Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мистецька палітра · с. 14сторінка оригіналу ↗

З ЛЮБОВ’Ю ДО НАРОДУ

Слово Просвіти, №46 за 2005 рік

ПОСТАТЬ Миколу Стратілата ніколи не бавила доля, але оце обрання Боже вело його по життю: судилося бути художником. Хоча, здавалося б, міг співати у хорі Верьовки чи стати видатним учителем. Але й співочий талант вкладає митець у свої картини, і любов’ю живиться його педагогіка, коли навчає молодих художників у Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука… Микола Стратілат — митець, відданий Богу і своєму вічно пригнічуваному, принижуваному, але одвік незборимому українському народу. Спершу учень художньо-ремісничого училища № 6, розташованого колись на Хрещатику, потім студент Поліграфічного інституту імені Івана Федорова, згодом художник багатьох поетичних книжок, що двадцять років зачаровували шанувальників літератури і книговидавничого мистецтва, і врешті — відчайдушний, безстрашний захисник самого Життя під час Чорнобильської катастрофи, Микола Стратілат виступає у цілісній своїй сутності: перед Богом і світом людським він представляє свою Україну. А що вже нинішня його виставка в Музеї книги і друкарства відкрила широко і потужно ще й живописний талант видатного графіка, то хочеться, віддалившись на певну відстань, віддзеркалити Стратілатові твори не тільки поглядом, а й душею. ВИСТАВКИ Нова серія творів художника, мистецтвознавця, доктора філософії Ольги ПЕТРОВОЇ виконана під враженням подорожі Японією і, вочевидь, як і одна з попередніх — “Іспанія твоя та моя”, — написана “стрімко”, на одному подиху, але з урахуванням експозицій саме в Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Цитую тут саму художницю — зізнання в тому, що архітектурний образ і емоційна аура інтер’єру багато для неї важать. Вони справді щасливо знайшли одне одного. Окрім того, Японія, які Іспанія, — тема дитячих мрій художниці. Авторка свідома того, що сприймає омріяні місця, дивлячись через “рожеві окуляри”. Утім, це лише свідчення того, що вона здатна відчувати радість, почувати і мислити оптимістично, ділитися цим із глядачем. Виставка “Сестра самурая” — концентрована життєлюбність О. Петрової. Про іспанську серію вона говорить, що це — “портрет щастя, а ще — вдячність долі за можливість говорити з людьми мовою кольору”. Таке визначення може бути, сказати б, дефініцією творчого портрета художниці. До того ж, маємо справу з випадком, коли свідомість автора проявляє себе, завдячуючи власне кольору. На переконання О. Петрової, заполоненої розмислом про метафізику кольору В. Кандинського, світло — кольорова енергетика і є сенсом живопису. Звідси кредо художниці: колір утілює Бога як світло. Фізичний аспект кольорів виявляє ідеальні сутності буття людства. Кольоропис — шлях до бачення “духовним зором”. Один із духовних наставників авторки — згаданий В. Кандинський, проте щодо проекту “Сестра самурая” треба зауважити: варто говорити не стільки про чистий абстракціонізм, скільки про вплив фовізму. Власне нагадуємо А. Матіса, головного творця доктрини фовізму (і, певне, найбільш антидоктринального представника фовістів), який міг у межах одного так званого “творчого періоду” розвивати одночасно кілька ліній. Кожній із них були властиві певна міра співвідношення творчої уяви і вражень від життя. Саме він, удаючись до різкого форсованого кольору, писав яскраві, часто екзотичні полот- Не можна не здивуватися, як у маленькій своїй майстерні на Андріївському узвозі навпроти церкви примудрився художник пружно ущільнити і безмежно випростати простір, щоб удихали глядачі у виставковому музейному залі запах отав, слухали легіт придеснянських чи придніпрових луків, спів зозулі, тьохкіт солов’їв і голос півнів. Півні, які будять сонце і провіщають ранок, півні, які будять душу, аби не схибила вона у людську слабкість, — це різнобарвні персонажі його картин. Микола Стратілат, чия рука тверда і точна у графіці, хто зобразив Чорнобиль, залишений нам, українцям, по катастрофі ніби в киплячому русі сплетіння змій, акварельні свої картини насичує таким багатством кольорів, такою правдивою тихістю, яка спускається на землю погожої місячної ночі, що здається, ніби то побачення закоханих світил: Землі і Місяця… А заразом усе це — тільки процитована художником сповідь України, матері, котра знає і бачить більше, ніж промовляє удень. Петро Панч казав: “Що річка мілкіша, то вона гримкіша”. Микола Стратілат завжди уникає гучних слів і високих ступенів у визначеннях, бо його любов до світу, до рідного свого народу істинна, ненабута, а тому непоказна. І та глибинна сила, той незборимий потужний дух, що вів різцем і ніжним пензлем у руці художника, змушують його твори світитися. Співає художник чи вголос, чи просто в серці, коли працює над своїми творами. І Пісня Пісень християнському світові, Пісня Пісень нинішній і правічній Україні, звідки пішли колись у Міжріччя шумери, — то співають осанну