Постаті · с. 15сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №46 за 2005 рік
Слово Просвіти, №46 за 2005 рік
Меморіальний будиночок Яворницького
На високій горі, що уламками гранітних скель здіймається над Дніпром, бовваніє занедбаний обеліск. На початку минулого століття його встановив “козацький батько”, видатний історик, археолог, етнограф, академік Дмитро Іванович Яворницький на честь взяття гетьманом Богданом Хмельницьким знаменитої польської фортеці Кодак. Проте... як стверджують сучасні фахівці-історики, насправді гетьман цієї фортеці не брав. Тож як? Блискучий знавець історії козацтва помилився? Чи, може, трохи злукавив перед владою? Сьогодні залишки старої фортеці вважаються українським духовним центром Дніпропетровська. Саме з цією місцевістю, історики краю пов’язують виникнення сучасного міста, а не із заснуванням його імператрицею Катериною ІІ. Можливо, це і мав на увазі Дмитро Іванович, встановлюючи тут козацький обеліск? Зважаючи на химерну вдачу вченого, не варто відкидати й таке припущення. Біографія академіка рясніє найнесподіванішими вчинками. Так, живучи в Москві на квартирі в одного колекціонера, він судився з господарем помешкання за двері, на яких учень Рєпіна намалював “страшного запорожця”. Ба! як стверджував вихованець історика письменник Іван Шаповал, навіть екскурсію для Миколи ІІ Яворницький примудрився проводити... українською мовою! Сам Яворницький відіграв величезну роль у формуванні українського інтелектуального обличчя Катеринослава-Дніпропетровська, використовуючи для цього свої наукові та культурні зв’язки зі столичним бомондом та щиру дружбу з багатьма представниками української творчої еліти. “У нас гостит Кропивницкий с труппой. Производит страшенный фурор, театр битком набит, места страшно дороги. Недавно у меня был колоссальный кутеж: был Кропивницкий со своей труппой и человек 40 петербургских украинцев”, — писав Яворницький близькому другові, етнографу Якову Новицькому. Створивши у провінційному місті музей старожитностей, Дмитро Іванович зумів зацікавити не лише місцевих мешканців, носіїв козацьких прізвищ, у яких, власне, ці старожитності збиралися. Він зробив Катеринослав одним із важливих пунктів духовного тяжіння тодішнього суспільства. У “козацькому курені”, так Яворницький називав свій будиночок у Катеринославі, часто зупинялися гості. Їхні світлини бачимо на стіні в нещодавно відреставрованому мезоніні: художник Микола Струнников, письменник і журналіст, нащадок старовинного козацького роду Володимир Гіляровський, актори Михайло Кропивницький, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, кобзарі... Бували тут Микола Куліш, Остап Вишня, Микола Лисенко, Олена Пчілка, Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий... Корифеї українського театру наїжджали до Катеринослава регулярно, ставили п’єси “Наталка Полтавка”, “Мартин Боруля”, “Глитай, або ж Павук” та багато інших. У Дніпропетровському історичному музеї ім. Д. Яворницького збереглася датована 1908 роком театральна програмка, що починається сумними у своїй пророчості словами: “Остання прощальна гастроль Марка Лукича Кропивницького...” “Курінь” Дмитра Івановича побудовано з червоної цегли в українському стилі. Зараз це меморіальна садиба-музей. Внутрішнє облаштування, відтворене з розповідей хатньої робітниці родини Яворницького довгожительки К. І. Литвиненко, свідчить про буденне життя академіка. Крісло, стіл, записничок, окуляри, книжкова шафа, дерев’яна скриня із зображенням козака, незліченні картини на стінах, мальовані друзями-художниками, парасолька та валіза, з якими історик ходив на розшуки експонатів, різьблений ціпок... — це власні речі Яворницького. Дмитро Іванович прокидався близько п’ятої години ранку, брав садові ножиці, ласощі для білочок і крокував до парку — наводити красу. Дорогою збирав полишене відвідувачами сміття, підрізав гілочки дерев, годував птахів. Як пригадують сучасники, Яворницький дуже вдало відтворював співи птахів та різні звуки у своїх розповідях і лекціях. Коли “козацький батько”, як його жартівливо називали, проводив екскурсії по музею, відвідувачі на власні очі “бачили” все, про що він говорив. Закінчивши ранковий моціон, академік повертався в “курінь” і брався до роботи. Працював довго, до півночі. Що писав? “Д. Яворницького всі досі знали з його важливих і цікавих праць історичних про Запорозьку Січ, писаних великоруською мовою; повістю ж, та й ще по-вкраїнському, він обізвався вперше...” — так відгукувався Борис Грінченко на повість Дмитра Івановича “Наша доля — Божа воля”. Катеринославський період життя академіка позначений публікацією багатьох його художніх, прозових і поетичних творів. “Спробувати пера та чорнила — яка в йому сила”, — так називається виставка, підготована співробітниками дніпропетровського музею “Літературне Придніпров’я”. Рукописи творів та їхні публікації в місцевій пресі, зокрема в журналі “Дніпрові хвилі”, фотографії людей, місцевостей, які стали прототипами літературних образів, книги з бібліотеки вченого, зокрема підписана автором збірочка “Вишневі усмішки”, листи до письменників, — усе це відкриває нам інтимний, “залаштунковий” світ, світ сумнівів, хвилювань, самозаперечення і творчих спалахів незнаного Яворницького-письменника. “Я ніколи не думав про себе, що я єсть яка-небудь величина, щоб порівнятись чи з Шевченком, чи з Квіткою, чи з Кулішем... Я думав і думаю, що нема безталанніш від мене чоловіка із тих, що коли-небудь брались за перо. Краще мені було б сидіти де-небудь на пасіці... чим брать на себе званіє “ученого” або “літератора”, — скаржиться Яворницький у листі до письменника Кесаря Білиловського, за порадою якого розпочав літературну діяльність. Поруч уміщено і портрет самого Білиловського — сивого поважного вусаня у блискучих тонких окулярах... Серед рідкісних видань, представлених в експозиції, — “Словник української мови”, виданий у Катеринославі “року Божого”, як вказано на палітурці, 1910-го. Адже Яворницький був також і лексикографом, що зібрав близько шістдесяти тисяч нових слів. Є тут підготовані Д. І. Яворницьким “Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка”, видані на кошт члена катеринославської “Просвіти” мільйонера Володимира Хрінникова. Він же спонсорував і видання першої в Катеринославі української газети “Запоріжжє”, ред а к т о р о м якої був Д. І. Явор-
Урочисте погашення ювілейного конверта (ліворуч — заступник голови облдержадміністрації Орина Сокульська)
Директор Дніпропетровського історичного музею Н. Капустіна на відкритті фестивалю ницький. За публікацію поезії Т. Шевченка “Розрита могила” газета була заборонена владою після виходу першого ж числа. На кошти місцевої “Просвіти”, що друкувала недорогі книжечки для народу, був опублікований нарис Яворницького “Як жило славне Запорожське Низове військо”. Дмитро Іванович належав до засновників і був членом ради однієї з найбільших в Україні катеринославської “Просвіти”, що постала 1905 року. Бібліографічний словник “Діячі Січеславської “Просвіти” дніпропетровського дослідника Миколи Чабана (протягом багатьох років Микола Петрович працював у архівах, спілкувався з нащадками просвітян) містить дані про шістсот сімдесятьох членів цієї організації. Нелегко було у вирі революції, за умов військового стану порозумітися з представниками царської влади. Завдяки науковому авторитету й особистим зв’язкам Дмитро Іванович був головним захисником “Просвіти”, “вибивав” для неї дозволи на різні культурні заходи. Зокрема на урочисте святкування з нагоди сторічного ювілею Т. Г. Шевченка, яке, попри офіційну заборону, відзначалося в Катеринославі пишно. Яворницький читав просвітянам лекції з історії запорізького козацтва, розповідав про українське музичне мистецтво, кобзарів, бандуристів і лірників, яких намагався всіляко підтримувати. Селив музик у власному будинку, запрошував їх на екскурсії, щоби своєю грою та співом оживили події давніх часів. До речі, під час урочистого відкриття оновленої експозиції в меморіальному будиночку Яворницького знову залунав спів одного з частих гостей Дмитра Івановича, кобзаря Михайла Кравченка, живий голос якого сто років тому етнограф Опанас Сластьон записав на фонограф. Голос тихий, ледь чутний... Наче зберігся він у старовинних речах, дерев’яних стільцях, у самих стінах затишної оселі. Та зовсім незатишним став дім Яворницького у 1930-х. Люди, які збиралися тут для дружніх бесід, почали щезати в застінках НКВД. Самого Дмитра Івановича зняли з посади директора музею. А згодом хворому, майже сліпому вченому намагалися інкримінувати “розкрадання фондових цінностей”, по крихті ним же зібраних. Це при тому, що за тридцять один рік директорства Дмитра Івановича зібрання музею від приблизно 5 тисяч експонатів (у рік відкриття) зросло до 85 тисяч! Слідчі робили все, щоби вибити зі “свідків” інформацію про “терористичну” діяльність історика. І їм це вдавалося. “Мені відомо, що учасниками українського націонал-фашистського підпілля є... Еварницький Д. І., найвизначніший національний діяч у минулому, який керував просвітянськими організаціями на Дніпропетровщині, пов’язаний з більшістю учасників підпілля”, — “свідчили” духовно зламані люди, відчуваючи, що безнадійно заблукали серед понять “фашизм” і “національне відродження”. Спілкуватися із Яворницьким ставало небезпечно. Лише за знайомство з “відомим націоналістом” НКВД знищило багатьох його особистих друзів, а з сімнадцяти музейних службовців залишилося тільки двоє — прибиральниця Дузь і наглядачка Червенцова... Сам-один на схилі літ крізь марево розстрілів і погроз дивився Дмитро Іванович у вікно свого “козацького” мезоніну, куди із променистою гордістю запрошував колись на гостини Іллю Рєпіна: “Приїздіть до мене, Ілля Юхимовичу, і з моєї вежі Ви побачите Дніпро, задніпровські степи і новомосковський козацький собор...” Та в інтерпретації слідчих дружба історика та художника перетворилася на “закордонні зв’язки” з метою підривної шкідницької діяльності. Отакі сумні, страшні, жорстокі сторінки життя “козацького батька” видобули з архівів дніпропетровські вчені, доктори історичних наук Віктор Ченців і Валентин Іваненко, оприлюднивши їх на Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 150-річчю Яворницького. ...У рамках фестивалю “Музей третього тисячоліття” учасники їздили на Кодак, до самотнього обеліска, що здіймається над бурхливим колись Кодацьким порогом. Може, Яворницький і помилився з написом, — як помиляються всі, хто йде попереду. Та без його пошуків і помилок не стали б відомими дорогоцінні поклади фактів, на яких зросло сучасне покоління істориків. Покоління, яке, володіючи, багатим матеріалом, має можливість критикувати...
z
Ірина ШОВКОВЕЦЬ, м. Дніпропетровськ
Фото Дмитра КРАВЧЕНКА
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
