Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · с. 9сторінка оригіналу ↗

НАРОДНУ ПАМ’ЯТЬ ВІН ВВАЖАВ ЄДИНО МОЖЛИВИМ ЗАСОБОМ САМОЗАХИСТУ І САМОЗБЕРЕЖЕННЯ ЛЮДИНИ

Слово Просвіти, №46 за 2005 рік

льованого, поставленого, ословленого. Зрештою, можна озирнутися на весь многотрудний шлях “Слова Просвіти”, та й Ваш особистий авторський досвід, і можна спокійно планувати капітальну бібліографію тільки одного часопису з даної тематики. А якщо спробувати бодай поверхово охопити українську пресу останніх років, невеликі й великі за обсягом брошури, книги, багатотомні видання, які прямо чи опосередковано торкаються цієї трагічної теми, то доведеться визнати, що спільними зусиллями української громади проведена фундаментальна робота, аналоги якої важко знайти в історії світової цивілізації. Це якщо врахувати з чого все починалося. Повірте, я знаю, що кажу: на сьогодні немає ні в Україні, ні в цілому світі такої наукової установи, яка б змогла акумулювати весь масив зробленого. Це глибоке буріння нашої історії неминуче буде з часом оцінене, і прийдешні покоління, озираючись на нас, скажуть, що це був науковий і духовний подвиг українських інтелектуалів, мислителів, учених, усього українського народу. Від найстарішої бабусі в загубленій глибинці до Президента. І, безперечно, належно буде оцінене життя і праця американського історика України Джеймса Мейса. І його остання дорога на Байкову гору. Я ж тільки хочу засвідчити, що, безперечно, Джеймс Мейс усе усвідомлював, усе розумів і до всього був готовий. У нього, як історика, було абсолютно своєрідне відчуття часу, минулого й майбутнього. Він міг проговорювати найменші деталі засідання Політбюро ЦК КПУ будь-якого року, місяця так, ніби щойно з нього повернувся і через мить аналізувати можливості української енергетики, і це був компетентний науковий прогноз. Складалося враження, що він щойно з швидкісного відрядження в майбутнє і часу в нього тільки на те, щоб надрукувати на комп’ютері чергову статтю, вислухати мого вірша, пробігти очима по газетах, журналах, книгах. І знову його немає, день, ніч, сніданок, вечеря, зустрічі, прощання — усе було переплутане, закручене в ритм всенаростаючого прискорення. Десь у якомусь пункті він знову мене покинув. Я ще не усвідомлюю, що це — назавжди. Але я достеменно знаю, чим був викликаний його внутрішній неспокій і його поспіх. Джеймса надзвичайно непокоїло, що одночасно з підняттям потопленої репресіями, розстрілами, голодоморами Української Атлантиди почали проявлятися економічні, соціальні, культурні патології, які він вважав прямим наслідком Геноциду, пережитого нацією. І він перший назвав Україну постгеноцидним суспільством. А на безконечних міжнародних форумах і симпозіумах добровільно взяв на себе обов’язки адвоката України. Для себе і своїх читачів він чітко сформулював головний висновок: Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українців у 1932— 1933 роках. Геноцид — злочин проти людства і людяності, який не має строку давності. Геноцид підпадає під дію міжнародного законодавства і права. І він сповна використовував трибуну англомовної версії газети “День” для своїх постійних звернень до світової спільноти. Джеймс Мейс практично з перших кроків по українській землі збагнув, що рана, завдана українському народові кремлівською владою в тридцятих роках, настільки глибока, що навіть через сімдесят років вона кровоточить. Що ані з роками, ані з віками вона не загоїться. Що цей біль не вдасться заговорити політикам або перемовчати на особистому рівні. Потрібно не тільки знати, що і як із нами тоді трапилося, а, в першу чергу, і головне — чому? З цього запитання, власне, і почався його останній шлях в Україну. Уважний читач книги “День і вічність Джеймса Мейса” помітить, що рамки написання, захисту й опублікування його докторської дисертації “Комунізм і дилеми національного визволення. Національний комунізм у Радянській Україні 1918—1933” досить обмежені. Юний аспірант Мічиганського університету практично блискавично освоїв російську, згодом українську мову. Лише місяць пройшов відтоді, як він розгорнув українсько-англійський словник, до того, як він прочитав свою першу книгу з історії України. Це прояв безперечної талановитості й наполегливості. Те, що він почав досліджувати історію України, тільки на перший погляд — випадок. Багаторічні дослідження українськими еміграційними вченими Великого Голоду постійно натикалися на спротив американської та західної слов’яністики. Т. з. совєтологи нищівно критикували радянську систему, документували жахи ГУЛАГу, репресивні схеми, задіяні в Радянському Союзі, але російська демократія, і це загальновідомо, завжди зупинялася там, де розпочиналося українське питання. Зрештою, сам Джеймс визнавав, що українська інтелектуальна думка довгі роки, десятиліття була затиснута у велике інтелектуальне ґетто. На свої капітальні дослідження такі блискучі письменники, дослідники, як Іван Багряний, Дмитро Соловей, Василь Гришко, — їх багато, першопрохідників теми Голодомору, — з боку радянської системи отримували звинувачення в колабораціонізмі й фашизмі, з боку західної думки — глухе мовчання. Перед мислителями Заходу постав незворотний виклик: що ж усе-таки трапилося з неросійським народом під час будування новітньої тоталітарної імперії. Що трапилося з українцями — найчисленнішим неросійським народом у рамках тієї імперії. Фактологічний матеріал, накопичений еміграційними вченими, вже неможливо було ігнорувати, як неможливо було вже не зважати на вихідців із України, які ставали дедалі впливовішими електорально й суто економічно. Докторська дисертація Джеймса Мейса була першою і поки що єдиною дисертацією, захищеною на Заході, яка стосувалася історії України XX століття. Захищеної у престижному американському ВНЗ, й до того ж людиною, в якої не було жодної краплини української крові й жодним чином не пов’язаною з українською діаспорою. Джеймс Мейс і Роберт Конквест на виклик часу відповіли фундаментальними, концептуальними науковими працями. Але якщо Конквест був матеріально й морально захищеним різноманітними літературними преміями, своїм вагомим статусом провідного мислителя й науковця, своїми посадами, зрештою — поважним віком, то молодий науковець Джеймс Мейс, який надав усі свої матеріали для книги “Жнива скорботи”, розробив її коцептуальні підходи, поставав зовсім безборонним перед тиском західної слов’яністики. Після завершення роботи американської голодової Комісії двері американських ВНЗ були для нього наглухо зачиненими. Є своя правда в спогадах Марти Богачевської-Хом’як, що Джеймсові ніхто не заважав робити кар’єру на Заході. Але питання: яку? Безперечно, він міг написати свій проект дослідження Марини Цвєтаєвої, або Набокова, або Толстого. І якось проштовхнутися в сонм українських істориків, які викладають російську історію, літературу в американських ВНЗ. Проте продовжувати займатися українською історією він не міг. А відступитися не хотів у силу своєї професійної честі, своїх переконань і світоглядної позиції. Зрештою, особистої відповідальності перед тими українськими дідусями та бабусями, які довірили йому найпотаємніше — власну пам’ять. Ті, хто хоч трохи знав Джеймса, мабуть, помічали, що найбрутальнішою, найлихішою лайкою в його устах було слово “совдепія”. Слухаючи радіопередачі, переглядаючи українські програми телебачення, читаючи книги, рукописи, реферати своїх студентів, він несподівано раптово паленів, внутрішньо закипав. “Со-о-овдепія”, — шепотів сам до себе. “Щось не те?” — запитувала я. “Національне українське гасло — щось не те”, — відповідав Джим. І це означало, що знову він зіткнувся з мимовільним чи свідомим виправданням комуністичної системи, з банальним примиренням із минулим, із смертями мільйонів, існуванням духовних покручів, похмурим та безальтернативним майбутнім. У часі й просторі совдепія для нього була лиховісною, кровожерливою потворою, з видимими зовнішніми ознаками й глибоко зачаєними внутрішніми. Це був його особистий ворог, це була його особиста війна. Після виходу книги, виданої на кошти журналістів газети “День”, так чи інакше, але доводиться вислуховувати різноманітні думки на її адресу. Це, як правило, добрі й щирі слова підтримки й розуміння. Але раз по раз я чую слова докору і гніву за те, що не вберегла, не відтягнула за вуха свого чоловіка від палючої і моторошної теми. Визнаю, я винна перед Джимом, але не за це. Винна, що українська мова на теренах України найупослідженіша, що український учений, письменник, хлібороб неспроможний заробити собі на хліб своєю працею, що на цілком справедливі заклики українських політиків до Міжнародного суду над ідеологією і системою, яка на довгі роки інфікувала людську свідомість метафізикою зла, ми отримуємо злісне гарчання новітніх комуністів і звинувачення у фашизмі. Ми це ковтаємо. І вже зовсім не чути голосів тих, хто продовжує наполягати на визнанні світовою спільнотою голодомору 1932—1933 років Геноцидом проти України й українського народу. А як розуміти щоденні погрози щодо України відімкнути то газову трубу, то валютні надходження, то нафтові потоки? Чим і кому загрожує Україна як держава, а українці як члени світової родини? Тим, що прагнемо історичної справедливості, що не бажаємо жити в постійній сюрреалістичній реальності, де вулиця Січневого повстання проти уряду Грушевського плавно переходить у вулицю Грушевського. А той, що “жив и будет жить”, вимахує над нашими головами кривавою правицею? Тотальна ілюзія, сформована тими і в ім’я тих, у кого не було і немає бодай крихти сорому і жменьки добра. Маю сказати, що у моєї печалі немає слів. І немає в мене сил на елегійні спогади про доктора Мейса. Живий, теплий, люблячий, він постійно зі мною і на найменші мої труднощі, емоційні зриви заглядає в вічі й каже: “Я хочу допомогти”. Його називали “доктор смерть”, а він був залюблений у життя у всіх його проявах, його називали фашистом, а він ненавидів будь-яке насильство, зневагу до особистої людської свободи. Концентрованим проявом абсолютного зла він вважав систематичне кодування комуністичною системою та ідеологією людської свідомості. Народну пам’ять він вважав єдино можливим, єдино прийнятним засобом самозахисту й самозбереження людини, родини, держави. Єдиним кодом любові й добра. Життя й безсмертя. А запалену свічку в кожному вікні в останню суботу листопада — найвиразнішим і найславетнішим пам’ятником тим, хто загинув найлиховіснішою смертю, — від тих, хто вижив, знайшов у собі мужність стати в спільне коло і сказати: “Ми пам’ятаємо”. З повагою z Наталя ДЗЮБЕНКО<МЕЙС

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин