Нація · с. 7сторінка оригіналу ↗
ЛИСТИ У МАЙБУТ-
Слово Просвіти, №46 за 2005 рік
Згадувати жертв Голодомору найболючіше, бо це — німа, беззахисна, пасивна жертва. Народ конав попідтинню, не знаючи навіть за що... І піднятися вже було неможливо. Руйнувалася мораль, світогляд, увесь уклад нашого життя... Може, це такий захисний рефлекс, але саме в ці поминальні дні хочеться згадати й іншу жертву — героїчну, коли смерть викрешувала життя. Коли нація після голодоморів і репресій стала на боротьбу, нехай невчасно і так безнадійно в умовах того страшного століття, але хіба боротьба буває невчасною і безнадійною? Пропонуємо вам унікальні документи — листи повстанської родини до своєї доньки. Це листи у майбутнє, адже писалися вони, коли вона ще була немовлям. Уже на четвертий день після народження дитини Марія (“Калина”) та Григорій (“Варнак”) Вацеби змушені були віддати її в чужі руки. А на четвертий тиждень прийшли попрощатися навіки, бо відходили в інші терени. Ішла війна, і життю там місця не було... Два листи, свідоцтво про народження дитини та свідоцтво про шлюб батьків — ці документи повстанці передали на зберігання Гафії Романівні Манівчук, яка взяла дівчинку. Згодом вона віддала їх родині “Калини” — Бабінчукам. Тепер оригінали листів знаходяться в Музеї історії Надвірнянщини міста Надвірна Івано-Франківської області, і ми висловлюємо вдячність співробітниці музею Олександрі Олександрівні Зварчук за надані матеріали. ...Неважко уявити стан уже дорослої жінки, коли вона вперше прочитала послання своїх тата й мами. Його відчуваєш сам, коли читаєш ті рядки — так, наче це твої батьки. І стає соромно й гірко — за недолуге, злочинне вовтузіння із державним визнанням, за ордени і звання оптом і вроздріб на День Незалежності, за трагіфарс на Покрову... І за невідворотні некрологи чи не в кожному числі “Шляху перемоги”. Герої відходять, не пошановані й не визнані, і ми вже вкотре минаємо найголовніше...
Кохана донечко, Мотренько!
Хто знає, чи судьба дозволить мені бачити ще Тебе в життю. Бо в таких жорстоких днях, як ми живемо сьогодні, то дуже важко. Куди не повернешся, скрізь чатує на тебе ворог. Кохана Дитино! Прийшовши до Тебе на четвертому тижні твого життя, сидячи на стриху в сіні, крізь щілини падаючого світла хочу залишити Тобі від мами кілька рядків дрібного рукопису. Кохана Мотренько, якщо підростеш і добрі люди додержать Тобі отсей листок, тоді прочитай його уважно і зрозумій мамине наболіле серце і душу... Мотренько! В таких тяжких умовинах, як Тебе носила, а було дуже важко, що й описувати годі, коли Ти будеш жива і будеш читати історію нашої боротьби з найжорстокішим ворогом українського народу, то в не одній статті знайдеш подібне... Тоді подумай, що і Твоя мати з тобою так... Ти прийшла на світ на вільній землі, де ще до сьогодні не було ноги окупанта. Мотренько, Ти так нагло з’явилась, що ми не сподівались ще Тебе. І Твій батенько ще з одним другом обслуещодавно в кінотеатрі “Україна” показували кадри з фільму “Тіні забутих предків”. Іван запалює свічку і, перехрестившись, виходить із церкви услід за Марічкою. На цьому стрічка уривається і на весь екран з’являється обличчя Василя Стуса. Поет мав би мужньо й відчайдушно кинути в залу: “Хто проти відродження сталінізму — прошу встати!” Але він лише мовчки дивився на нас. Нечутно, в темряві, увійшов ансамбль і єдиним порухом пригорнув скрипки. Зазвучала музика, і не хотілося промов... І їх не було. Режисер вечора Валентин Козаченко відмінив гучні слова, лунав лише голос самого Стуса, його вірші, пісні на його вірші, проникливі листи до сина — наче кожному із нас... Крізь багатоголосся розумінь та інтерпретацій ритмічно, як пульсування крові, звучало найголовніше — заклинання вогню. “Перед тенью мученика мир усмиряется. Тень отдаляется, знакомые черты расплываются, и на их говували те, що повинна жінка... Мотренько! Кохана дитино! Які жорстокі і гіркі дні для мене і всіх. Але для мене, коли опам’яталась від тяжких болів і побачила Тебе, живеньку, на хвилину забула за все горе. Як легко було на душі і серці. Але не довго я тішилась Тобою, бо на четвертім дні твого народження батько з хлопцями забрав Тебе від мене, поніс в село на виховання. Кохана донечко, чи можеш собі уявити Ти, як тяжко мені було віддавати Тебе від себе в незнане... Не було що інше робити: колиба, холодно, молока немає, ну ще й партизанка з дитиною. Це неможливе. Я кричала, била всіх, грозила пімстою, та тільки в душі, бо коли подумала, що це кривда тільки для мами, то привела нерви трохи до купи, помолилась та віддала Тебе в опіку Всевишньому і чужим людям. Але це ще не закінчено, ми самі собою не розпоряджаємо. На четвертому тижні твого життя нам прийшлось іти в незнане, і ми змушені були Тебе залишити цілком, навіть на недуже то добре знаних людей. Що буде з Тобою і нами, того не знаю, Донечко кохана. Серце з жалю за Тобою замикається та не дає віддиху, коли Ти ще така малесенька, що з Тобою годі іти і нічого іншого зробити. Так що мусиш лишатись без батька і неньки. Якщо Всевишній дозволить дочекати весни, і ми будемо живі, то понад все схочемо побачити свою дитину. Тоді побуджаємо і Тебе до себе, або ми до Тебе приїдемо. А коли нас не стане, дорогенька Донечко, в боротьбі за вільну Україну, тоді, якщо житимеш, подумай що Ти щаслива, бо, напевно, будеш вже вільною у вільній державі, до будови якої твої батьки докладали цеглин. Мотруньцю! По мені лишається дідо, бабка і тетки: Ганька, Олеська, Бронечка, Надуся. Але всі вони на засланні в Сибірі (Караганді). Тому маєш таке ім’я, бо найкращим моїм другом була людина, яка називалась Мотря (Демків Домна), її я кликала матусею. Кохана донечко, якщо читатимеш цей хаотичний лист, не насмійся з мене, бо я така розбита і прибита горем, що направду не можу себе привести до порядку. Коли будеш читати, то залиш собі його надалі, в пам’ять від нещасливої мами. Якщо я буду жива, то все тягтиму до тебе. Цьомаю
Тарас Шевченко. Селянська родина. 1843 р.
Докладаємо надлюдських зусиль, щоб зберегти свою екзистенцію та продовжити боротьбу. Ліс наш батько, а ніч — мати, але й вони не дають нам повної безпеки, і треба ховатися під землю... В таких обставинах, однієї серпневої ночі, в темному глухому лісі, прийшла ти на світ. Не було коло тебе ані лікарської помочи, ані бабки-повитухи. В простій партизанській колибі явилась ти на світ, але пам’ятай, це місце — святиня партизанська, вона не осквернена окупантською ногою. Ти прийшла на світ вільною, а не рабою. Четвертого дня я забрав тебе від хворої, ридаючої матері і відніс в село до чужих людей під опіку... Сьогодні ми прийшли відвідати тебе, може останній раз в життю, бо ми відходимо в інші терени. І тільки Всевишній знає, чи колись тебе ще побачу... Складаю на твоєму чолі батьківський поцілунок і благословляю тебе, хай Всевишній збереже тебе у своїй опіці і дозволить зажити на Волі, якої ми так прагнемо.
торы. Перед его зрением возникает последовательная очередь разных исторических периодов, но оно видит внутреннюю генетическую связанность с ними всеми, и поэтому история народа возникает перед ним, как единая сверхдуховная сущность, оно проникает в дух народа современный, минувший, дав-
z
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