акварелі Миколи Стратілата. Коли, оглянувши величезний творчий доробок художника, глядач повертається знову в кольоровий простір його живопису в Музеї книги, мимоволі відчуває дотик Вічності, і ніби тоненький кігтик пензлика здирає кірочку на серці, що нею рятуємося від сповненого розчарувань сьогодення. Побачивши нинішню виставку Миколи межі з фігуративом, чи то пак, позбавленим усіх обтяжуючих і обтяжливих деталей легким наративом. Що ж до кольоронароджених “ландшафтів” виставки “Сестра самурая”, — можна як кольором змалювати словами (бо так відчувається): кольоронароджені “ландшафти” кольором народжених (або кольором осягнених) ландшафтів. Портрет Японії з її ландшафтом, традиціями, архаїкою, міфами, культурними пластами. Відчуття кольору людини західної цивілізації, яка пише свою східну мрію, що збулася. Пише щасливо і захоплено, так, як мріялося в дитинстві. Ще один щабель духовного досвіду художниці — кольоропис східної мудрості як погляд на Японію духовним зором. Погляд Заходу на Схід; і, нікуди не дітися, погляд у дитинство людства: архетипна риба, відома нашим предкам із бозна-яких часів, плаває як символ давнього свята японців у полотні “Койнорбі — свято хлопчиків...” Віктор ІВАНІВ також прагне духовного самопізнання. Перше враження від знайомства з його творчістю: рафінованість (не плутати з нудьгою) і цілісність розмаїтого; позитив, але з ноткою печалі, як усе, що має за підґрунтя досвід. У своїй творчості він вдало сполучає, комбінує, цитує, перетасовує і перефразовує мистецькі відкриття попередників як вислід духовного досвіду. Робить це зважено і зі смаком. Увага: він не легковажить, не грається і не вихваляється. Він багато може як митець, проте щаблі духовного зростання не дозволяють йому лишитися на “взятому” рівні. “Між небом і землею”, — тут знаходиться духовна сутність. Опанувавши “земні” прояви обдаровання, художник прагне одкровень, так би мовити, вищого порядку. Попередній проект мав назву “Погляд крізь себе — 2”. Митець мислить себе як суб’єкт, що є камертоном для сприйняття ХХІ століттям “об’єктів” — мистецьких відкриттів як еквівалентів духовних практик минулого. У доробку живописця спостерігаємо елементи пуризму: відточені контури та стерильноузагальнені об’єми предметів. Бачимо знаки геометричної побудови форм. Якщо він і грає, то лише мовою площин, геометричних форм із чітким окресленням. Окремі полотна викликають асоціацію з певним Молитва в Гетсиманському саду Стратілата в Києво-Печерському історикокультурному заповіднику, знову стаєш оптимістом. Ганна КОЗАЧЕНКО, член правління Українського фонду культури періодом у творчості Х. Міро та його оточення з авангардистів, зокрема ташистів. Тут цитата чи парафраза як спосіб лінійного вислову перенесені з графіки (“Жінка, птах і зірки” Х. Міро) до живопису. В. Іванів використовує лінійний вислів як метафору в лаконічних, мінімалістських полотнах. Окрема серія “Мінімалізм. Знаки історії” виявляє вміння (як відчування) мислити в просторі полотна архетипами. У його доробку живий експресіонізм Вангогівського типу, проявлений іноді лише у способі накладання фарбового шару, “формі” мазка. Принаймні відразу згадується “Дорога з кипарисами” Ван Гога. Проте маємо справу все ж із виявом власного духовного досвіду В. Іваніва. З імпресіоністичного спадку — не лише творення форми кольором, тональні переходи (краєвид), а й, здавалося б, певний парадокс: з одного боку в попередників висвітлення тону було пов’язане з кінцевим вивільненням кольору, але ж імпресіоністи усунули лінію (оскільки образ — річ, а найпростіші і найстійкіші образи — речі, обведені лініями), вони вважали своєю метою усунення речей. Історія мистецтва як історія одного митця — В. Іваніва. Нагадаймо парадокс самих імпресіоністів: Моне, Піссарро примусили себе побачити в природі те, що звичайне око не здатне побачити — павутинку чистого кольору, з якої складається світло. Тобто теоретично вони лише наслідували принципи натуралізму (чи й піднесли його на новий щабель), а, як відомо, на практиці вони спростували обмеження природного бачення на користь переміщення. Це мало дати їм більше творчої свободи. Свого часу К. Кларк писав: “Я... вірю, що вся наука і бюрократія світу... не зможуть остаточно знищити людський дух, і він завше зуміє надати собі зриму форму. Але яку форму він прийме, нам не дано передбачити”. Доробок В. Іваніва переконує, що людство вже на шляху до якогось якісно нового відкриття в царині духу, митець намагається відкрити завісу над вічною таємницею: якою буде форма, що її набере дух. z Тетяна ЧУЙКО У Музеї книги і друкарства України на святій території Києво-Печерської лаври Національна спілка художників України, Чернігівське земляцтво Києва і Всеукраїнське товариство “Просвіта” представляють виставку заслуженого художника України Миколи СТРАТІЛАТА. Навіть для давніх його шанувальників подія стала неабияким відкриттям.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин