад? / Орда неповторна і дика, / не знає межі і мети. / До стінки поставити Хімки, / заклеївши скотчем роти? / Звенигород древній спалити / й переґвалтувати дітей? / Бомбити, бомбити, бомбити, / що не по феншую росте? / За око – візьмемо два ока, / за руку відірвемо дві. / Гаразд. / Але знати б допоки / купатись у вражій крові… 21-22.04.2022”. Про Сергія Чиркова-поета варто говорити багато і вдумливо. Це унікальне явище в нашій літературі. У нього майже немає прохідних текстів. Це справжні шедеври, на перший погляд, начебто прості й прозорі, але їхній зміст потребує заглиблення і серйозного розкодування. Бо це поезії не на злобу дня, як може комусь видатися. У тому то й сила справжньої поезії, що вона працює з іншими вищими енергіями, аніж просте побутописання, з енергіями добра і зла, світла і темряви, з категоріями вічності: “ніхто не вижив. дві розумні книги / щасливо обгоріли корінцем – / вогонь до-чорна опалив лице, / коли з полиці на полицю плигав, / без імені тепер, без позолот – / лишилась суть, нічого, окрім суті / (а
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
