Очевидець і літописець · с. 8сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «ДЖИМІ, Я ЗАПАЛЮ СВІЧУ!», с. 1
ДЖИМІ, Я ЗАПАЛЮ СВІЧУ!
Слово Просвіти, №46 за 2005 рік
ТЕМА НОМЕРА
Продовження. Поч. на с. 1
Підготовлена в 1986 році, вона мала б вразити світ не менше, ніж Чорнобильська трагедія, — йшлося про одну й ту ж територію, один і той же народ, означити мільйонні втрати якого у ХХ сторіччі іншим словом, ніж — Геноцид — неможливо. Не хочу ставити “лапок” біля цього слова навіть заради законів орфографії — Геноцид був реальним у кожному своєму прояві, у цинізмі й байдужості, якими великий український народ прирікали на самознищення й вимирання. Геніальною знахідкою Джеймса Мейса як ученого було те, що свою доповідь він насичував спогадами тих, хто сам пережив чорні 1932—1933 роки, втратив своїх рідних і близьких, намагаючись відкрити “світовому загалу очі на масштаби катастрофи, що пережив наш народ” (Лариса Івшина, загальна редакція книги, 2005). Більше того, прозрілі й прониклі співчуттям очі мали б, нарешті, побачити на світовому глобусі країну Україну — велику землю, об’єднану серпом Дніпра, а не серпом і молотом, що, здавалося, навіки доточували її до території СРСР, звідки і йшли всі українські національні трагедії і катастрофи, масштабів яких світ не хотів помічати, хоча й уважно стежив за діями російського ведмедя... Чи то боячись розлютити його ще більше, чи не змиряючись із викриттям власної прорадянської сліпоти, американські “совєтологи” не поспішали із визнанням Геноциду, спрямованого сталінським Кремлем на Україну, бо трактували її не як окрему державу, а як складову Росії. А Мейс, із властивою йому прямотою, заговорив про це у висновках Комісії (пункт 17): “Американський уряд мав достатню та вчасну інформацію про Голодомор, але не зробив жодних кроків для полегшення ситуації. Навпаки, адміністрація США надала дипломатичне визначення Радянському уряду в листопаді 1933 року, відразу ж після Голодомору”. Людина надзвичайної честі й совісності, він обрав Україну полем свого життя, науки, щоденного змагання за те, щоб українці відчули себе українцями. “Янкі, gо home!” — параноїдально вигукували нардепи-комуністи, забувши, що Мейс захищає їхніх земляків, а можливо, й родичів... “Ваші мертві вибрали мене”, — так відповів Джеймс і ворогам, і друзям, які не могли до кінця зрозуміти його відданість Україні і його фатальну працьовитість. Пізніше Джеймс Мейс, переживши клінічну смерть, напише: “Твоєму розуму надається чудова можливість збагнути неминучість кінця для всіх нас смертних, а також, що не варто відкладати те, що ти задумав, бо в тебе може просто не вистачити часу”. Мені не відомо, чи залишив своє трактування категорії часу
Джеймс Мейс — публіцист, історик, для якого Україна стала вітчизною й ідеєю духу. Але, перечитавши його статті (1994—2003), я дійшла висновку, що минулого часу для Джима не існувало: він вважав, що історія має навчати як народові захищатися сьогодні. 50- річчя, 60-річчя, 70-річчя Голодомору для нього були контраверсійними датами, — про мільйони безвинних українських жертв він, не буде перебільшенням це сказати, пам’ятав щодня, — як і про те, що ці жертви помирали з єдиною думкою: “Чи світ буде знати і чи світ щось скаже? І чи буде кому помолитися за тих, хто загинув?” Це Джим запропонував нам здійснити акт національної пам’яті, доступний кожному: “В національний день пам’яті жертв 1933-го (четверту суботу листопада) визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих” (18 лютого 2003 року, “День”). Джеймс Мейс не лише висловив цю ідею на сторінках видання, де він знайшов друзів і однодумців, і де працював чи не з перших місяців після остаточного приїзду в Україну в 1993 році, а й зробив надзвичайно багато, аби її підтримати. У зимові дні 2003-го він частіше, ніж будь-коли, заходив до “Слова Просвіти” — наші читачі пам’ятають Мейсові інтерв’ю, коментарі, а він ретельно відстежував спогади очевидців Голодомору та перекази їхніх родичів на сторінках нашого тижневика. Неоднораз мені думалося про те, що Мейса могло б вистачити на більше, ніж він робить, бо він горів ідеєю: створити Інститут національної пам’яті в Україні, Інститут Геноциду. Як правило, в редакції Джим з’являвся у супроводі своєї дружини Наталки Дзюбенко, моєї давньої приятельки, яку пам’ятаю ще молодюсінькою львівською поетесою, згодом — авторкою поетичних книг, які я редагувала. З Наталею ми працювали у видавництві “Радянський письменник” і щодня спілкувалися. Ті розмови за кавою були далекими від жіночого щебетання, особливо в переддень 90-х: Н. Дзюбенко редагувала книгу-меморіал “Голод-33”, куди увійшло 6000 листів, зібраних подружжям — Лідією Коваленко та Володимиром Маняком, незабутніми подвижниками, які сміливо й самовіддано працювали над цією книгою. Пам’ятаю, як Наталка, притулившись до одвірка і тремтячи від емоційного холоду, якось сказала: “Господи, як із цим жити?!” Але — жили! — не лише з цими знаннями — жили для того, аби вони стали відомими іншим. Ось чому, побачивши Наталю і Джима літнього сонячного