Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Ілюстрації витворили такий енергетично"духовний згусток, який не залишав можливостей заснути, помолившись”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Гірка історія Шевченкіани художника Петра Носка Сім історичних мініатюр

Слово Просвіти, №45 за 2023 рік

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Сорок Носкових ілюстрацій до “Кобзаря” 1927 року Саме про це моя розповідь, а факти біографії художника викладаю стисло. Носко Петро Васильович (1885–1976) народився в селі Бубнівщина, тепер Прилуцького району Чернігівської області. В “Автобіографії” засвідчив: “З ранніх років у мене було тяготіння до малювання”. У 1903–1909 роках навчався в Київському художньому училищі, в чому юнаку посприяла родина де Бальменів, у родоводі якої був Шевченків приятель Яків де Бальмен. Художнє училище Носко закінчив із рекомендацією в Академію мистецтв у Петербурзі, в якій продовжував навчання в 1909–1916 роках, затим повернувся до Києва. Тринадцять років неперервного навчання зробили Петра Носка висококваліфікованим спеціалістом. Після революції 1917 року викладав у середній художній школі, працював у газеті “Радянське село” (заснована в червні 1924 року як орган губкому КП(б)У). Входив до Товариства діячів українського пластичного мистецтва, заснованого навесні 1918 року (разом з Фотієм Красицьким, Василем Кричевським, Олександром Мурашком та ін.), брав участь у виставках. Як окремо відзначено в “Автобіографії”, “працював для фарфорових заводів малюнки нового побуту”. У 1925–1926 роках виконував роботу для Київського та Дніпропетровського музеїв революції. В той час захопився ілюструванням Шевченкових творів: “Ілюстрував всього “Кобзаря” у 1927 році”. Читач бачить перед собою титульну сторінку книги, про яку йдеться. Неважко здогадатися, що заявлена “Повна збірка творів (Поезії)” передбачала принаймні ще один том із прозовими творами Тараса Шевченка. Справді, він побачив світ у тому ж році: “Повна збірка творів: Повісти” 10-тисячним накладом зі вступною статтею літературознавця Фелікса Якубовського і обкладинкою графіка Антона Середи, як і у збірці поезій Кобзаря. Втім офіційно й гласно це видання не приєднали до попереднього, бо “Кобзар” 1927 року потрапив в опалу й був викреслений з історії. В чому причина цього злодіяння в царині книговидавництва? У “Шевченківській енциклопедії” в двох різних статтях два різні автори дали різні відповіді. Перша: видання “було знищене під гаслом боротьби з націоналізмом”. Друга версія: збірку “вилучили з бібліотек і повністю знищили через звинувачення на адресу художника у “шпигунстві””. Розберемося в цьому, пам’ятаючи, що в центрі несприятливих історичних обставин опинився Петро Носко: у “Кобзарі” 1927 року було вміщено 40 ілюстрацій художника1 (техніка олії, білила, туші, акварелі) до 30 творів Тараса Шевченка. Погодьтеся, художник явив істинно приголомшливий огром зацікавлень творчістю Шевченка та художніх осмислень його поетичних образів! Але найголовніше, по мені, те, що майстер екстраполював своїми творами Шевченкове неприйняття Російської імперії на радянську дійсність, і це не могло бути не помічено… Будь-який шанувальник Кобзаря, мабуть, здригнувся б од постаті козака, який із могили заклятої “Встає сивий, похилий; встає сам уночі…” – так називалася ілюстрація до балади “За байраком байрак…” із циклу “В казематі”: “Провалився козак, / Стрепенувся байрак, / А могила застогнала”. Вражає скорботною монументальністю твір-ілюстрація до ліро-епічного віршового оповідання “Хустина” (“Везуть труну дубовую, китайкою криту”), що присвячена темі козацького прощання з побратимом. Його кохана, яка “дарувала шиту шовком хустину”, на картині відсутня, всі “преславнії компанійці” йдуть за труною спинами до глядача… До речі, більш як третина Носкових ілюстрацій була так чи інакше пов’язана з темою смерті в Шевченкових поезіях, і це не могло сподобатися наглядачам за радянським оптимізмом у мистецтві… Найбільше ілюстрацій – п’ять – Носко присвятив поемі “Гайдамаки”. Скажімо, в творі “…А серед базару стоїть Гонта з Залізняком” (до розділу “Бенкет у Лисянці”) відображено, як проводирі гайдамацького повстання споглядають виконання свого заклику: “Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись!” Особливо зловісна, натуралістично вражаюча ілюстрація “Убийте пса! А собачат своєю заріжу”, яка зображує вбивство Гонтою своїх малих синів-католиків, якраз оцей найстрашніший момент: “Махнув ножем — / І дітей немає!”. Петро Носко художньо втілив сюжети з поеми “Гайдамаки”, названі Пантелеймоном Кулішем “кривавою бійнею, від якої мимоволі відвертаєшся”. Можливо, художник про позицію Куліша не знав, але нам відомо, що Шевченко не став переробляти твір, як той радив, а Носко був істинно суголосний із Кобзарем… Малюнки митця дихають такою невигубною силою козацького духу й нещадністю до ворогів України, що чатові від ідеології скулилися, дивлячись на них. А про Носкових українських козаків хочеться сказати вичерпними словами Бориса Олійника: “…В основі своїй вони найточніше віддзеркалюють характерні риси саме українського народу, його віру і світоглядні та моральні-етичні принципи”. Особливо відзначу три рисунки Петра Носка до поеми “Катерина”. Вони конгеніальні Шевченковому тексту і викликають істинне глибоке співчуття до батька й матері покритки й історичну відразу до московитського москаля-недолюдка, яким він постає в поемі: “Москалі – чужі люде…” Ідеологічним москалям доволі було, зціпивши зуби, закрити очі на те, що у вже згаданому другому томі видання в “Сяйві” Шевченкові російськомовні повісті було представлено в перекладі українською мовою, але пускати у світ ілюстрації по-шевченківськи нищівні за духом для “старшого брата” в Москві… Петро Носко не маніфестував опозиційні до влади погляди чи настрої (не забудемо й про те, що він один ростив трирічну доньку і не міг ризикувати нею)2, проте дослідження біографії й Шевченкіани художника переконало мене в тому, що він, очевидячки не ставши дійовим противником системи, був явно несистемним українським Майстром у радянській ідеологічній дійсності. Саме це звіриним нюхом і відчували гепеушники – Петро Носко був ідеальним кандидатом на роль “націоналіста” чи “шпигуна”. Тетяна Носко-Оборонів прямолінійно писала, що батько “був небажаний в часи комунізму”, його називали “петлюрівською мордою”… Яка причина знищення 50!тисячного тиражу “Кобзаря”? У кінцевому підсумку ілюстрації Петра Носка поряд із Шевченковими поезіями витворили такий енергетично-духовний згусток, який не залишав можливостей заснути, помолившись, бо думи прокляті рвались “душу запалити, серце розірвати”… Виходило, що член Асоціації художників Червоної України (створена у 1926 році) Петро Носко був явно недостатньо чер- Петро Носко воний для соціалістичного розуміння та трактування творів українського Кобзаря. Тим паче, що буквально на носі була 10-та річниця Жовтневої революції – збірку Шевченкових поезій і випускали саме перед ювілеєм у вересні 1927-го… То був гарячковий час зачищання й видалення всіх ідеологічних нісенітниць і негараздів. Адже в Москві сяяла всіма кольорами соціалістичного оптимізму ювілейна виставка мистецтва народів СРСР, а тут в українському “Сяйві”… Не відреагувати, значить, не бачити далі власного носа й, чого доброго, можна лишитися з носом! Але насправді Петро Носко міг бути зі своїми ілюстраціями лише, сказати б, ідеологічним подразником, який використали для мотивації знищення книги, не розкриваючи гласно справжньої причини. Нею, можливо, стала нецензурована публікація вірша “Чигрине, Чигрине…” (1844), в якому гостро й болісно випиналися Шевченкові рядки: “За що скородили списами / Московські ребра??...” Нагадаю, що вже в Шевченковому “Кобзарі”, виданому 1867 року в Петербурзі, у поетовому тексті вчинили грубезну підміну і замість “московські ребра” з’явилися… “татарські ребра”, і саме вони, за влучними словами Івана Дзюби та Миколи Жулинського, “на радість ідеологічним фальсифікаторам “поселилися” в наступних масових і навіть багатотомних зібраннях творів Т. Шевченка”. Це було зроблено, “аби не образити Москву, “старшого брата””. Погляньмо на ситуацію з “московськими ребрами”, що склалася в середині 1920-х років. Як відомо, замість них було вшито “татарські ребра” у підготовленому молодим Ієремією Айзенштоком (1900–1980) виданні “Тарас Шевченко. Поезії. “Кобзар”” (1925), що виходило незмінно до 1931 року п’ять разів. У той же час, окрім “Кобзаря” 1927 року, про який ідеться, Шевченкові рядки збереглися у двотомнику його поетичних творів, виданих Сергієм Єфремовим (1876–1939) і Михайлом Новицьким (1892–1964) того ж 1927 року. У такій непевній, але напруженій атмосфері “московські ребра” таки могли стати і першопричиною, і додатковим поштовхом до знищення книги, в якій “ображалася Москва”, поготів у поєднанні з іншими факторами, скажімо, неприйняттям ідеологічно шкідливих малюнків художника. Якби справді йшлося про звинувачення Петра Носка в шпигунстві, то лише цього було б достатньо для десяти років ув’язнення без права листування, що дорівнювало розстрілу. Звісно, це лише наукове припущення в умовах відсутності безперечних історичних документів і доконаних фактів. Окрім одного – книгу було знищено. Тому дана ситуація доконче вимагає скрупульозного вивчення архівних документів спеціальних служб, а ми прослідкуємо подальшу долю національного художника. За часів війни й соціалістичного реалізму Після негучного, але грандіозного скандалу з ілюструванням “Кобзаря” 1927 року Петро Носко знаходився під контролем органів, але з того часу він брав участь у республіканських виставках, а з 1940-го – у всесоюзних, зумів закінчити у 1933 році архітектурне відділення Київського будівельного інституту3, в якому надалі займався викладацькою роботою. Продовжував працювати в Київській художній середній школі, в червні 1940 року відзначений “за відмінну підготовку учнів”. На початку війни числився в агітвідділі при Спілці художників України. Щодо періоду захоплення Києва німцями Тетяна Носко-Оборонів, яка в юному віці була вивезена фашистами в Німеччину, писала: “Під час німецької окупації мій шестидесятирічний батько мешкав у Києві. Аби вижити і прогодувати сім’ю, малював картини, ходив по селах, міняючи речі на хліб”4. Але відома й зовсім інша версія, за якою 1943 року п’ятдесятивосьмирічного Носка було примусово вивезено німцями як фахівця високої кваліфікації. Все б нічого, але в результаті плутанини в енциклопедичних виданнях сповіщено лише те, що після відсидок 1930-х років у Лук’янівській в’язниці, художник… “1944 повернувся до Києва”. Звідки? У моє завдання не входило вияснення цієї важливої подробиці Носкового життя, проте вирішив усе-таки зазирнути в архівні документи, а саме: “Автобіографія” художника та “Біографічний нарис про творчість Носка П. В.” його дочки Тетяни Носко-Оборонів, датований 18 лютого 1994 року. В цьому мені радо допомогли працівники Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України на чолі з Оленою Чижовою, в якому створено фонд №1204 Носка Петра Васильовича з документів, переданих його дочкою у 1993–1996 роках. Вважаю за доцільне оприлюднити лапідарні рядки з “Автобіографії” Петра Носка: “Пізно евакуювався5. Коштів не було. Під Пирятином попав в німецьке оточення. Згодом повернувся до Києва. Вчив колишніх своїх учнів в художній школі, де я викладав до війни. Коли німці виганяли населення з Києва в 1943 р., мене також було вигнано, а пізніше вивезли, як фахівця. 22 жовтня 1943 р. мені удалося втекти зі станції Попельня в Житомирську область в с. Ходоров (від Попільні до села Ходорків – трохи більше 20 км. – В. М.). Там я залишався і чекав Червоної Армії. 25 грудня 1943 р. прийшла Червона Армія в Ходорков, а 1 січня 1944 р. я уже був у м. Києві, де розпочав працю як викладач художньої школи та замалював руїни Києва для управління архітектури”. Серед його тогочасних творів мене вразила акварель “Київ. Університет”, на якій зображено червону будівлю Київського університету. Петро Васильович подивився на нього з особливою теплотою та любов’ю – поруйнований і пограбований фашистами університет постав у своїй масштабній і незламно-гордовитій поважності… Останнім рядком в “Автобіографії”, написаній, очевидно, невдовзі після війни, митець поставив: “За своє життя намалював для музеїв СССР більше як 100 картин”. Петро Носко ще три десятиліття працював у галузі станкового живопису. В 1965 році було відзначено його 80-річчя з поздоровленнями від Міністерства культури та Спілки художників України. То насправді немаловажна подія, адже було відомо, що дочка Петра Васильовича проживала за кордоном і, за її словами, батька “переслідували, бо я не верталася додому”6. Щодо його творчого набутку, ідеологічно прийнятного в радянські часи, то заглянемо в довідник “Українські радянські художники”, виданий 1972 року, тобто У 1927 році київське видавництво “Сяйво” випустило у світ 50-тисячним накладом книгу “Тарас Шевченко. Повна збірка творів (Кобзар)”. Численні малюнки до Шевченкових творів представив у ній український художник Петро Носко. Здавалося, це було виявом успішної українізації й оповіщенням про зоряний час 42-річного митця. Проте невдовзі практично весь наклад видання було вилучено з бібліотек і книгарень та знищено…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин