Разом — до Перемоги! · “У цього Голіафа і пращі свої є, і їх чимало, і голів у нього аж 140 мільйонів”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Усе не так песимістично
Слово Просвіти, №45 за 2023 рік
Я зробив кількатижневу павзу, не продукував свої огляди подій нашої визвольної війни проти московських окупантів саме через очікування, що верховне командування має дати розгорнутий аналіз свого бачення ходу війни на цьому етапі, оскільки ще кілька місяців тому стало зрозуміло, що війна переходить у якісно новий вимір, який потребує нових підходів, новітніх стратегії й тактики її ведення.
Віктор СКОРИК, оглядач “СП”
Я не очікував такого аналізу від політичного керівництва, і в цьому я не помилився. Чинна українська влада захоплена переважно своїм пропагандизмом, самопіаром та шоу-ефектами, а Зеленський занурився в нарцистичну роль месії. Я очікував стратегічного аналізу саме від головних фахівців військової справи, тобто верховного командування, і такий аналіз відбувся. Минулого тижня видання The Economist опублікувало одразу три аналітичні матеріали, присвячені цій війні, два зних – дайджест та розгорнутий аналіз за підписом Валерія Залужного, а третій матеріал є редакційним переказом інтерв’ю, яке Залужний дав цьому виданню. Зазначу: третій матеріал, мабуть, саме тому, що це переказ, а не власне інтерв’ю, мені найменше хочеться препарувати, оскільки тут забагато оціночних суджень самої редакції і, як на мене, суджень не дуже фахових, газетярських, із довільним і очевидно не дуже точним перекладом сказаного Залужним; власне прямої мови генерала там мало, редакція трактує сказане на свій смак та розуміння. А саме інтерв’ю не опубліковано, принаймні поки що. Тому особливу цінність з цих трьох публікацій має саме аналітична стаття в розгорнутому вигляді, яка, без сумніву, є колективним доробком Генерального штабу ЗСУ на чолі з Головнокомандувачем. Лейтмотивом цієї статті є пошук методів і способів уникнення загрози вповзання цієї війни в позиційний статус, на кшталт “окопної” Першої світової війни, оскільки становище позиційної війни в перспективі є вигідним Москві та несе загрози для України. Моя преамбула: війна – це боротьба технологій і ресурсів. Якщо одна зі сторін має значно вищі воєнні технології, аніж наявні у противника, або має значно переважаючі ресурси, вона перемагає у війні. Якщо технології та ресурси рівні, то настає паритет, глухий кут її перебігу, війна стає затяжною, виснажливою і закінчується перемогою однією зі сторін лише тоді, коли у неї з’являються або нові технології, або додаткові ресурси, наприклад союзники зі своїми ресурсами. Перевага в технологіях має більшу цінність, аніж перевага у ресурсах, але за умови ведення маневреної війни і відповідної їй стратегії і тактики; неправильна тактика і стратегія, помилки та зволікання призводять до суттєвого нівелювання технологічних переваг, і в подальшому підвищують роль ресурсів. Це три основні чинники успішності чи неуспішності війни: 1) наявні і широко впроваджені технології; 2) грамотна тактика і стратегія ведення війни; 3) ресурси. Залужний у своїй статті чесно визнає, що можливості маневреної війни на сьогоднішньому етапі значною мірою втрачені, що на цей час склався паритет сил: у нас, завдяки допомозі наших партнерів, збільшилась кількість високотехнологічних інструментів ведення війни, але ресурсна перевага на боці нашого противника. Хоча ця перевага окупанта значно зменшилась за минулі 20 місяців війни в результаті ефективних дій нашого війська, але якщо війна повністю увійде в позиційну затяжну фазу, то Москва з часом має можливість свою ресурсну перевагу відновити і збільшити. Адже війна йде на нашій території, отже, Україна зазнає руйнацій і збитків, до яких долучаються ракетні та дронові удари по будь-якій точці нашої території, натомість ми не маємо технологій і можливості завдати таких ударів по території ворога за браком ракет великої дальності, а також тому, що цей монстр має площу 17 млн кв. км. Біблейський варіант перемоги Давида над Голіафом тут не релевантний. Одним асиметричним ударом з пращі в голову Голіафу-московитянину його не оглушити, щоб потім відтяти голову, – це лише міф. У цього Голіафа і пращі свої є, і їх чимало, і голів у нього аж 140 мільйонів. Тому наш шлях до перемоги – це досягнення технологічних переваг над ворогом власними інтелектуальними силами і за допомогою технологічних здобутків наших партнерів, це також вибір правильних стратегій і тактик ведення двобою з цим Колосом, це наша гнучкість, маневреність, динамічність і усвідомлена стійкість та єдність. Саме це мають на увазі наші партнери, коли говорять: “допомога Україні, скільки потрібно”, тобто стільки, скільки потрібно, щоб Україна могла вийти на всі свої легітимні державні кордони; стільки, наскільки послідовно і неухильно українці готові битися за допомогою наших партнерів, щоб досягти цієї мети. І коли наші партнери говорять, що вони все зроблять, аби Україна не програла, це не означає, що вони не хочуть нашої перемоги, бо визволення всіх наших легітимних територій – це і є наша досяжна перемога. Так, увійти в нацистську Москву і встановити там свій прапор Перемоги, як колись у нацистському Берліні, – цього не буде, принаймні поки що. Але вихід на свої кордони повністю легітимізує наш вступ у НАТО. І жодних домовленостей і перемовин з імперією зла – ані до того, ані після того. Не всі війни закінчуються за столом переговорів, як нав’язливо бубонять із різних вуст оракули у кабінетах та на диванах; це твердження не тільки брехня, а й пастка для нас; пастка, яка фабрикується з “благих” намірів (аби здихатись цієї війни), а ще більш підступна пастка від злих москвинських намірів – аби уникнути подальших санкцій і репарацій на користь України і повернути собі, “святій і невинній”, статус повноправного члена світового правопорядку; ілюзія про ПРБ – “прєкрасную росію будущєго” – має бути назавжди на смітнику історії. Залужний у своїй статті називає 5 напрямків роботи для нас і наших партнерів, щоб уникнути занурення в болото позиційної війни. Усі ці напрямки в тій чи іншій мірі та формі я викладав у своїх оглядах. Ось вони скорочено, приблизно в тому форматі, як їх сформулював Головнокомандувач ЗСУ, як резюме своєї аналітичної праці – основні висновки: “Перехід війни до позиційної форми призводить до її затягування та несе великі ризики як для ЗС України, так і для держави в цілому. До того ж, це є вигідним противнику, що всіляко намагається відновлювати та нарощувати свою воєнну могутність. Для виходу з позиційної форми на нинішньому етапі ведення війни насамперед необхідно: завоювання переваги у повітрі; подолання глибокоешелонованої системи мінно-вибухових загороджень; підвищення ефективності контрбатарейної та радіоелектронної боротьби; створення та підготовка необхідних резервів. Слід узяти до уваги те, що суттєву роль у виході з позиційної форми ведення війни відіграє повсюдне використання у військовій справі інформаційних технологій та раціональна організація логістичного забезпечення. Необхідність уникнення переходу від позиційної форми до маневреної зумовлює потребу в пошуку нових та нетривіальних підходів до подолання військового паритету з противником”. Щодо зволікання з необхідною і вчасної допомогою від наших партнерів. Так, це є. Але розкрутити суспільну думку західних спільнот на користь допомоги Україні та зрушити інерцію “благосних” десятиліть недорікуватого пацифізму – це не швидка і організаційно складна справа. Конструктивний пацифізм – це бачити реальний світ і зробити його таким, щоб потенційний агресор знав, що він отримає жорстку і рішучу відповідь, якщо реалізує свої агресивні наміри. Хочеш миру – будь готовим до війни. Десятиліття сну розуму західної суспільної думки в теплій ванні “кінця історії” відкрили дорогу в пекло нового перерозподілу світу. У результаті зараз світ, без перебільшення, стоїть над прірвою глобальної війни, Третьої світової, війни, яка для України триває вже 10 років: 8 років у гібридному форматі і 20 місяців повномасштабного геноцидного штибу. Все так, Захід проспав, десь недорікувато, десь лукаво, а десь егоїстично. Вибачте за банальність, але історія вчить того, що нічого не вчить, точніше – мало чого вчить. Але зрушення є. На допомогу нам все-таки відгукнулись, тому що побачили неймовірне диво – героїчний і ефективний опір українського народу нацистській Московії при колосальній перевазі окупантів у воєнній потузі. Відгукнулись і стали допомагати. Ось звідки народилась формула: допомога Україні стільки, скільки потрібно. Тому, хто б’ється за свою свободу, йде допомога. Залужний у цьому контексті констатує факти саме як військовий фахівець і чітко це артикулює. Вчасна чи запізніла і ефективна або ж малодієва допомога – це сума об’єктивних чинників разом із суб’єктивними, за переваги об’єктивних. За минулі 20 місяців війни Україні надійшло військової допомоги (саме військової, тобто зброя і боєприпаси) приблизно на суму 100-120 млрд доларів США. Для розуміння масштабів: військовий річний бюджет держав НАТО складає 1,2 трлн доларів, тобто близько 10%
цього бюджету було направлено на допомогу Україні. Це гроші платників податків у цих державах, тому без їхнього схвалення і підтримки нічого б не було. Велике значення мало визначення пріоритетності: що вкрай необхідно саме зараз, а що потім – у рамках бюджету допомоги, який визначили парламенти. Скажімо, 30 літаків F-16 загальною вартістю в 1 мільярд доларів, до яких ще треба додати вартість відповідних боєприпасів, зброї, інфраструктури їхнього обслуговування і витрати на це, окрім великих грошей, ще чимало часу на навчання пілотів та інженерно-технічного персоналу – чи надіслати совєцькі літаки з країн колишнього Варшавського договору? Або надіслати не високотехнологічні та з невеликою дальністю, але дешеві сотні тисяч снарядів, чи надати перевагу лише сотням одиницям високоточних, з великою дальністю, – це в той час, коли співвідношення артилерійського вогню було 1:10 і навіть 1:20 не на нашу користь
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