дня 1993 року на Хрещатику, я зовсім не здивувалася — у них одна група крові, однаково низький больовий поріг, їхнім вдачам притаманна та дитяча відкритість, яка оберігає свіжість сприйняття і захоплення усім надзвичайним, а все це, разом узяте, наділяє їхні характери особливим магнетизмом. Одначе їхні заряди, вочевидь, різнойменні, інакше — чи кинулися б вони отак, одразу, одне до одного, аби бути разом до кінця? Саме завдяки цьому союзу у Джима відкрилася ще одна особливість характеру, яка мені дуже заімпонувала: він пишався Наталкою — своєю коханою і письменницею. Я редагувала рукопис її роману “Андрій Первозванний”, а Джимі, що неодмінно з’являвся на наші зустрічі в режимі “редактор-автор”, прискіпливо вслухався в будь-які мої коментарі: йому дуже хотілося, аби роман швидше видали, і врешті-решт він і став головним спонсором видання, на яке відгукнулися чи не всі літературні критики... У книзі “День і вічність Джеймса Мейса” надруковане есе Наталії Дзюбенко-Мейс “День холодного сонця” — пронизливий монолог, сповнений любові й розуміння. Того, хто був поруч. Хто й сьогодні — поруч, бо час Мейса не знає минулого... Перечитавши книгу, яка дуже органічно поєднує авторство Джеймса Мейса і спогади про нього, я звернулася до Наталі з проханням: написати для нашої газети про цю книгу. Про її майбутній час і колообіг серед нас, українців. Це прохання ґрунтувалося не лише на тих дружніх стосунках, що нас трьох єднали, не лише на тій співпраці, яка відобразилася на сторінках “Слова Просвіти” у публікаціях Джеймса і самої Наталі, нашого спеціального кореспондента в м. Віченца (Італія) на міжнародному симпозіумі, що досліджував український геноцид. Тоді наш тижневик надрукував усі матеріали, що торкалися 70-ліття Голодомору, — завдяки Наталі, яка супроводжувала Джима в його закордонних поїздках. Сьогодні мені особливо залежить на тому, аби саме Наталка розповіла нашим читачам про цього Чоловіка, з доброї волі якого на Михайлівській площі в останню суботу листопада 2003 року засяяли тисячі свічок у руках українців — то світилася відроджена національна пам’ять, відбиваючись у вікнах тисяч осель-родин, які пам’ятають... Через рік таке ж сяйво — внутрішнє, глибинне — осявало наш Майдан... Нині, в річницю Майдану, в останню суботу листопада, я запалю свічку в своєму вікні. Вона віддзеркалить твою свічу, Джимі. Я вірю, Джимі, що таких свічок буде багато в нашій із Тобою Україні...
z
Любов ГОЛОТА
ПИСАНЕ СЕРЦЕМ
Шановні читачі “Слова Просві< ти”! Дорога Любове Василівно! Пишучи ці рядки, я чітко усвідомлюю, що робота мого чоловіка Джеймса Мейса ніколи не була й не може бути моєю приватною територією, — це категорія іншого порядку, і оціночні судження належить робити аж ніяк не мені. І все ж на Ваше запрошення до розмови у зв’язку з виходом книги “День і вічність Джеймса Мейса”, у якій уміщено його статті і спогади про нього, я не можу не відгукнутися не тільки тому, що в ній я особисто зацікавлена і не є стороннім спостерігачем подальшої долі праць мого чоловіка, — загалом це природно. А ще й тому, що, добре знаючи читацьку аудиторію “Слова Просвіти”, я переконана, що ви дружньо із розумінням поставитеся до моїх думок, зрозумієте всю делікатність мого становища й вибачите можливий суб’єктивізм. Зрештою, я — українська письменниця, українська журналістка, ваша постійна авторка. І саме тут, у цьому пункті я не можу промовчати. Дні за днями я заворожено дивилася на книжку “День і вічність Джеймса Мейса”, не в змозі перегорнути бодай сторінку. Я мовчки слухала, як лютував телефон. Авжеж, я знала, що це телефонують мої друзі, хочуть привітати з виходом довгоочікуваної книги, підтримати мене, сказати добрі слова. Я спостерігала, як набухала поштова скринька від листів, там — перші відгуки на неї. Здебільшого щирі, теплі. І доземний уклін усім, хто не залишився байдужим до праці видатного “американця з українським серцем”. Усе мало бути не так, усе геть неправильно, і ви, і ми з Джимом мріяли про інше, працювали разом на інше. Але тут я нічим не можу зарадити ні собі, ні вам. У нестерпно важкій науковій і суспільній дискусії про те, “хто такі українці і чого вони хочуть?”(М. Грушевський), Джеймс виклав свій, нехай трагічний і зовсім неприйнятний для мене особисто, але останній і остаточний аргумент. Коли я наважилася й розгорнула першу сторінку, то незчулася, як перегорнула останню. Книжка читається на одному подиху, вона іноді смішить, іноді дратує. І дуже часто викликає нестерпний сором за нашу недолугість, непослідовність, нерухливість. Я не зупинятимуся на окремих публікаціях Джима. Попри різноманітність тем, гостроту проблематики, вона, власне, про нас. Це аналітичний щоденник наших злетів і падінь, поразок і перемог. Вражає широта охоплених тем, аргументованість і пронизливість викладу. Зрештою, не треба бути провидцем, щоб передбачити, що вона неминуче стане в центрі політичного дискурсу, стане невід’ємним компонентом української журналістики, політичної культури. Прочитання і її
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
