Суспільство · “Не ми підняли озброєну руку – ми здіймаємо перст для молитви за наших захисників”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Українська помісна церква: храм на княжій горі
Слово Просвіти, №45 за 2023 рік
Не все на світі – війна та завоювання путіним України. Криваво закінчується і конає остання імперія. Бомби і ракети “визволителів” руйнують і культові споруди московського патріархату, що маскується у нас невидимкою. Повнота життя залишається глибокою. В її безмежжі люди працюють, кохають, плекають хліб і мистецтва, дбають про духовний розвиток. Цього року мені пощастило слухати, читати, молитися разом з отцем Віталієм (Клосом) у Вишгородському храмі святомучеників Бориса та Гліба на Київщині. Настоятель храму – відомий вчений-богослов, доктор богослов’я, знаний історик церкви, діяльний помічник предстоятеля Православної церкви України його святості митрополита Епіфанія, проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії. Першою думкою журналіста був намір зробити розлоге інтерв’ю. Однак довколацерковні події в Україні, становлення помісної церкви безпосередньо у княжому Вишгороді, де природно говорити про витоки християнства на наших землях, розширили формат спілкування. Віктор Тютюн: – Вперше слу! хав 24 червня 2023 року ваш виступ у Вишгородському клубі ін! телігенції. Тоді ви підкреслили тяглість історичного шляху Русі до християнства, складові цих процесів, включно з політични! ми. Ця тема завжди злободенна. Отець Віталій: – Так, шлях на! шого народу до християнства тривав понад тисячу років. Почи! наючи з дня П’ятидесятниці або сходження Святого Духа на апос! толів, коли відбувся Апостоль! ський Собор. Серед присутніх юдеїв були і вихідці зі скіфії, які згадуються в книзі Діянь святих апостолів. Апостол народів Пав! ло теж неодноразово у своїх посланнях згадує про скіфів. Тож прийняття віри Христової наши! ми предками сягає ще часів апос! тольських. Про місію святого апостола Андрія Першопоклика! ного згадує наш літопис. Однак сучасні дослідники стверджують, що в нас проповідували і апосто! ли Матфій, Филип і Павло. Можна посилатися на свідчення давніх християнських письменників перших століть та святих отців, як приклад, доречно згадати Тертуліана та святителя Івана Золотоустого, які говорять про терени сучасної України, називаючи їх по-різному, але всі стверджують, що вони прийняли християнство. Також відомо навіть про цілі єпархії, особливо на теренах сучасного півдня України, єпископи яких брали участь у діяннях Вселенських та помісних Соборів, де вирішувались важливі питання християнського віровчення та канонічного впорядкування церковного життя. Напевно, сьогодні всі освічені люди знають про проповідь святих братів Кирила і Мефодія та про Хрещення великого Київського князя Оскольда і його підступне вбивство у 882 році. Ми в Київській православній богословській академії провели не одну конференцію, присвячену Хрещенню нашої країни, де вивчали багато питань і аспектів цієї знакової події. Найбільше обговорювали постать рівноапостольного князя Володимира Великого та запровадження християнства як офіційної релігії в Київській державі. В. Т.: – Сьогодні ви не лише вчений гість у Вишгороді. Вас призначено настоятелем храму Святих Бориса і Гліба, який по! вернуто українській релігійній громаді. Мало хто знає, що всі наші церкви захоплені москов! ськими попами ще в XVII ст. о. Віталій: – Справді, у 1686 році відбулася анексія Київської митрополії царем Московії та йо! го церковниками, підступно та з підкупами. Українське духовенство ще впродовж сотні років бо! ролося проти московської цер! ковної політики. Все почалося з нібито собору, на якому обрали митрополитом Київським і всієї Русі єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського. На цьому зібранні не було не тільки жодного єпископа, щоб він був легітимним, а навіть ігумени Київських монастирів, зокрема ігумен Києво-Печерської лаври, відмовились брати в ньому участь. А новообраний митрополит до кінця своїх днів не визнавав себе митрополитом, бо навіть заповідаючи, як його мають одягати при похованні, наказав облачити себе в єпископську, а не митрополичу мантію. Є окреме дослідження цього питання, яке опубліковане в одному зі збірників конференції “Православ’я в Україні”. 2018 року, коли тривала підготовка до надання Томосу про автокефалію Української Церкви, з’явилося багато досліджень із обґрунтуванням незаконності такого акту Москви. В. Т.: – Судові рішення є з цього приводу. Однак московські ставленики у рясах не визнають українських законів, брехнею та наклепами засипають людей, котрі душею прагнуть бути в по! місній церкві. І з червня, коли вірні Православної церкви Украї! ни проголосували на стадіоні у Вишгороді стати законними мо! лільниками у храмі Бориса та Глі! ба, я спостерігаю, як поплічники гундяєва намагаються догодити йому: не сприймають державної мови, паскудять стіни історичної пам’ятки царськими парсунами і власними пиками. У цій війні, якщо дотримуватися очевидного, частина попів – на боці ворога. Що б ви сказали не тільки прихожанам, а й ширшій аудиторії? о. Віталій: – Бажано, щоб усі ми пам’ятали про важливість мо! литви та постійної боротьби. Ко! жен християнин є воїном Хрис! товим. І подібно до того, як три! ває боротьба добра зі злом на схо! ді та півдні України, так само постійно триває боротьба всере! дині кожної людини. І від нас теж дуже багато залежить, хто пере! може в цій боротьбі. Знаємо, що територія храму на честь святих страстотерпців Бориса і Гліба у м. Вишгороді є особливою. Тут любили бувати Великі київські князі, тут знаходився жіночий монастир, у який було передано чудотворну ікону Пресвятої Богородиці Вишгородську, автором якої вважається сам апостол Лука. Особливо варто пам’ятати про те, що тут поховані наші перші канонізовані святі страстотерпці Борис і Гліб. В. Т.: – Цей храм постає на Ольжиній горі, підноситься над Славутою… Він сягає небес, опи! раючись на святу і грішну землю нашу. Коли я тут побував уперше у 1965 році юнаком-комсомоль! цем, то найменше думав про спа! сіння душі. Інші будівничі Київ! ської ГЕС навряд, щоб тут моли! лися про достроковий запуск тур! бін. Вони переважно з’їхалися до Вишгорода з попередніх будов, аби підкоряти Дніпро і навко! лишні простори. Затопили десят! ки сіл разом з церквами. о. Віталій: – Понад дві тисячі років віра підтримує і надихає кожну особу-християнина. Віра наша не передбачає насилля. Во! на підживлює душу. Спасіння ду! ші прагне кожна людина. Саме в храмі ми можемо не лише соборно молитися, але й приймати Святі Христові Тайни і через це єднатися із самим Господом нашим Ісусом Христом. У храмі людина знаходить спокій і радість, а в тяжкі години життя втішення, але найголовніше, це те, що в Божому домі людина відкриває своє серце для Царства Божого. Храм розвиватиметься, як і наша Помісна церква. В. Т.: – А якщо зараз, під час війни, проголосити православне християнство державною релігі! єю? Вчинити, як поляки? о. Віталій: – Ми вибороли Не! залежність у складніших історич! них обставинах. Нам сталінські ігрища з вірою чужі. Духовний світ людини чистіший і багатший від політичних прийомів. В. Т.: – Розумію. Ви – лавреат Міжнародної премії Фундації ро! дини Воскобійників у жанрах біографічної монографії та мемуа! ристики (2011). Автор понад 100 наукових публікацій, зокрема мо! нографій “Історія Михайлівського Золотоверхого монастиря” (2007), “Свято-Михайлівський Золото! верхий монастир від заснування до сьогодення” (2008), у співав!
торстві з митрополитом Димитрі! єм Рудюком “Києво-Михайлів! ський Золотоверхий монастир” (2013) та інших. Вважаю такі дослідження цінним внеском не лише для підготовки священнослужителів, а й тією літературою, котра стане потрібною більшості освічених людей, вихованню справжньої культурної еліти нашого суспільства. о. Віталій: – Це і є широке просвітництво. Ніби випадково ми спілкуємося, готуючись від! значити славну річницю створен! ня Всеукраїнського об’єднання “Просвіта”. Доречно згадати мудру ініціативу доктора ветери! нарних наук, професора Олега Мельника та її архіпастирське благословення, коли разом із хо! ром, викладачами та керівниц! твом КПБА (кафедри анатомії, гістології і патоморфології тва! рин ім. академіка В. Г. Касьянен! ка Національного університету біоресурсів і природокористуван! ня України) долучився до кругло! го столу “Патріотизм і духовність в сучасній Україні”. В. Т.: – Повсюди звучить рідне слово та міцніє віра. На задвірках місце московській церкві, в якій цар і Сталін, визнавалися головні! шими від Бога, а попи муштрува! ли своїх прихожан (“пасомих” – прим. В. Т.) як рабів, але не вірних православному християнству. Принцип історизму не залишає московській церкві жодних канонічних прав. Вона позбавлена всесвітнім православ’ям права втручатися в церковне життя в Україні. Це рішення важливе, особливо, якщо взяти її пряму залежність від влади, примусову християнізацію, управління урядом релігійними справами, сваволю держави відносно віруючих людей. ООН визнала росію агресором, Євросоюз готує міжнародний суд над путіним, світ здригається від злочинів рашистів на українській землі. Очманілий від ненависті ординський вождь заслуговував лише проклять від наших матерів, але не молитов “за здравіє”. Кожен з нас мусить ще раз подумати: хто ближній і кого любити? Не ми підняли озброєну руку – ми здіймаємо перст для молитви за наших захисників.
Спілкувався Віктор ТЮТЮН
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
