Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

ЮРІЙ ІЛЛЄНКО: «МІСЦЕ ПРОРОКА ВАКАНТНЕ»

Слово Просвіти, №46 за 2005 рік

Редакція газети продовжує друкувати публічну лекцію Юрія Іллєнка “Місце пророка вакантне (проблеми української культури, зокрема кіно)” — із циклу щорічних лекцій імені мистецтвознавця Аркадії Оленської- Петришин. Початок уч. 45 за 2005 рік. Скільки має бути пророчих фільмів в одному кінематографі? Це безглузде запитання. Вистачить і одного Месії на одне покоління. На один злам історії. Фільмів-пророків, побитих камінням, — каменованих, розіп’ятих, оббріханих і замовчуваних більш за все в українському кінематографі. В Україні таких фільмів більше, ніж у будь-якому світовому кінематографі. Називаю мій список. У когось іншого він буде інакшим. У тому колі, яке насправді не коло, а зашморг на шиї національного кіно, цей список може бути взагалі відсутнім. Ось ті фільми, які, на мій погляд, були створені за формулою “виклик—і—відповідь”: “Звенигора”. “Земля”. “Коліївщина”. “Райдуга”. “За двома зайцями”. “Тіні забутих предків”. “Сон”. “Кам’яний хрест”. “Криниця для спраглих”. “Вечір на Івана Купала”. “Захар Беркут”. “Білий птах з чорною озна= кою”. “Совість”. “Пропала грамота”. “Київські фрески (проби)”. “Вавилон ХХ”. “Лебедине озеро. Зона”. “Голод 33”. “Фучжоу”. “Останній бункер”. “Молитва за гетьмана Ма= зепу”. Чому так багато фільмів-пророків як на один кінематограф? Чи не забагато як на одного піхотинця, як казав Андрухович у “Дванадцяти обручах”? Вищезгадані фільми артикулювали те, що очікував від них український етнос. Тому що в бездержавній Україні перманентно поставала потреба ствердження нації. Нація відігравала роль держави. Нація — держава. Національна культура, закарбована у вікових звичаях, відігравала роль законодавчої влади, і роль кордонів, і роль судової влади, і роль медицини й освіти, і роль військової самоорганізації, як-то Запорозька Січ та її численні відгалуження, постійно виникаючі повстання, гайдамацькі рухи, народні військові загони на чолі з отаманами аж до Гуляйпільської анархічної армії батька Махна, Української Повстанської Армії Бульби-Шухевича без держави і до декоративних сучасних козацьких формувань. Національна культура була і є найкращим дипломатом за межами України. Націоналізм у піснях, звичаєвості та обрядах виступав у ролі ідеології сім’ї, батьківщини і державності. Споконвічна віра, адаптована у християнство, пильнувала моральні засади етносу. В ієрархії національної культури мова відігравала головну роль втілення, виразника і транслятора вікових культурних надбань. Була оперативною системою постійно самовідтворюваної культури. Ліквідуйте мову — оніміє і вмре національна культура — нація неминуче зникне. “Нация корчится безъязыкая”, — щось пригадую зі шкільної програми, ніби Маяковський. На початку XX століття кінематограф, як істотна креативна самовідтворювальна частина культури, перебрав на себе функції пробудження національної ідеї, яка (національна ідея) саме в XX столітті зазнала катастрофічної деформації, як головна загроза інтернаціоналізму, тобто більшовизм-сіонізму. Просто за Тойнбі: виклик—і— відповідь. Виклик виникав постійно. Відповідь брали на себе поодинокі українські кіномитці з ризиком для кар’єри, іноді для життя, як у випадку з Параджановим. Якщо вже сказано слово “культура”, то варто повернутися, хоча б побіжно, до джерел української культури. Буквально три дні тому на сайті “Обозреватєль”, а може, помиляюся, може, на сайті-близнюку “Українська Правда” в статті про чорну археологію і трипільську культуру я натрапив на таку сентенцію: якщо так піде й далі, то скоро цілий світ сміятиметься з України, — мовляв, вона є батьківщиною мамонтів. Так, можна перевести українську культуру і її джерела в площину бульварної пошлятини й анекдотів. Що й постійно робить “Обозреватєль”. А можна і прочитати протошумерський архів Кам’яної Могили, як це зробив геніальний Кіфішин. Прочитав дошумерські письмена мисливців на мамонтів, які, на біду “Обозреватєля”, полювали по берегах річок Молочної, Борисфена, поблизу сучасного Мелітополя. Щоправда, Мелітополь більше розкручений на сайті “Обозреватєля” як територія, де самі по собі, від недопалків, вибухають склади снарядів. Така нав’язана Україні псевдокультура стає фронтновинами по всіх телеекранах світу. На жаль, мамонти повимирали, довелося нашим пращурам, праотцям, предкам зі славної Аратти перекваліфікуватися в землеробів. Приручити коня. Осідлати коня. Запрягти коня. Вигадати плуга. Хоча стародавні греки стверджували, що плуга було скинуто Богами з неба саме в районі Мелітополя, саме там, де зараз підриваються склади снарядів. І ніби впорався з плугом не хто інший, як Геракл. Ще одна весела тема для “Обозреватєля”: Геракл був протоукраїнцем. Ну, якщо подивитися на братів Кличків — усе може бути. Чому б ні? Чим Геракл гірший за Кличків? Перша ж фраза, яку переклав Кіфішин із панно №5 Кам’яної Могили в 1994 р., звучала так: “Радісно плуг ріже землю...” Це ж скільки тисячоліть до н. е. мій пращур уже горбатився в борозні за плугом? Із подальших розшифровок архівів Кам’яної Могили Кіфішина з’ясувалося, що всі Боги родом із Мелітополя. Усі індоєвропейські культури й усі індоєвропейські цивілізації — із джерел Кам’яної Могили. Шумерійці самі свідчили на своїх глиняних таблицях, що вони походять від якоїсь Аратти. Що там ті мамонти! Ну, приходили мамонти на водопій на Молочній, ну, забивали їх тамтешні аборигени, ну, малювали їх жерці на нерукотворних склепіннях Кам’яної Могили з натури, ну, прибігали амазонки злягатися з місцевими мисливцями раз на рік на ритуальних плитах, ну, чого тільки там не було за довгі тисячоліття… І все це ще тоді, коли Єгипетських пірамід не було й у проектах, а Бог Дажбог, Бог Сварог, Бог Яхве, Бог Ієгова, Бог Саваоф ще чекали на свій час, щоб вийти з пранебуття. Десь у середині VII тисячоліття до н. е. хранителі Кам’яної Могили винайшли писемність і почали найдавніше Святе Писання, і склали перший письмовий контракт із родичами Араттаями. З цього почалася держава Аратта, а разом із нею і світова цивілізація, як стверджує академік Сенченко в передмові до книги Юрія Шилова “Истоки славянской цивилизации”. Розквіт Аратти відомий під брендом “Трипільська культура”. Епіцентр величезного кола мегаполісів трипільської культури був там, де стоять сучасні Черкаси, до речі, моя батьківщина. Я там народився над Дніпром по вулиці Калініна, будинок 62, в хаті свого діда по матері Тараса Івановича Колісника-Гайдамаки, майже сімдесят років тому. Котилися моїм степом скіфи, сармати, анти, готи, гуни, венеди, кімерійці, печеніги, хозари, склавини, половці, татаро-монголи, литовці, поляки, турки, волохи, московіти, проходили крізь нас, ніби нас і не існувало, угорці й болгари… Може, я щось переплутав у послідовності, вони й самі, ті зайди, — мабуть, заблукали у віках і в Дикому полі, аж поки хтось із моїх пращурів не вигукнув із Черкас, або з Чигирина, або зі Стародуба, або з Кодаку: “Я українець, я є, я завжди тут був”. Двічі чи тричі мої предки знімалися з насиджених місць і доходили аж до індійського Ґанґу, до Вавилонського межиріччя, потім поверталися до тих, хто залишався на рідній землі. Ми тут були споконвіку. Кам’яна Могила—Аратта—Київська Русь—Республіка Запорозька Січ—Незалежна Україна — це не вигадки хворої уяви, це — лінійна траєкторія колеса історії в епіцентрі індоєвропейських цивілізацій. Хоча, як на мене, то історія не лінійна, не еволюційна, і навіть не релятивна. Історія, як і кожне окреме життя, — безцінний зливок, відлитий наосліп. Звичайно, це сказав не я, так сказав Платон. Або приблизно так. Історія, як і кожне окреме життя, побудована за стандартами інформаційних торсійних полів з їхніми лівими й правими торсійними вирами, вихорами. Знаки східної культури Інь і Янь знаходимо і в пектограмах Кам’яної Могили. Торсійний вихор ще можна уявити собі у вигляді руху по траєкторії звичайного бублика, кренделя, що має форму кільця і розкручується у всіх можливих вимірах, тобто, має безконечне число ступенів свободи. Уявити можна, а описати, щоб не деформувати, неможливо, — бо-то абсолютний вакуум. Писана історія — то ідеологічно й етично деформовані уламки археологічних інформаційних вихорів минулого. Єдине можливе уявлення життя та історії — художній образ. Художній образ, на відміну від наукових понятійних категорій, може вловити й відобразити явище в цілому. Джерелом художніх образів є колективне підсвідоме (або несвідоме), за Юнгом, інформаційні торсійні поля за сучасною фізикою і філософією, народна національна пам’ять, закарбована у звичаях і обрядовості, за віковою практикою мого народу. І в першому, і в другому, і в останньому визначенні головний фактор створення образу — Бог. Фактор Бога — єдина неусувна умова Всесвіту. Саме фактор Бога ніколи не враховують політики. Бог із ними, з політиками, вони скрізь і всюди

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин