Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На часі · “Мова є нашою спільно битою дорогою, спрямова" ною до верховин моральних, духовних, естетичних, громадянських і державницьких цінностей”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Вогонь української душі

Слово Просвіти, №45 за 2023 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України “Time”, Шустер, “The Ecomo- nist”, світовий політичний роздрай на тлі “найтехнологічнішого” воєнного “гуманізму”. Цю сучасну, єдино реальну історію не можна ні осягнути, ні описати за допомогою людських знань, солідаризуючись із Попперівським умовиводом, що “історія не має сенсу”. Оскільки те, що розуміється під історією, є “історією міжнародних злодіянь і колективних убивств та деяких намагань їх припинення”. Це – історія завоювань, злочинів та іншого насильства, вчиненого вождями та деспотами, з яких книжки (підручники історії), журналістика, освіта і зомбована віра “насєлєнія” зробили “героїв”. Приміряючись до сьогодення, варто зазначити, що якби Світ, Європа, Україна тісніше “дружили” з історичною правдою й консолідовано чинили супротив агресивній московщині, добре усвідомивши її згубну “місію” та небезпеку, яку вона несе людству, то можна було б уберегти народи від кривавих катаклізмів людиновбивств, нещасть, загроз і глобальних потрясінь. Але, мабуть, на все свій час. Згадується частка сказаного біблейським пророком Екклезi- ястом (перекладене українською в лондонському виданні понад 60-літньої давності (1962) розлогого Огієнківського доробку (1529 сторінок) з позолоченим українським заголовком “Біблія”): “…час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів, час шукати і час розгубити, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!”. Справді, “для всього свій час, і година своя кожній справі під небом”. Так доступно, досконало володіючи рідною мовою як духовним інструментом, Іван Огієнко доводив українству ці вічні істини Святого Письма. Ніби продовжуючи цим етичним чином, оскільки працював над цим перекладом, починаючи з буремного 1917-го, велику справу видатного національного “філософа мови” Олександра Потебні, який за сто років до появи Огієнківської Біблії у праці “Думка і мова” (1862) висловить для всіх нас дороговказне: “Мова є справою Божою і ніщо не може бути рівним з нею. Немає нічого рівного Мові, окрім самого Духу”. Сьогодні, коли продовжується ця екзистенційна війна з клятим московитом, всіма душевними фібрами, чуттєвими нервами, доконечно оголеними цим страшним апокаліпсисом, сприймається значущість цього Божого дару, поза яким не існує жодного сущого народу. Тому Мова – це не лише найвищий Ідеал та правічний код української Нації, вона є нашою спільно битою дорогою, спрямованою до верховин моральних, духовних, естетичних, громадянських і державницьких цінностей, творячи силу незборимого, перемагаючого вселенське зло Народу. Ця чеснота мусить нині скрізь і повсякчас додаватися до сказаного нещодавно в журналі “The Ecomonist” генералом Валерієм Залужним. Бо перемагати московського ординця треба не тільки мілітарно, а й світоглядно, духовно, інформаційно і врештірешт – педагогічно. Це не просто поклик часу, а мірило виживання української ідентичності й державності, якщо зважити, що московитське “всьо ідьот по плану” насправді означає не окупацію чотирьох українських областей та Криму, а повне знищення України як держави. Очевидно, безглуздий вигляд має “дискусія” про затребуваність в українському національному просторі хоча б якихось “цінностей” рузькомірства разом з його “магучім язіком”. Однак, на жаль, національне середовище продовжує бути (нехай і частково) під орудою впливу москаля, який час від часу силується вдавати з себе найдемократичнішого “лібераста”. Але справа не в московських вошах, а в “наших” гнидах, які, як завжди, без потреби скрізь “по-московській так і ріжуть”, на всіх етерах, де тільки видається нагода щось та “цвенькати”. На мить уявляю, а що буде чинитися, не дай Боже, на майбутніх кровавих “виборах”, де привид “зросійщеної України” в образі різноликих “арештованців-шарніїв” зухвало (надіючись на повну безкарність) “проповідуватиме” пропутінське місиво. Бо якщо метою є ввійти в полюбовний клінч з москво-ватою заради сідалища на владних щаблях, то ці проєкти варто розглядати не з точки зору випадковостей недоумкуватості окремих нарцисофілів, а лише в контексті проблеми національної безпеки. Адже війна чітко окреслила водорозділ в Слові і Чині. Той, хто не живе кличем “Геть москву!”, той обстоює вороже гасло “дайош москву”. Не розібравшись остаточно з цим виміром, Нація не усвідомить своєї дороги до храму – звідки і куди йдемо. Тому саме на таких умовно “тилових” життєсферах, як освіта, культура, наука, мистецтво, інформація, на “передніх” рядах інтелігенції лежить велика й відповідальна моральна ноша за україноцентричний світоглядний вибір. “Бо коли не сіється, то і не сходиться”. Головне – не вгашати Духа. Були всякі часи, подекуди безнадійні, коли намертво замуровувалися наші Слово і Віра. Але завжди, навіть під попелищем, горів вогонь нетлінної української Душі. Він розбурхував не лише приспану свідомість, а й слугував найгострішим мечем у борні з нашим віковічним недругом – московією. А ще варто завжди пам’ятати тих Воїнів, Будителів, Просвітників, що своєю звитягою й жертовністю віддано служили сокровенному ідеалу – Україні. Тому й згадав на цьоготижневій загальноукраїнській конференції на базі академічного інституту педагогіки імені Івана Зязюна, що відбувалася разом з ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка (приуроченій Українській Мові) за участю відомих Павла Мовчана, Миколи Жулинського, Володимира Антофійчука про свого знаного й незнаного земляка – Степана Смаль-Стоцького. Бо це він також закладав своїм провісництвом і просвітництвом віру розділеного й національно та політично витолоченого українства в кращу будучину. Адже 1876 року, коли московським самодержцем і сатрапом олександром ІІ був виданий україножерний “емський указ”, 17-річний юнак засновує українське товариство і формує бібліотеку з творів українських письменників; у Віденському університеті захищає дисертацію про словозміни української мови, пише знамениту “Граматику” української мови і обирається головою філологічної секції НТШ; стає одним із найкращих знавців творчості Т. Шевченка, а його лекції про Шевченкові “Великий Льох”, “Сон”, “Кавказ”, “Юродивий” захоплено слухались годинами. А ще він фундатор (серед 12 достойних учених українських мужів) Української Академії Наук 1918 року, організатор двох Українських наукових з’їздів за кордоном, директор Музею визвольної боротьби України в Празі, найактивніший член українських товариств: “Українська школа”, “Руська Бесіда”, “Запорожже”, “Просвіта”, НТШ, голова Центральної управи Січових Стрільців (1917). Під занавіс життя створив разом із академіками М. Возняком, Ф. Колессою, письменником Б. Лепким “Українську Могилянсько-Мазепинську Академію”, віддаючи шану видатним національним державо-духотворцям. У страшний період Голодомору-геноциду українців у своїй праці “Т. Шевченко – співець самостійної України” він озвучить урок, який навічно мають засвоїти сучасники – “Злука України з московщиною мусить розвалитися!”. Він її вважав найбільшою недолею, найбільшим нещастям, джерелом її фізичного, духовного, матеріального, культурного і морального занепаду, вважав це карою божою, відкидаючи всяке спільне “отєчєство”. А щоби для України добути волю і правду, то просвітитель радив єдину дорогу: “До батька Тараса сходімося геть усі на пораду, що нам діять з новими панами. Він скаже нам як найкраще, бо не тільки найглибше передумав, алей ніколи не відрікся від своїх думок, хоч витерпів страшні муки”. Шевченко пропонує єдиний “лік” для царів, катів, великих звірів-пілатів: “Царів (московських), кровавих шинкарів, / У пута кутії окуй, / В склепу глибокім замуруй!”. І тоді “правда оживе”. Минуло 85 років, коли відійшов у засвіти цей великий Навчитель, а його Слово не втратило й донині енергію високої емоційної відваги, бо він обдаровував народ не лише професійними знаннями, розумом, а передусім громадянською мудрістю, зрощеною Шевченковим Заповітом, – “Свою Україну любіть!”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин